Стефанія Марківна стояла біля вікна багатоповерхівки, розглядаючи вогні вечірнього Києва, які здавалися їй холодними й чужими.
У свої шістдесят п’ять вона почувалася не господинею великої квартири, а старою меблевою деталлю, яку переставили з місця на місце й забули.
— Шість років, — прошепотіла вона, поправляючи накрохмалений комірець зятя, який щойно випрасувала. — Шість років я віддавала їм усю себе. Кожна сорочка, кожна тарілка гарячого борщу, кожне випране платтячко онуки — усе це пройшло крізь мої руки. І ось вона, подяка.
На душі пекла образа, гостра, як грудневий лід. Андрій, чоловік її єдиної доньки, зробив те, чого вона ніяк не очікувала — він просто викреслив її зі свята.
Путівки до засніжених Карпат, бронь у затишному готелі серед смерек, новорічна ніч біля каміна але тільки для трьох.
Вона, людина, яка забезпечувала їхній побут щодня, мала залишитися в порожніх стінах, наодинці з телевізором та власною самотністю.
— “Ми хочемо побути суто своєю сім’єю”, — ці слова зятя лунали в її вухах, наче грім. — А я тоді хто? Невже я просто безкоштовна хатня робітниця, якій дали відпустку, коли вона стала заважати?
Пам’ять немилосердно повертала її в минуле.
Шість років тому Стефанія Марківна жила зовсім інакше.
У неї було маленьке затишне містечко, де кожен камінь був знайомим, і власна квартира, де пахло спокоєм та історією її життя з покійним чоловіком.
Проте доля розпорядилася інакше: чоловік пішов у засвіти, і тиша в домі стала нестерпною.
Оксана з Андрієм, налякані її розпачем, запропонували переїзд до столиці.
— Мамо, продавай усе! Тут ти будеш потрібна, тут на тебе чекає нове життя, — казала тоді донька.
Стефанія Марківна досі з болем згадувала ту «стінку» з натурального дерева, виблискуючу лаком, та величезну бібліотеку, яку збирав ще її батько.
Оксана тоді лише махала руками:
«Це все мотлох, мамо! У Києві інший стиль, там мінімалізм, твої антикварні шафи просто не влізуть у двері».
Квартиру продали за безцінь, речі роздали сусідам або залишили новим власникам.
Стефанія приїхала в мегаполіс із парою валіз, сподіваючись, що стане серцем нової родини.
Оксана на той час уже носила під серцем Марічку, і легенда про те, що маму кличуть «допомагати з дитиною», стала головним аргументом.
Сьогодні Оксана згадує ті події інакше.
— Мама зараз ідеалізує той старий хлам, — зітхала донька у розмовах із подругами. — Там був телевізор, який показував лише смуги, і холодильник, що ревів, як великий звір.
Ми зробили їй розкішну кімнату, Андрій купив усе нове, сучасне.
Ми ж хотіли як краще! А вона тепер докоряє нам кожною порошинкою, яку залишила в тому містечку.
У новій київській квартирі Стефанія Марківна швидко взяла на себе весь побут.
Поки Оксана та Андрій робили кар’єру, вона перетворила дім на зразковий готель.
У неї завжди було перше, друге й компот. Підлоги блищали, а білизна пахла лавандою.
— Мамо, відпочинь, я сама все зроблю ввечері, — іноді кидала Оксана, повертаючись з роботи. Але Стефанія лише підтискала губи:
— Хто зробить? Ти? Ти ж ледве на ногах стоїш. Краще пограй з Марічкою, а я вже домию.
З часом ця праця стала її головним аргументом.
Вона не просто допомагала — вона контролювала.
Кожна розкидана іграшка чи невчасно куплений хліб ставали приводом для повчань.
Андрій, який спочатку щиро намагався ладнати з тещею, дедалі частіше відчував себе не господарем дому, а неслухняним підлітком під наглядом суворої вчительки.
— Миколо, куди ти без шапки? — або — Навіщо ви витратили гроші на цей непотріб? — подібні фрази стали фоном їхнього спільного життя.
Конфлікт назрівав довго.
Минулого літа, під час спільної поїздки до моря, стався перший серйозний розлом.
Якась дрібниця — чи то вибір ресторану, чи то час прогулянки — спровокувала бурю.
Стефанія Марківна різко висловилася про «невдячність», а Андрій вперше не змовчав.
Після повернення додому вони тиждень спілкувалися лише через Оксану.
Наприкінці листопада Андрій вирішив: вистачить.
Йому хотілося хоча б тиждень не чути зауважень, не бачити докірливих поглядів і просто побути з дружиною та донькою.
Він замовив відпочинок у горах, свідомо не розраховуючи на четверту особу.
Оксана цілий місяць боялася відкрити правду матері.
Вона знала, що це буде справжній скандал.
І коли наприкінці грудня вона нарешті сказала:
«Мамо, ми їдемо втрьох», — світ Стефанії Марківни завалився.
— Зрадники! — говорила вона, і сльози текли по її зморшкуватих щоках. — Я витратила на вас свої кращі роки, я забула про власне життя, а ви кидаєте мене, як стару непотрібну річ, саме на Новий рік!
Андрій намагався бути раціональним:
— Стефаніє Марківно, ви ж не любите галасливих компаній. Ви о першій годині вже спите. Ми залишимо вам повний холодильник, інтернет, телевізор. Запросіть когось у гості!
Але запросити не було кого.
За шість років у столиці Стефанія так і не знайшла подруг — усе її коло спілкування звузилося до стін цієї квартири та дитячого майданчика, де гуляла Марічка.
Вона стала професійною бабусею і мамою, повністю розчинившись у чужих життях, і тепер, коли ці життя вирішили на тиждень відокремитися, вона залишилася ні з чим.
Минуло два тижні. У квартирі панувала “важка” тиша.
Стефанія Марківна розмовляла лише з онукою, ігноруючи дорослих.
Вона готувала їжу, але робила це з таким виглядом, ніби здійснює величезний подвиг.
— Вони поїдуть, — думала вона, витираючи сльозу краєм фартуха. — Поїдуть святкувати під ялинкою, а я буду рахувати удари годинника на самоті. І все, що я зробила для них, змиється холодним гірським дощем.
Оксана дивилася на матір і відчувала нестерпний тягар провини, але десь глибоко в душі розуміла Андрія.
Їм потрібен був цей кисень свободи.
Проте чи варта ця свобода такого гіркого болю найріднішої людини?
Це питання залишилося висіти в повітрі, розчиняючись у запаху хвої та передноворічній суєті великого міста, де кожен шукає тепла, але іноді випадково гасить його в тих, хто поруч.
Чи правильно робить молода сім’я, що хоче провести час разом, але без мами?
Але чи вірно залишити маму на самоті, коли у неї ні друзів, ні знайомих в місті немає і їй прийдеться зустрічати Новий рік на самоті?
Фото ілюстративне.
