fbpx
Життєві історії
Нам сказали, що виписка о дванадцятій буде, але до будинку під’їхати потрібно заздалегідь, хвилин за п’ятнадцять. Звичайно, ми з батьком прилетіли мало не за годину. Не кожен день єдину дочку з онуком забираємо. Потім сваха під’їхала зі своєю дочкою, подружка Надійки з подарунками і повітряними кульками, сестра моя з роботи відпросилася, теж прибігла. І ось уже дванадцять годин підходить, стоїмо всі, на годинник дивимося, а зятя все немає. Жінки щасливі виходять з немовлятами, їх рідні з квітами та кульками зустрічають. А моя Надійка з вікна дивиться на нас, а очі у неї сумні. І батько наш вирішив ще раз зятя набрати

– В той день нам якраз сказали, що виписка о дванадцятій годині буде, але до будинку під’їхати потрібно заздалегідь, хвилин за п’ятнадцять, – розповідає 50-річна Катерина Василівна. – Звичайно, ми з батьком прилетіли мало не за годину. Не кожен день єдину дочку з онуком забираємо додому. Потім сваха під’їхала зі своєю дочкою, подружка Надійки з подарунками і повітряними кульками, сестра моя з роботи своєї відпросилася, теж прибігла. І ось уже дванадцять годин підходить, стоїмо всі, на годинник дивимося, а Артема все немає і немає!

Артем – зять Катерини Василівни, чоловік її дочки Надії. Молодим по 26 років, одружилися два роки тому, тепер батьками синочка стали. Катерина Василівна давно вже встигла переконатися, що Артем – працьовитий чоловік, на роботі своїй готовий днювати і ночувати. І начебто це виправдано: по-перше, зараз закладаються основи кар’єри, а по-друге, що вже там говорити, гроші молодій сім’ї дуже потрібні саме зараз, адже сімейство поповнилося. У минулому році донька з чоловіком взяли кредит, а тепер ось ще й дитина народилася.

– Насправді, не все так страшно! – знизує плечима Катерина Василівна. – Кредит у них дуже навіть посильний: ми зі сватами добре допомогли своїм дітям з початковим внеском. Та й на дитині поки якихось астрономічних сум не потрібно. Речі ми купили разом, щось ми, щось вони, щось свати. Коляску Надії на роботі подарували, дуже хорошу. Підгузки не настільки дорого і стоять, якщо порахувати. А враховуючи, що Надія отримала декретні, так і зовсім можна не турбуватися поки.

Але Артем все одно пропадає на роботі вдень і вночі. Навіть в ці дні, коли у нього народився маленький синочок, молодий батько продовжує посилено працювати, не вимагаючи належних йому за законом вихідних.

– Напередодні виписки нам подзвонив – каже, я з ранку повинен на роботу заїхати, але ви не хвилюйтеся за мене, я все встигну, буду вчасно, – розповідає Катерина Василівна. – Я ще запитала – Артеме, а без роботи в такий важливий день ніяк не можна? Можливо, ми спочатку заберемо Надію, а потім ти поїдеш до свого офісу? Він сказав, що там важлива нарада, від нього залежить, чи дадуть їм проект до кінця року чи ні. І він там повинен бути обов’язково. Не хвилюйтеся, каже, я все встигну, до дружини звідти п’ятнадцять хвилин їзди.

За десять хвилин дванадцять Катерина Василівна набрала телефон зятя.

– Так-так, не хвилюйтеся, я вже виходжу, – почула вона у відповідь від чоловіка доньки.

Теща трохи розхвилювалася. Він не виходити вже повинен, а п’ятнадцять хвилин назад бути тут! Всі вже зібралися! Чекають тільки його!

О дванадцятій десять на ганок будинку, де вони стояли, незрозуміло поглядаючи на дорогу, по якій повинна під’їхати машина Артема, виглянула медсестра.

– Ви за ким приїхали, за Зінченко? А чому стоїте тут, не заходите? Я на вас вже тут чекаю!

– Так чоловіка Зінченко Надії немає ще, щасливого молодого батька, – ніяково пояснила Катерина Василівна. – Їде, дзвонили тільки що. Буде з хвилини на хвилину!

