— Ну… ти ж розумієш… я хотіла запитати, чи ти вже отримала виплату?

Звісно, отримала. Як і кожного п’ятнадцятого числа. Як і зазвичай, першим ділом Соломія переказала частину коштів матері — на комунальні послуги за їхню стару квартиру в містечку, де пройшло її дитинство, та на ліки, які ставали все дорожчими. Потім закрила черговий внесок за новеньке авто, що пахло шкірою та свободою, і відклала невелику, але приємну суму до фонду своєї мрії — подорожі до Тоскани, про яку вона марила останні три роки. І ось тепер, за звичним розкладом, дзвонить Ярина.

— Отримала. Що в тебе знову трапилося? — Соломія зітхнула, притискаючи телефон до вуха.

Соломія прокинулася лише об одинадцятій. Суботній ранок був рідкісною можливістю виспатися після тижня нескінченних зумів, дедлайнів та стратегічних сесій. Телефон на тумбочці лежав екраном донизу, але навіть у беззвучному режимі він, здавалося, вібрував від напруги. Змахнувши сповіщення, Соломія побачила десяток пропущених. Ярина. Хто ж іще.

Вона неохоче побрела до кухні, на ходу набираючи номер молодшої сестри.

— Привіт, сестричко! — у слухавці пролунав дзвінкий, надто бадьорий голос. — Нарешті ти на зв’язку!

— Так, я відпочивала. Ти ж знаєш, що вихідними мені краще не дзвонити на світанку.

— Ну, розумієш, у мене діти, вони встають, як тільки сонце зійде. Тобі того не зрозуміти… — Ярина хмикнула, і в цьому «не зрозуміти» відчувався цілий пласт прихованого докору.

Соломія притулилася до стіни, дивлячись на те, як сонячні зайчики грають на сучасній кавомашині.

— О так… куди вже мені.

В її пам’яті миттєво спливли картини з минулого. Одинадцятирічна Соломія встає вдосвіта, і замість того, щоб спокійно збиратися до школи чи плести косички, бере на руки маленького Лукаша, щоб той не розбудив вагітну матір, яка нарешті заснула. А трохи згодом, коли з’явилася Ярина, світ Соломії остаточно звузився до розмірів дитячого манежу та підручників, які вона читала пошепки, заколисуючи сестру.

Ярина щось щебетала про нові успіхи своїх хлопців, але Соломія її майже не чула.

— То що ти хотіла? — нарешті перебила вона цей потік інформації.

— Ну… ти ж знаєш, скоро День захисту дітей. Я так хотіла порадувати малих, бачила такі неймовірні машини на радіокеруванні… Вони, звісно, коштують як пів крила літака, але ж ти в нас успішна, сама собі господиня. У тебе точно вийде зробити племінникам свято!

Соломія прикусила губу. «Сама собі господиня»… «Без турбот»… Їй у підлітковому віці вистачило цих турбот на кілька життів уперед. Безсонні ночі біля ліжечка не своїх дітей, прогулянки з візочком у будь-яку негоду, нескінченні уроки з Лукашем замість побачень із хлопцями. І вічний голос матері, Стефанії Петрівни:

— Встигнеш ще нагулятися! Іди допоможи братові, не бачиш, що я ледь на ногах стою? Швидко!

А потім якось так сталося, що власних мрій та бажань просто не залишилося. Вони з’явилися набагато пізніше, коли Соломія фактично втекла до великого міста, де ніхто не знав її як «старшу няньку».

— Ярино, — Соломія сіла за стіл, — я не можу кожного місяця купувати племінникам дорогі іграшки. Минулого разу я подарувала їм планшет, який ти потім забрала собі «для серіалів». До цього — якісний зимовий одяг. Тобі не здається, що це вже занадто?

На тому кінці дроту повисла важка, ображена пауза.

— Ти ж у нас у шоколаді. Хіба тобі шкода для рідних людей? Я сиджу вдома, у мене немає власного доходу. Чоловік приносить зовсім небагато, ледь на продукти вистачає. А ти живеш як у раю. Одна, ні за кого не відповідаєш. Чому б не підтримати родину?

