– Що, завтра вже додому? – питає мене Олександра, моя подруга, з якою я в Італії познайомилася.
– Так, – радісно відповідаю. – Нарешті! Нарешті я побачу чоловіка, дітей, онуків! Якби ти знала, як я за ними скучила!
Олександра посміхнулася. Їй якраз дуже добре було знайоме це почуття туги за рідними, адже вона ще довше була заробітчанкою, ніж я.
У мене всього три роки заробітчанства, а у неї всі 20. Вона однією з перших сюди приїхала, і вже сама не може точно сказати, де вона почувається як вдома – тут, в Римі, чи у себе в селі.
Олександра постійно скаржиться, що як приїжджає додому, то чоловік кількома словами з нею перекинеться, та й йде собі на цілий день у справах.
А діти так від неї відвикли, а лише її допомоги хочуть, що приходять лише в день її приїзду, гроші поділять, а потім навіть не зателефонують, не запитають, може мамі щось треба.
У мене ситуація інша. Ми з чоловіком дуже добре жили. У нас є один дорослий син.
Мій чоловік завжди добре заробляв, їздив навіть за кордон на будову, звідки привозив чималі суми, так що нам на все вистачало. Єдиний мінус був у цьому – чоловіка по пів року не було вдома.
Мені біля такого доброго чоловіка навіть працювати не доводилося, я собі могла дозволити бути домогосподаркою – сина ростила, за домом дивилася.
Ми будинок для себе гарний збудували. А потім надумали ще один поряд звести, для сина, щоб коли той одружиться, відразу жив окремо, але неподалік від нас.
Все було добре, будинок для сина будувався доволі швидкими темпами. Але чотири роки тому чоловік через самопочуття повернувся додому. Думав, що трохи підлікується, і назад поїде, але все це затягнулося, і Іван тепер вдома осів. А дім для сина стояв недобудований.
Стали ми думати, що роботи? Адже ні туди, ні сюди. І тут чоловік мені, що тепер моя черга заробляти гроші, і що я маю поїхати на заробітки, щоб довести справу з будинком до кінця.
Я спочатку думала, що він жартує. Та ні, чоловік серйозно став казати, що якщо вже така справа, що він не може зараз заробляти, то заробляти маю я.
– Іване, та що ти кажеш, я ж ніколи далі нашого райцентру і не була, – намагалася я пояснити своєму чоловікові, що з його ідеї нічого не вийде.
– Якраз час поїхати, і щось побачити. Інші жінки якось справляються, то і ти зможеш, – Іван робив вигляд, що вірить в мене, і що все вийде, адже для нас було важливо добудувати будинок для сина.
Плакала, ображалася на чоловіка, та в підсумку я все добре сама обдумала, і вирішила спробувати. Думаю, якщо сподобається – зароблю гроші, а не сподобається – повернуся додому, адже я нічого не втрачаю.
Так я стала заробітчанкою. Добре, що я тут відразу Олександру зустріла, таких людей як вона на світі мало дуже. Ця людина, яка мене практично зовсім не знала, так мені на чужині допомогла, що не кожна рідна сестра таке б зробила.
Три роки я додому не їхала, навіть у відпустку. Боялася, що вже як переступлю поріг рідного дому, то назад в Італію повертатися не захочу.
Я поставила перед собою завдання – доведемо будинок для сина до ладу, і я відразу додому, до рідних, за якими я дуже скучила.
І ось цей момент настав, я вирішила повертатися, бо дім був готовий, і син вже навіть в нього переїхав з своєю нареченою.
Залишалося ще купити якусь техніку, але я більше не могла чекати, тому вирішила, що повертаюся додому. Чоловікові і синові я про свій приїзд нічого не говорила, хотіла їм сюрприз зробити, уявляла, як вони зрадіють.
Олександра як це почула, то стала крутити пальцем біля скроні, мовляв, це не наймудріше моє рішення, і рідних треба попередити.
Але я накупила гостинців, і в четвер зранку вирушила. Дорога зайняла трохи більше 30 годин, але вони мені пролетіли як одна мить, так я чекала на зустріч з рідними – з чоловіком і сином.
Та натомість на мене на моєму подвір’ї чекала якась незнайома мені жінка. Одягнена вона була в мій улюблений махровий халат, який мені колись чоловік подарував на день народження.
Я спочатку здалеку припустила, що це може бути моя майбутня невістка, але коли підійшла ближче, то зрозуміла, що ні, і що тут щось не так. Жінка була молодшою за мене років на 10-15, та для невістки вона була явно застара.
– Хто ви? І що ви робите на моєму подвір’ї в моєму халаті? – запитала я відразу, навіть не привіташись.
– Я – Оля. І це мій халат, виявилося, що Іван і вам, і мені купив однакові, – незнайомка відверто сміялася з мене.
– А де Іван? – запитала я.
– Поїхав у справах, сказав, що повернеться після обіду. Тож у нас є час, щоб поговорити. Проходьте в хату, – каже.
Я була ошелешена – коханка мого чоловіка розкомандувалася в моїй хаті.
Ольга мені розповіла, що у них з Іваном стосунки вже понад 10 років. Вони разом були за кордоном, там і познайомилися. А відколи я поїхала в Італію, вони практично живуть разом.
Найприкріше в цій ситуації те, що мій син все знав, і мовчав. Що це? Чоловіча солідарність? Чи байдужість?
Я ж заради нього і поїхала, а він відплатив мені такою монетою. Не сподівалася я такого підлого вчинку від свого сина.
А від чоловіка – тим більше. Скільки років він тримав мене у брехні. Як так можна?
Ольга все мені розповіла і поїхала, сказала – розбирайтеся самі. Але попередила, що якщо я від Івана піду, то вона його до себе забере, не відпустить точно, занадто довго вона на нього чекала.
Чоловік знає, що я знаю про все, але мовчить, ходить як у воду опущений. Отака невесела ситуація.
Що мені робити – я просто не уявляю.
Зателефонувала Олександрі, все розповіла, а вона не здивована, каже, щоб я поверталася в Італію, а чоловік нехай і далі робить що хоче.
Та мені хочеться все розставити по своїх місцях. От тільки не знаю, як це зробити. Хто б міг подумати, що все так повернеться?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