– Ну добре, ви тоді чекайте чоловіка, а я тоді матусю виводжу. За нею вже під’їхали!

Час минав, бігли хвилини, пів години, годину. На ганок одна за одною виходили жінки з пакунками на руках, лунали крики: «Ура!». Летіли кулі в небо, метушилися фотографи. Родичі Катерини Василівни стояли в сторонці, нервово поглядаючи на годинник. Час від часу хтось набирав Артема. “Я не можу зараз говорити! Я на нараді», – різко бурмотів Артем в слухавку, а після декількох разів і зовсім відключив телефон.

А Надія там, на другому поверсі, в палаті, теж стала дуже хвилюватися, їй було так незручно перед всіма.

– Так, забираємо тоді самі, не будемо більше ні хвилини чекати! – прийняв рішення Володимир Миколайович, батько Надії і чоловік Катерини Василівни. – Добре, що ми на машині приїхали.

Надію з малюком посадили в машину, поїхали.

– Маам, а ми зараз куди? – спохопилася молода мати. – У мене ж і ключів немає від квартири. Вони в сумочці, а сумочка вдома залишилася, з собою я її не брала.

Володимир Миколайович, глибоко зітхнувши, перелаштувався, розвернувся і повіз дочку з онуком в їх з Катериною Василівною квартиру.

– У підсумку три дні вже минуло, дочка з дитиною досі у нас, це вже не смішно! – розповідає Катерина Василівна. – Уже й лікар приходила з нашої дитячої поліклініки, уявляєш? І карту у нас завели! Ну тому що почали шукати їх за тією адресою, а їх там немає, подзвонили, розшукали.

– Зачекайте, так а Артем де? Невже досі на роботі?

– Ага. У день виписки подзвонив Надії десь о четвертій вже! Ми тільки додому приїхали, розклалися, малюка переодягли, нагодували, він заснув у нас, Артем дзвонить Надії. «Пробач-вибач, ніяк не міг вирватися, я зараз за вами приїду, ви де?» Ні, ну це хіба нормально? Дочка каже: ” Не треба за нами приїжджати, працюй далі, якщо тобі робота дорожче. Ми у батьків, де ж ще. Не біля стаціонару же на лавочці сидіти!” “Гаразд, – він відповідає, – я тоді ввечері за вами приїду, поговоримо”.

– Ну, мабуть, вирішив, що раз не на лавочці, то куди поспішати, можна спокійно працювати.

– Моя Надійка весь день проплакала! Я її вже і так, і сяк відволікала, кажу, тобі засмучуватися зараз не можна, маленький же зараз все відчуває. Не вистачало ще тільки молоко втратити. Загалом, до вечора досиділи абияк, в дев’ять Надія заснула з дитиною, ми з батьком дзвінки всі відключили. О дев’ятій п’ятнадцять стукіт у двері. Приходить Артем з квітами.

Батько наш його прямо разом з букетом цим вивів на майданчик, через хвилин п’ять зайшов в квартиру один, злий. Не знаю, що вже він йому там сказав насправді. Мені каже: – Я його далі працювати відправив, разом з букетом. Де був весь день, нехай туди і йде.

– Так, ну до цих пір зрозуміло. А далі що? Дочка, говорите, у вас з дитиною так і живе?

– Я сама вже не розумію, що далі. Речі всі там у них в квартирі, все, що купили – коляска, ліжечко, одяг. Надія з дитиною тут, я вчора вже пішла, підгузників купила, хоча там накуплено гора. Надія каже: “Я Артему дзвонити не збираюся сама”. Він теж не дзвонить. Хвилююся, що все це занадто далеко зайшло. Батько у нас злий ходить, говорить, нехай такий батько йде куди хоче, виховаємо дитину без нього. Сваха мені дзвонила потихеньку, теж нічого не розуміє, Артем, каже, на роботі, пояснювати, що відбувається, відмовляється.

А ще нещодавно, буквально тиждень тому, все було ще добре. Молоді жили дружно, чекали малюка, а тепер сім’я буквально на межі розлучення.

Мама Надії та сваха між собою нишком зідзвонюються, щоб ніхто не знав, але як допомогти дітям своїм вони не знають.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – herviewfromhome.

facebook