– Так не піде, мамо. Це твій чоловік, і саме ти маєш біля нього жити, – кажуть мені діти.
– А чому? – питаю.
– Бо він твій чоловік.
– А ваш батько.
Наша розмова з дітьми, які приїхали до мене, щоб переконати мене повернутися до чоловіка, так до нічого і не привела. Я вже прийняла рішення і змінювати його не збираюся.
На початку літа я повернулася додому з заробітків. Я заробітчанка із серйозним стажем, бо в Італію подалася однією з перших ще 25 років тому.
Тоді мені було 40, я була молода і повна сил, і мені хотілося щось заробити, щоб покращити наше матеріальне становище. Чоловік не мав бажання нікуди їхати, він вважав, що у нас є все, що треба.
Та я була іншої думки, бо вважала, що батьки мають забезпечити дітей житлом. У нас з чоловіком було двоє дітей: син і донька, і я про них думала.
З чоловіком ми жили не дуже добре, але трималися купи, бо ж господарка, двоє дітей. Та й в селі не прийнято було розлучатися, тому ми і жили разом.
Але як тільки я почула про можливість виїхати в Італію, я не сумнівалася жодної хвилини в своєму рішенні. Я чомусь вірила, що це вірний шлях для того, щоб нам вирватися з бідності.
Діти виросли, чоловік змирився, і я поїхала. 25 років усіх усе влаштовувало. Я була таким собі банкоматом, який щомісяця висилав гроші. Доньці і сину я по квартирі купила, з ремонтами і меблями допомогла.
В селі чоловік наш будинок добре облаштував за мої заробітчанські гроші, і спокійно весь цей час жив у ньому сам. Навіть якщо хтось у нього і був, то це вже залишиться за кадром, бо з сім’ї чоловік не пішов, і нікого додому не привів.
В Італії мені було добре, я працювала в сім’ях, доглядала спочатку дітей, а потім літніх людей. Це тут називається – робота на фісі. В мої обов’язки входило цілодобово бути біля синьйора чи синьойори, прибирати, готувати, купувати спезу, гуляти.
Я б і ще залишалася в Італії, та мене почали боліти ноги, тож я приїхала, щоб підлікуватися. А потім подумала, що я вже все маю, і діти забезпечені теж, тому сказала всім, що вдома залишаюся.
Та неочікувано проблема виникла там, де я її аж ніяк не сподівалася. Мій чоловік захотів, щоб я біля нього крутилася як дзига, мовляв, треба компенсувати втрачене. Він хоче, щоб я йому готувала і подавала сніданки, робила смачні обіди і придумувала щось цікавеньке на вечерю.
– Іване, мене ноги болять, важко мені біля плити стояти, – кажу. – Ти ж і сам вмієш готувати, от і приготуй щось і собі, і мені.
Чоловік злиться, каже, що я все життя біля італійців бігала, чужим людям догоджала, а йому не хочу сніданок зробити.
Його постійні картання мені набридли, і я вирішила, що йду від нього. В мене є однокімнатна квартира, я її придбала недавно, думала квартирантам здавати, щоб мати підмогу на пенсії, але зараз я вирішила, що сама туди переїду. Мені звідти і до лікарів ближче, і на голову спокійніше.
Я вже звикла сама жити, не хочу терпіти придирки чоловіка. Я і так багато зробила і для нього, і для нашої сім’ї загалом. Тільки він нічого не оцінив, на старість ще сніданків в ліжко захотів. Тому я і пішла.
Мого вчинку не зрозумів ні чоловік, ні діти. Вони прибігли до мене, і стали мене картати, щоб я до батька їхнього поверталася, бо їм незручно, що люди скажуть.
А мені байдуже, я на чужу думку увагу не звертаю. Чесно кажучи, мені байдуже також, що їстиме мій чоловік. Я відвикла. Може я і погана, як кажуть мої діти, та я вважаю, що достатньо всім догоджала, а тепер мені можна і про себе подумати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