— Я живу одна, тому що це був мій свідомий вибір. Я не заміжня, бо ціную свій спокій і ще не зустріла людину, яка б цей спокій поважала, — різко відповіла Соломія. — А ти, здається, обрала шлях, де відповідальність за твоїх дітей має нести хтось інший. Ні, люба! Так більше не буде. Якщо хочеш заробляти — я можу поговорити в нашому офісі. Є вакансія асистента, робота нескладна, але будеш мати власну копійку.

— Ти так кажеш, бо просто мені заздриш! Бо в мене є справжнє життя, а в тебе — тільки папери та холодні стіни!

— Заздрю? — Соломія гірко посміхнулася. — Мені не потрібна твоя оцінка мого щастя. Мені подобається моє життя, а от чи подобається тобі твоє — це питання. І я не збираюся бути твоїм особистим банкоматом.

Коли Соломії було шістнадцять, і її подруги вперше закохувалися, вона варила каші та прала пелюшки. У вісімнадцять вона не поїхала у студентський табір зі своєю групою, бо мати сказала: «Ти ж не кинеш нас із Лукашем? Ми ж пропадемо». Їй щоразу нагадували: ти винна, ти старша, ти мусиш.

І тепер, коли вона нарешті вибудувала свій світ без скандалів, без дитячого плачу та вічного безладу, їй все одно намагалися нав’язати почуття провини. Єдиний, хто не докучав дзвінками, був брат Лукаш. Він у свої вісімнадцять теж зібрав рюкзак і поїхав якнайдалі, намагаючись дистанціюватися від інфантильних батьків.

— Та ти просто егоїстка! — вигукнула Ярина в слухавку. — Ось тому ти й сидиш сама у своїй порожній квартирі. Тільки про себе й думаєш. Була б добріша — може, й чоловіка б знайшла.

— Я добра… — тихо промовила Соломія. — Але тільки до тих, хто вміє бути вдячним.

Вона натиснула кнопку завершення виклику.

Вона ще довго сиділа в тиші. За вікном шуміло місто, сонце заливало кухню світлом, але на душі було похмуро. В голові відлунювали фрази матері: «Батьків не обирають», і Ярини: «Ти ж старша». Ці думки, як липка павутина, сковували рухи.

Найважчим моментом у стосунках із родиною стала купівля її власного житла. Поки Соломія роками працювала без вихідних, брала додаткові проєкти, не спала ночами, звіряючи таблиці та створюючи презентації — цього ніхто не помічав. Але коли вона запросила матір на новосілля у свою світлу квартиру в сучасному комплексі, реакція була неочікуваною.

Спочатку Стефанія Петрівна хвалилася всім сусідам, яка в неї розумна дочка. А потім, під час чергового чаювання, її обличчя затьмарилося.

— Слухай, Солю… А навіщо тобі самій такий простір? Віддала б цю квартиру Ярині. У неї ж хлопці ростуть, їм треба десь бігати. А ти б могла собі щось менше зняти, або до нас повернутися, нам би теж допомога не завадила.

Ці слова приголомшили Соломію. Квартира, на яку вона заробляла кожною краплею свого поту, мала бути просто «віддана»?

— Мамо, я не буду віддавати своє майно сестрі. З якого дива?

— Бо ви ж сестри! Ти старша, ти завжди мала дбати про молодших. Хіба ми тебе так виховували? Щоб ти була такою жадібною?

— А жити для себе мені коли? Коли я можу перестати бути для всіх рятувальним колом?

— Встигнеш ще пожити. От вийдеш заміж — тоді й будеш будувати своє. А поки що треба допомагати рідним.

Відтоді, як Соломія категорично відмовилася «ділитися» житлом, мати почала спілкуватися з нею крізь зуби. Вона дзвонила лише тоді, коли виникали фінансові труднощі, і її голос був холодним, наче Соломія була не дочкою, а випадковою знайомою, яка заборгувала гроші.

Наступний тиждень видався виснажливим. Так завжди буває перед відпусткою: ніби весь світ вирішує, що без тебе він зупиниться саме зараз. Соломія закрила ноутбук, підійшла до дзеркала і завмерла. На неї дивилася втомлена жінка з темними колами під очима.

«Я живу заради себе. То чому я кожного разу почуваюся так, ніби я комусь щось винна?» — запитала вона своє відображення.

