— Лідо, ти знову за тим комп’ютером? — Олексій з’явився на порозі кухні, м мружачись від денного світла. На ньому були старі, витягнуті на колінах домашні штани та футболка, яка бачила кращі часи ще років десять тому.
Ліда не підвела голови. Її погляд бігав по рядках коду. Вона вже четверту годину намагалася знайти помилку в проекті, який потрібно було здати до понеділка. Субота для неї була не вихідним, а просто ще одним робочим днем, коли можна було працювати без нескінченних робочих чатів.
— Так, знову, — спокійно відповіла вона. — У нас дедлайн. Я ж казала вчора.
— А вчора ти казала, що п’ятниця — останній день. Я, між іншим, вечерю зробив, — Олексій повернувся до плити, де стояла каструля з макаронами. — Ну, як вечерю… Що було в холодильнику, те й зварив.
Ліда подумки зітхнула. Вона не була голодною — зранку лише кава та кілька шматочків шоколаду, щоб мозок працював. Але відчуття, що її життя перетворилося на якийсь дивний сценарій, де вона грає роль «добувача», а чоловік — ображеного глядача, не залишало її.
Олексій не працював уже майже місяць. Офіційно він був у пошуку «гідного місця», а неофіційно — просто не хотів повертатися на низькооплачувану роботу після того, як його скоротили. Весь вільний час він проводив за переглядом роликів про ремонт автомобілів, хоча власної машини у них зараз не було.
— Слухай, — голос Олексія став вищим, — ти взагалі збираєшся зі мною спілкуватися? Чи ти вже зовсім забула, як це — жити як нормальні люди?
Ліда повільно закрила ноутбук. Вона відчула, як у кімнаті повисла важка пауза.
— Олексію, у тебе щось трапилося? — тихо запитала вона. — Чому ти роздратований?
— Роздратований? — він скинув брови. — Ти весь день сидиш і клацаєш по клавішах! Я просто хотів провести вечір із дружиною, а отримую тільки спину і звук клавіатури. Живої людини в хаті немає, тільки твої проекти.
Ліда встала. На ній була зручна домашня футболка та лосини. Волосся зібране у звичайний вузол.
— Я приношу основний дохід у цей дім, — сказала вона стримано. — Ти знаєш, що минулого місяця ми змогли закрити велику частину наших спільних боргів саме завдяки моїй роботі?
Він насупився: — Це нечесно. У мене зараз складний період.
— А у мене — відповідальність, — відрізала вона. — Я працюю з ранку до ночі, підтримую тебе, слухаю твої скарги на колишнє керівництво, і при цьому я ще й винна, що не приділяю тобі достатньо уваги?
— О так, — гірко посміхнувся він. — Ти у нас ідеальна. Гроші заробляєш, рятівниця сім’ї. А те, що ти жінкою бути перестала, ти не помітила?
Ці слова вдарили болючіше за будь-яку критику роботи. — Жінкою бути? — перепитала вона. — Це в твоєму розумінні стояти біля плити весь день і мовчати, коли ти незадоволений?
— Це також. І просто бути поруч, а не жити в моніторі.
— А ти спробуй бути поруч так, щоб мені не хотілося сховатися в роботу, — сказала Ліда, взяла телефон і вийшла в іншу кімнату.
Олексій залишився на кухні біля каструлі з холодними макаронами.
Неділя почалася з тиші. Олексій пішов ще ввечері, грюкнувши дверима. Ліда знала, куди він попрямував — до своєї матері, Ганни Степанівни. Це був його звичний шлях відступу після кожної суперечки. Там його завжди чекав гарячий суп, випрасувані речі та слова про те, що «Лідочка занадто багато про себе думає».
Ліда зварила каву і сіла за роботу. Лист про нарахування премії прийшов пообіді. Сума була значною — майже дві її звичайні зарплати. Це був результат трьох місяців виснажливої праці. Вона дивилася у вікно, відчуваючи полегшення, але й гіркоту. Вона хотіла поділитися цією новиною з Олексієм, але згадала вчорашню сварку.
Через кілька хвилин прийшло повідомлення від чоловіка: «Ну що, тепер ти зовсім зірка? Може, поділишся премією з безробітним чоловіком? Все-таки у нас сім’я».
Ліда мало не впустила чашку. Вона не знала, звідки він дізнався про премію — можливо, побачив сповіщення на планшеті, який залишився вдома. «Ні, Олексію. Ці гроші я відкладу на наш майбутній внесок за квартиру. Це не на розваги», — написала вона.
Відповідь була миттєвою: «Я теж вкладався в наш побут. І ти ще скажеш мені “дякую”, що я тебе терпів з твоєю роботою. Не забувай, у нас усе спільне».
Ліда встала і пішла до папки з документами. Вона переглянула шлюбний договір, який вони підписали ще перед весіллям за наполяганням її батьків. Квартира, в якій вони жили, належала їй, як і більшість активів. Вона сфотографувала документ і надіслала йому без коментарів.
За десять хвилин у двері подзвонили. На порозі стояла Ганна Степанівна. Вона була в ошатному пальті, з підібганими губами та великою сумкою.
— Нам треба поговорити, Лідо, — сказала свекруха, проходячи до коридору так, ніби вона була тут господинею. — Мені набридло, що ти з мого сина робиш винного.
Ліда відступила, пропускаючи її. Вона знала, що зараз почнеться довга лекція про сімейні цінності.
— Олексій у мене, — почала Ганна Степанівна, знімаючи рукавички. — Прийшов розбитий. Каже, ти його зовсім не цінуєш. А я тобі ось що скажу: я спочатку мовчала, думала, самі розберетеся. Але зараз — досить.
