Зараз нам з чоловіком обом прикро, адже наші діти не дуже добре ставляться до нас, на жаль, як би нам того хотілося.
Рідні діти, яких ми виховували все життя та присвятили всіх себе їм, можна сказати, лише ними жили.
Ми з Петром одружились ще бувши зовсім молодими людьми.
Наші з ним батьки нормально відреагували, коли ми їм сказали, що хочемо зіграти весілля.
Ось так і почалося наше сімейне життя.
Через рік після того, як ми з Павлом одружилися, я дізналася, що чекаю дитятко.
Ми з чоловіком були безмежно щасливі та раді такій радісній новині, адже це справжнє щастя.
А ще десь майже через 2 роки після народження нашого синочка Михайлика я вдруге дізналася, що чекаємо ще й донечку.
І згодом народилася наша чарівна доня Маринка.
Жили ми дуже щасливо, здавалося, щасливішої сім’ї годі й знайти.
Ми з Петром і сьогодні маємо щирі почуття, а в молоді роки то було взагалі як на сьомому небі від щастя.
Діти у нас виростали дуже дружніми, ми їх намагалися виховати добрими та порядними людьми, так багато часу їм приділяли, що й годі говорити про це.
Ми з чоловіком і дітьми завжди ходили гуляти разом, їли разом, все робили разом, щоб весь час проводити сім’єю.
Наші діти також були як нерозлийвода, дуже дружніми, постійно підтримували одне одного у всьому.
Так і росли наші діти друзями, ми з чоловіком не могли нарадуватися їм, тішилися що змогли виховати таких прекрасних та дружніх і добрих дітей.
Син з донькою закінчили школу обоє дуже гарно, вони гарно навчалися, були дуже старанні.
Так вийшло, що вони разом вступили до одного університету, вчилися і жили також разом.
У них і в студентські роки була одна компанія.
Діти завжди радилися один з одним у всіх важливих питаннях.
Роки минали дуже швидко, ми старіли, діти наші дорослішали.
Незабаром наша Маринка вийшла заміж, а Михайлик одружився і почали вони жити вже окремими життями.
Але все одно кожного дня телефонували одне одному, багато спілкувалися та радилися одне з одним.
Михайло взяв квартиру в кредит, щоб сім’єю міг жити там, а Марина відразу після весілля пішла жити у квартиру до свого чоловіка.
Спочатку у них все було дуже гарно у відносинах було, як і всі роки до того, але згодом, незрозуміло з якої причини вони перестали знаходити спільну мову між собою, на наше велике здивування з батьком.
Скільки разів ми запитуватися з чоловіком у них що сталося, вони нам ніколи нічого не розповідали, ні син, ні донька навіть говорити про це не хотіли, але те, що у них зіпсувалися відносини, ми бачили й самі, без будь-яких пояснень.
Між ними були постійно непорозуміння, ми з Андрієм чомусь завжди думали, що то все через їхні половинки, можливо вони їх налаштовують проти один одного.
Але ні, начебто все було добре в цьому плані у них.
Петро постійно почав змінювати місце роботи, адже не складалося щось у нього постійно та дуже переймався через те, що не зможе вчасно віддати кредит і доведеться повернути квартиру і банк.
А Марина теж не знаходила спільної мови зі своїм чоловіком, і щодня все більше замислювалася над тим, що в один прекрасний день чоловік може їй просто сказати, щоб вона залишила квартиру його і їй ніде буде жити.
Ми з Петром також стали перейматися за своїх власних дітей, хоча до цього раніше ніколи не втручалися в їхнє життя особисте, адже вони дорослі, у них свої сім’ї.
І ось одного дня до нас у гості прийшов Михайло без дружини.
Ми з чоловіком подумали, що це дуже гарна нагода поговорити зі своїм про те, що відбувається між братом і сестрою.
Але ще з порогу наш син почав нам говорити, що нам з батьком необхідно написати заповіт, у якому ми розділяємо квартиру порівну між своїми дітьми: донькою та сином.
Я була здивована від таких, неочікуваних, його слів, тому що нам ще навіть шістдесяти років не має з Петром, а вони вже хочуть наш заповіт.
Невже цього ми заслуговували за всі ці роки, які стільки для них зробили?
Після того, як пішов Михайло додому мені зателефонувала донька Марина і сказала рівно ці ж слова, які я лише від свого рідного сина з батьком почула.
Я так зрозуміла, що вони вже довго обговорювали цю ситуацію разом зі своїм братом, напевно і сперечалися між собою за наше майно, яке ще зараз поділити між собою не можуть.
Але я їм відмовила їм відразу.
Ми не будемо писати цей заповіт тому, що ще живемо і будемо жити довго та щасливо.
У нас з Петром дуже багато різних планів на майбутнє і заповіт сьогодні не входить туди.
Але на душі прикро від того, що діти лише й думають про наше майно та як вони його ділитимуть після того, як не стане нас.
Я не знаю, що робити в цій ситуації та як з неї виходити, але такі слова були неприємні як для мене, так і для мого чоловіка Петра.
Чи варто нам зараз перестати думати про дітей і просто жити для себе?
Можливо, варто найти інших людей, які доглядатимуть нас на старості років за квартиру?
Чи чекати, коли діти зрозуміють свою помилку і, врешті, почнуть думати про нас?
Фото ілюстративне.