Так важко, як на ці свята, мені ще ніколи не було. Ми з чоловіком вже давно пенсіонери, і святкували це Різдво самі. Тому що наша єдина донька поїхала за кордон жити і працювати. І тепер ми не знаємо, що з нами буди. Адже ми усі на старості мріємо про те, щоб поруч були наші діти і внуки.
Я вважаю, що дочка нас з батьком просто зрадила! Кинула нас старих і поїхала за кордон. Позбавила всіх радостей життя, онуків, майбутнього. А ми ж все життя в неї вклали!
Дочка Оксана у нас народилася дуже пізно – майже в сорок років. Хоча ми з чоловіком одружилися рано, але ось так вийшло. Оксанку ми з чоловіком ростили, як найвишуканішу квіточку, буквально передаючи з рук у руки, не даючи ні нахилитися зайвий раз, ні насупитися. Берегли як кришталеву вазу.
Я кинула роботу і сиділа з дочкою вдома. Всі бажання доньки ми виконували практично миттєво, завалювали подарунками, все робили за неї. Оксана росла розумною і працездатною дівчинкою, доброю і мрійливою, дуже прив’язаною до батьків. Ми з чоловіком думали, буде нам підмога в старості!
У двадцять п’ять Оксана вийшла заміж за гарного хлопця Олександра, і ми були цьому дуже раді. Допомогли молодим купити квартиру – відразу велику, спільно зі сватами зробили там гарний ремонт. Квартира вийшла – супер. Думали, будуть нам онуків народжувати, а вони от що учудили…
Чесно кажучи, зять міркував про еміграцію вже давно, але ми якось не сприймали ці розмови всерйоз. Всім відомо, краще там, де нас немає. Там все інше – трава зеленіша, повітря чистіше, і так далі. Але я вважаю, що тут у молодих теж є дуже багато – друзі, квартира, хороша робота з непоганими для їх віку посадами, батьки, нарешті.
Вони обоє – єдині діти в своїх сім’ях. У зятя, правда, батьки молоді і ще працюють, але ми ж у Оксанки вже літні, нам з чоловіком вже під сімдесят. Ще трохи, і її допомога нам буде дуже потрібна.
От перед Новим роком вони до нас забігли на чай, і зять заявив, що все вже вирішено і вони їдуть – ось, буквально на днях. Мало не речі вже зібрані і квитки на руках…
Квартиру здали якимось знайомим. Нова квартира, рік тому відремонтована, техніку нову купили, меблі. Все це вони залишають невідомо кому. Невже вони і справді думають, що чужі люди будуть це все берегти?
У всіх знайомих давним-давно внуки, великі сім’ї. А у нас з чоловіком немає нікого і не буде… Будемо сидіти удвох, дивитися один на одного, як цього року на Різдво. Дочка позбавила нас майбутнього!
Оксана намагалася наводити якісь аргументи про те, що це крок вперед, розвиток, новий досвід. Що вони з чоловіком люди дорослі, все обдумали, їдуть не навмання. Що там, на місці, у чоловіка є певний заділ і друзі, які допоможуть на перших порах. Що мости вони не спалюють, квартиру не продають, і повернутися зможуть завжди. А якщо влаштуються там добре, то і нас туди покличуть.
Я, правда, мало в це вірю. Їм щоб самим обжитися, кілька років на це піде, їм спочатку не до нас буде. Та й не хочу я на старості свою хату покидати, де народився там і згодився, як то кажуть. Але мені дуже лячно, що ж далі буде з нами. Ні, донька таки егоїстка, вона зрадила нас…
Фото ілюстративне – korzonews.
