Про власний будинок ми з чоловіком мріяли з самого початку, адже жити на своїй землі значно краще, ніж у високому будинку. Спочатку ми років 10 збирали гроші, а потім ще 10 років будувалися.
Працювали багато, заробляли, бо будівництво вимагало чималих коштів. Кілька років тільки цим будівництвом і жили. Але зате вже й будинок вийшов що треба. І ось на 20-річчя шлюбу ми побудували за містом великий будинок на дві сім’ї і нарешті в’їхали в нього.
У нас підростав син, і ми планували, що коли він одружиться, житиме з нами, тому завбачливо зробили ще один окремий вхід.
Сину відразу сказали – у тебе зате житлове питання буде вирішене раз і назавжди. Пів будинку з окремим входом, всі зручності, два поверхи, кухня, дві спальні. Заїжджай і живи! Це тобі не однокімнатна квартира на десятому поверсі.
Спочатку Олег не сприймав наші слова серйозно, казав, що йому рано ще думати про одруження. Та коли йому виповнилося 30, нарешті одружився і привів невістку додому.
З дружиною Оленою син відразу після весілля заїхав на «свою» половину. З однієї половини на іншу можна було пройти через двері всередині будинку, або через вулицю. До кожної половини будинку прилягала невелика земельна ділянка.
Перший час ми жили добре і дружно. Невістка мені сподобалася, спочатку у всьому нас «слухалася», кивала, усміхалася і не суперечила. Робила, що їй говорили – втиралася в довіру. А потім потихеньку почала показувати свій справжній характер.
Почала робити все по-своєму. Покривала мої прибрала з м’яких меблів, я як побачила, там прямо недобре стало – не своє, мабуть, не шкода, сидить прямо на дивані в вуличних джинсах! Ну правильно, не вона ж ці дивани купувала. Стільці соває по ламінату в кімнаті, вони ж його дряпають.
Мені було прикро на це дивитися, тому час від часу я робила невістці легенькі зауваження. Звичайно, Оленці це не подобалося, і вона скаржилася на нас Олегу, а одного разу взагалі влаштувала сцену – я тут не відчуваю себе вдома, господинею є свекруха, а я збираю речі і поїду додому, до мами.
От хай би і їхала, я так вважаю, якщо не вміє цінувати те, що їй дісталося просто так. Але мій чоловік сказав, що не варто псувати синові життя. Він мене переконав, що пів будинку треба офіційно переписати на сина, вхід до них з нашої сторони замурувати, і не лізти в їхнє життя, нехай живуть як хочуть.
Я проти була цього подарунка, чоловік наполіг. Мовляв, для кого ми тоді і будували цей будинок, якщо не для сина? Зараз він дуже шкодує про своє таке рішення.
Тепер мені доводилося ходити до них при потребі через вулицю. Якось в суботу я до них зайшла, невістка спить, дивлюся, в пральній машинці білизна кисне, з вечора ще, напевно. Я витягла її і розвішала.
Коли Олена прокинулася і побачила, що я рилася в її білизні, закотила чергову сцену, одяглася і поїхала до матері. Увечері син подзвонив, сухо сказав, що свою половину будинку виставив на продаж. Я не повірила спочатку, думала, ну не міг він так з нами вчинити.
Та жартів ніяких не було, Олег продав пів будинку за безцінь і купив собі однокімнатну квартиру в місті. У будинку тепер за стіною чужі люди, чоловік ходить похмуріше хмари, син не дзвонить, зробив нас винними.
Виходить, ми все життя старалися, зробили синові воістину королівський подарунок, але як виявилося, не доріс син ще до таких подарунків. Хоча, звичайно, я так розумію, це дружина його напоумила. Ми досі не можемо зрозуміти, як син міг так з нами вчинити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.