— Марія Іванівно, ви прийшли як комісія з питань моралі? — запитала Ліда, намагаючись зберігати спокій.
— А ти не жартуй! — свекруха повісила пальто на гачок. — Мій син — людина з гордістю. А ти йому мізки пудриш своїми преміями та ноутбуками. Він чоловік, йому важливо відчувати себе головним.
— Головним у чому? — Ліда пройшла на кухню. — У тому, щоб я заробляла, а він розпоряджався?
— Він переживає! У нього зараз такий період! А ти йому ні тепла, ні підтримки. Ви ж як чужі люди. Ти коли востаннє йому нормальну вечерю готувала?
— А він коли востаннє запитав, як пройшов мій день, не додаючи при цьому, що я забагато працюю? — різко відповіла Ліда.
— Ти невдячна, — спалахнула Ганна Степанівна. — Він для тебе стільки робив! Ремонти, поїздки, допомога… А тепер він — зайвий?
— Маріє Іванівно, квартира — моя. Гроші — за мій проект. Я ціную все добре, що було, але я не дозволю вимагати від мене гроші під виглядом «сімейної солідарності», коли людина просто відмовляється шукати роботу.
— Це ти його довела! — свекруха перейшла на підвищений тон. — Він через тебе тепер спить у мене на дивані, бо ти його вижила!
— Він пішов сам, Ганно Степанівно. Грюкнувши дверима.
— Ти бездушна, Лідо. Я думала, ти пристойна дівчина, а ти — кар’єристка без серця.
— Я просто людина, яка хоче, щоб її працю поважали, — Ліда підійшла ближче. — Я довго мовчала, коли ви робили мені зауваження. Але зараз — вистачить.
Ганна Степанівна замовкла, важко дихаючи. — Ну добре. Якщо ти хочеш так — буде по-іншому. Ми поговоримо з юристом. Жив він тут? Жив. Значить, має права. Так просто ти не відбудешся.
— Він тут більше не живе, — сказала Ліда. — Я зберу його речі і передам кур’єром. Або нехай забере сам, коли мене не буде вдома.
— Я забираю все його! І подарунки, і документи! — свекруха кинулася до спальні. Ліда не зупиняла її. Нехай забирає все, що вважає за потрібне, аби тільки цей тиск нарешті припинився.
Через деякий час Ганна Степанівна витягла велику валізу. — Ось твоя свобода. Сиди тут сама зі своїми кодами. Пам’ятай: життя таких, як ти, не шкодує.
— Краще бути одній і спокійній, ніж у постійних докорах, — відповіла Ліда.
Двері грюкнули. Ліда сперлася на стіну і заплющила очі. Стало тихо. Вперше за довгий час вона відчула справжній спокій.
Минув тиждень. Ліда подала документи на розлучення. Олексій дзвонив кілька разів, спочатку з погрозами, потім — з проханнями пробачити. Вона не відповідала.
Одного ранку у двері знову подзвонили. На порозі стояла жінка років тридцяти п’яти, вишукано одягнена, але з дуже втомленим виглядом.
— Доброго дня. Вибачте, ви — Ліда? Я — Марина. Ми з Олексієм… ну, скажімо так, давно знайомі. Це важливо.
Ліда здивовано поглянула на неї. — Заходьте.
Марина сіла на край крісла і дістала з сумки папку. — Він прийшов до мене кілька днів тому. Просив грошей. Сказав, що ви його покинули і забрали все спільне майно. Але справа не в цьому. Я хочу, щоб ви знали — у Олексія є дитина від нашого давнього зв’язку. Він обіцяв допомагати, визнати сина, але кожного разу казав, що «дружина контролює кожен крок» і «грошей немає».
Ліда відчула, як підлога йде з-під ніг. Вона знала Олексія багато років, але про це він ніколи не згадував.
— Він використовував вас як виправдання своїй безвідповідальності, — продовжувала Марина. — А коли ви його виставили, він прийшов до мене, сподіваючись, що я його прихищу. Я просто хочу, щоб ви розуміли, з ким мали справу. Ось копії його повідомлень мені за останній рік.
Ліда гортала листування. «Ліда знову затисла гроші, каже, що треба на ремонт. Потерпи, я щось придумаю». «Вона така занудна, тільки робота на думці. Я з нею тільки заради стабільності».
Ліда віддала папери назад. — Дякую, Марино. Ви відкрили мені очі на те, про що я навіть не здогадувалася. Ви правильно зробили, що прийшли.
Коли гостя пішла, Ліда замовила заміну замків і змінила паролі на всіх спільних сервісах. Вона більше не відчувала провини. Тепер вона знала, що її «недостатня жіночність» чи «надмірна робота» були лише зручними ярликами для людини, яка будувала своє життя на брехні.
Минуло два місяці. Був прохолодний вересневий вечір. Ліда сиділа в невеликій затишній кав’ярні, працюючи над новим проектом. Тепер робота приносила їй тільки задоволення, бо вдома її чекав спокій.
Мати Олексія надіслала листа з вимогою «компенсації за моральні страждання сина», але юрист Ліди лише посміхнувся, прочитавши його. «Жодних правових підстав», — була коротка відповідь.
Ліда зрозуміла головне: бути однією — це не страшно. Страшно — бути з людиною, яка знецінює твій шлях і твою працю, прикриваючись словами про любов.
Вона закрила ноутбук, замовила ще одну чашку чаю і подивилася на вогні міста. Вперше за багато років вона почувалася по-справжньому вільною. Попереду було нове життя — чесне, спокійне і тільки її власне.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
