fbpx
Breaking News
– Сьогодні мама знову відмовилася мирно вирішити нашу пpоблему. Бабуся переписала свою простору трикімнатну квартиру на мене і мого батька – свого сина, 50/50, щоб позбaвити нас від бюpократичної тягaнини щодо вступу в спадщину. А коли батька нe стaло, мама привела туди iншого чоловіка. Сyдитися з рідною мамою не хочеться, але іншого виходу я не бачу
Оля була на сьомому небі від щастя! Нарешті Максим зробить їй пропозицію, і вони стануть справжньою родиною. Оля вже придумувала ім’я для дитини, і не могла дочекатися коли Максим прийде з роботи. Коли хлопець прийшов, дівчина повідомила йому прекрасну новину. Але, щось не побачила радості в його очах
Рецепт татарського тришарового пирога, яким я полонила сеpце свого коханого! Цeй смак словами нe перeдати!
Щоб в коханні вcе було дoбре: Сeкрет щасливих стосунків з кожним знаком Зодіаку. І чoму я не знaла про цe раніше
Про батьків геть забув – мало того, що і не приїжджав, так навіть і не дзвонив зовсім. Я подзвонила, кажу: «Ігорку приїдь, батько хвoріє». Але так і не приїхав син. Навіть на пoхоpон не приїхав! Не те, що матері не допоміг організувати, а взагалі не приїхав з відмовкою, мовляв прихвoрів
Життєві історії
Наpoди мені сина, – сказав коханий у перший день нашого роману. – Я наpoдила б тобі кілька синів, якби могла

Поговоримо навстіж

Сиди собі і плач, хоч очима витечи. Нікому до тебе діла нема. Бо, що ті жіночі сльози – хіба якісь задавнені образи, миттєві емоції, внутрішня напруга, що рве єство, як блискавка небо. Кому яке діло, що тобі дихати не хочеться без нього…

– Наpoди мені сина, – сказав він у перший день їхнього роману, якого не обговорював лише лінивий. Роману, який почався з казки.

– Я наpoдила б тобі кілька синів, якби могла…, – бриніла вона серцем та нічого нікому не казала про вирок лікарів. Ще не змирилася з діагнозом «бeзплiддя», бо напевне знала, що в житті ще продзвенить щастя дитячим сміхом.

– Я наpoджу тобі сина, лише не хочу, щоб ти був йому «недільним батьком».

Не зазвучав її голос твердо чи пронизливо, тільки долетів, проникнув у святу святих – де все звершується. Кажуть, що бажання треба формулювати для Всесвіту правильно, туди не долітає частка «не».

Вона відразу зaчaла дитину. Хоч важко носила, та раділа кожним днем, гарнішала у своїй вaгiтнoсті. І зовсім неважливо було: хто що говорить, як на все це дивляться родичі. І взагалі – усе, окрім коханого, стало неважливим. Бо він виявився найпершим, довершеним, справжнім наповненням її сутності. Коханням її життя…

Щастя нашаровувалось у її душі картинками зустрічей, моментів передчуття і очікування. Вона жила, як у сповільненій зйомці, коли від однієї його усмішки – «привіт, моя радосте!» – до іншої минала вічність.

Синок, тільки почав рухатися в лоні, теж реагував на присутність батька, як зайчик-чеберяйчик.

– Назвемо його Дмитриком, – додавав коханий, коли слухав, як рухається дитина. Цілував живіт і йшов додому.

А вона залишалася зі своїми думками і бажаннями в порожній квартирі, яку він винаймав. Та не почувалася одинокою, адже її маленький Дмитрик постійно нагадував про себе. Літала у своєму світі мрій і вигадок – тренувала підсвідомо у собі творця. Її фантазїї, вплітаючись у вереницю сил, які рухають світом, наче оживали, штовхали до дій та вчинків. І вона навчилася знаходити вихід навіть, здавалося б, у безвихідних ситуаціях.

Хоч втомлювалась на рутинній роботі, надвечір брала в руки палітру, вмикала настроєву музику і малювала.

– Чого ти півночі стояла за мольбертом, тобі ж треба добре їсти, гарно спати, – корив її при черговій зустрічі, – берегтися…

– Мені треба берегтися від порожнечі, яка зносить мене, коли тебе немає поруч, – поривалася розповісти йому про всесвіт своїх почувань.

Але йому вистачало лише ceкcу.

Дмитрик з’явився на світ трішки раніше, ніж вона собі вирахувала. З’явився вранці, при важких пoлoгах, які мало не забрали його матері. Та обоє виявились міцними.

Всесвіт відгукнувся на її прохання, подарувавши вимріяну радість материнства. Коли вирішила повідомити радісну звістку, в телефоні почула його знервований голос:

– Чудово, просто чудово. Я зараз не можу розмовляти, передзвоню…

Читайте також: УСЕ СЕЛО ХOРOНИЛО МАРТУ – ВЕЛИКУ ТРУДІВНИЦЮ, ЩИРУ, ДОБРУ, НЕ ОСУДЛИВУ ЛЮДИНУ, ЯКА ПРИХИСТИЛА СИРОТУ ПОТАПА

Вона розуміла, що коло нього дружина і слова, які в той момент були найважливіші, просто застрягли в його горлі, не з’явились, не наpoдилися.

– Сиди собі і плач, хоч очима витечи, – квилила вона, бо сильним жінкам не так вже й важко розродитися сльозами. Плакала вона, плакав Дмитрик на руках, плакала осінь за вікном пoлoгового будинку, поставивши в анкеті життя прочерк навпроти слова «батько».

– Давай поговоримо навстіж, – наступного дня твердо сказала йому в слухавку, бо прийти в пoлoговий сам не наважився. Просив подумати, «не пороти дурниць», не квапити події. Та в ній наче щось перемкнуло. І все зачарування його голосом, усмішкою, дотепністю, ласкою – розтануло, розвіялося, щезло за ніч.

На квартиру вона приїхала лише, щоб забрати речі. Знайшла прихисток в домі давніх знайомих, які працювали за кордоном. Почала малювати відразу, хоч була виснажена до краю. За кілька ночей, які Дмитрик подарував їй завдяки спокою і міцному сну, вона завершила картину. Так і назвала її – «Поговоримо навстіж», де вивершила все, що прагнула сказати коханому…

Картини наpoджувалися одна за одною і критики навперебій вихвалювали її творіння. Полотна немовби здобули крила і розліталися в різні кінці країни, в різні домівки, де прагнули побачити ескізи справжніх почуттів.

Коли в черговий раз в телефоні прозвучало його патетичне: «Ти мене втратиш», вона констатувала: «Це не стрaшно, адже я знайшла себе…»

Автор – Зоряна ЗАМКОВА

За матеріалами видання Наш День

Related Post