Вона відкрила сайт авіаквитків. Початковий план з Італією довелося відкласти через певні складнощі з візою та логістикою, але душа вимагала негайних змін. «Гарячий тур», «виліт завтра», «останнє місце». Чому б і ні? Синє море, тиша пустелі та повна відсутність знайомих облич.

Через годину квиток був у пошті.

Вона збирала валізу механічно. Купальник, кілька легких суконь, сонцезахисні окуляри. І вперше за багато років Соломія свідомо залишила робочий ноутбук на полиці. У аеропорту телефон знову ожив. Ярина. Потім мати. Вона не відповіла. Просто вимкнула телефон і сховала його в глибину сумки.

Це був її особистий детокс. Не від їжі чи соцмереж, а від людей, чия любов була виключно споживацькою. Перші два дні вона просто спала або лежала біля басейну, спостерігаючи за тим, як чужі діти хлюпаються у воді. Дивно, але це її не дратувало. Це просто було не про неї. Їй не треба було бігти за рушником, не треба було стежити, щоб ніхто не впав. Вона була просто глядачем.

На третій день, під час пізнього сніданку, до її столика підійшов чоловік.

— Доброго ранку. Чи не заперечуєте, якщо я присяду поряд? Тут найкращий вид на море.

Вона підняла очі. Чоловік мав спокійне обличчя, приємну посмішку і очі, в яких не було звичної для багатьох «мисливської» напруги.

— Будь ласка, — кивнула вона.

— Маркіян, — представився він.

— Соломія.

Вони розмовляли про прості речі: про температуру води, про те, як смачно пахне кава з кардамоном, про книжки. Маркіян не намагався її вразити статусом чи грошима. Увечері вони вже сиділи на терасі ресторану, спостерігаючи за зірками.

— Мені тридцять чотири, — сказав Маркіян, дивлячись на вогні на горизонті. — І нещодавно я зловив себе на думці, що все моє життя — це біг. Кар’єра, переговори, нові цілі. А вдома — тиша, яка іноді стає занадто гучною. Я зрозумів, що не знаю, заради чого це все, якщо немає з ким просто помовчати.

Соломія мовчала. Ця розмова здавалася крихкою. Вона чекала, що зараз він почне говорити про «годинник, який тікає» або про «призначення жінки».

— А що ти шукаєш? — запитав він.

— Я не шукаю ні сім’ї, ні зобов’язань, — чесно відповіла вона. — Я занадто довго жила життям інших людей. Тепер я хочу просто повітря. Хочу, щоб від мене нічого не вимагали.

Він не став сперечатися. Не сказав, що вона «ще передумає». Він просто усміхнувся і кивнув:

— Це звучить дуже чесно. І дуже знайомо.

Вони не обіцяли один одному нічого. Останні дні відпустки пройшли легко, як морський бриз. Соломія вперше за багато років відчула себе не «старшою сестрою» чи «зручною дочкою», а просто жінкою.

Повернувшись додому, вона не відкривала повідомлення від родичів ще кілька днів. Вона просто видалила всі непрочитані чати, не даючи пасивній агресії жодного шансу зіпсувати її внутрішній штиль.

Понеділок в офісі почався незвично. Соломія йшла коридором, відчуваючи в собі нову силу. Вона посміхнулася охоронцеві, привітно кивнула колегам. У голові вже вимальовувалися контури нового проєкту — зухвалого та сучасного.

О десятій ранку всіх зібрали у великій залі.

— Колеги, — оголосив генеральний директор, — хочу представити вам нового операційного директора нашої філії. З сьогоднішнього дня Маркіян Олексійович офіційно приступає до виконання обов’язків.

До зали зайшов він. Той самий Маркіян. Жодного натяку на пляжні шорти чи розслабленість. Бездоганний костюм, впевнений погляд. Соломія ледь не впустила чашку з кавою. Він дивився на колектив професійно і спокійно. Жодного особливого погляду в її бік, ніби й не було тих вечорів під зірками.

Пізніше, коли офіційна частина закінчилася, Соломія зіткнулася з ним біля кавоварки.

— Це якийсь жарт? — тихо запитала вона.

Він озирнувся, і в його очах промайнув той самий теплий вогник, який вона бачила на відпочинку.

— Ні. Я знав, що ти працюєш тут. Коли ми розмовляли там, я вже був на етапі підписання контракту. Але я не хотів, щоб ти бачила в мені «директора». Хотів, щоб ти побачила людину.

Соломія розгубилася. Це було надто схоже на сценарій якогось фільму, але реальність була значно складнішою.

— Ми на роботі, Маркіяне Олексійовичу, — офіційно сказала вона. — Сподіваюся, ви не чекаєте на продовження… того, що було.

— Я чекаю лише на професіоналізм, Соломіє. А все інше — час покаже.

Вони розійшлися по кабінетах. Але ввечері на неї чекав черговий «привіт» із минулого.

Коли Соломія підходила до свого під’їзду, вона побачила Ярину. Сестра стояла біля дверей, знервовано смикаючи ремінець сумки. Її обличчя було червоним від люті.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Вимкнула телефон, зникла… Мати ледь серцевий напад не отримала! Ми тебе шукаємо, а ти прохолоджуєшся десь на морях!

— Привіт, Ярино, — спокійно відповіла Соломія. — Проходь у під’їзд, не кричи на всю вулицю.

— Ти думаєш, я просто так піду? Ти хоч розумієш, як нам важко? Лукаш взагалі не бере слухавку, ти тепер теж почала ігнорувати… Ти ж старша! Ти маєш бути опорою!

Соломія зупинилася і подивилася сестрі прямо в очі. У цьому погляді не було злості, лише глибоке, остаточне усвідомлення.

— Ярино, послухай мене уважно. Я нічого тобі не винна. Ні тобі, ні мамі. Це ти обрала своє життя. Ти обрала не працювати, ти обрала народити двох дітей, не маючи фінансового підґрунтя. А я обрала працювати. Я обрала будувати кар’єру. І мій успіх — це результат моєї праці, а не спільний ресурс родини. Тобі двадцять чотири роки. Ти вже не дитина. Почни нарешті нести відповідальність за свої вчинки.

— Ах ти ж… та щоб тобі теж так було самотньо! — Ярина розвернулася і, гупаючи підборами, пішла геть.

Соломія піднялася до себе. Вона очікувала, що відчує біль або провину, але всередині була лише дивна, легка порожнеча. Вона нарешті закрила ці двері.

Минуло пів року. Життя Соломії змінилося, але не так, як вона боялася. Маркіян виявився не лише професійним керівником, а й людиною, яка вміла поважати кордони. Він не тиснув, не вимагав уваги, не намагався «переробити» її під свій ідеал.

Вони почали зустрічатися поза роботою. Це були спокійні вечори: походи в кіно, прогулянки парком або просто читання книжок у різних кутках кімнати. Маркіян став тим безпечним простором, де Соломії не треба було нікого рятувати.

Вони розписалися дуже скромно. Без пишних суконь, без натовпу родичів, без гучних тостів. Тільки вони двоє і двоє свідків — її брат Лукаш, який спеціально приїхав, щоб підтримати сестру, та близький друг Маркіяна.

На роботі про їхній статус дізналися лише тоді, коли Соломія принесла документи про зміну прізвища (хоча вона довго вагалася, чи залишати своє).

З матір’ю та сестрою стосунки залишилися на рівні «фінансової допомоги». Соломія продовжувала переказувати певну суму на рахунок матері щомісяця — мовчки, без зайвих слів. Це був її внесок у власний спокій. Вона знала, що мати злиться, що Ярина продовжує розповсюджувати плітки про її «черствість», але це більше її не зачіпало.

Одного разу ввечері, коли вони з Маркіяном сиділи на балконі, він обережно запитав:

— Солю, а ти коли-небудь думала про те… ну, щоб у нас був хтось третій?

Вона завмерла. Старий страх на мить підняв голову. Але подивившись на Маркіяна, вона зрозуміла — він прийме будь-яку її відповідь.

— Я не знаю, — чесно сказала вона. — Можливо, колись. Але тільки тоді, коли я буду впевнена, що ця дитина буде плодом любові, а не ще одним «обов’язком».

— Домовилися, — він стиснув її руку. — Я вже щасливий. Просто тому, що ти поруч.

Соломія вперше в житті відчула, що таке справжня родина. Це не про те, щоб віддавати останнє, бо «так треба». Це про те, щоб бути собою і знати, що тебе за це не засудять. Це про право на власне життя, на власну квартиру і на власну тишу, яка тепер була заповнена не самотністю, а спокоєм.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.