Село Долинівка жило своїм звичним розміреним життям. Кожен знав кожного — хто з ким дружить, хто з ким не говорить, у кого кури несуться краще, а в кого яблука солодші. І серед цього всього жили дві сусідки — Галина та Олександра.

Їхні двори стояли поруч, тільки вузенька межа та старий штахетний паркан розділяли. Спершу вони справді дружили. Разом пили каву на лавці, ділилися рецептами, іноді навіть сварилися — але по-доброму, як жінки, що все життя поряд.

— Галю, та що ти нервуєш, — сміялася Олександра, коли сусідка обурювалась через щось дрібне. — То ж не біда!

— Та я не нервую, просто мені дивно, що ти все встигаєш, — відповідала та, з напівусмішкою, яка ховала щось глибше — щось, що навіть сама Галина не хотіла визнавати.

Олександра була жінкою спокійною, виваженою, мала доброго чоловіка Степана. Її двір завжди був охайним — квіти під вікнами, город у рівних рядках, яблуні підпертi, щоби гілки не ламалися від плодів.

Галина ж усе життя була трохи непосидюча. Її чоловік Іван часто бурчав:

— Та сядь ти, Галю, не женись ти за тим Олександриним порядком! У кожного свій лад.

— Та я не женуся, — відповідала вона, але очі її зиркали через паркан, туди, де у Олександри все сяяло чистотою.

Одного літа Олександра вирішила поставити новий паркан. Старий уже хилитався, дошки посіріли. Степан привіз із райцентру красиві, темно-зелені металеві панелі.

— Щоб на все життя, — сказав він, прибиваючи першу секцію.

Галина стояла біля воріт, спостерігала.

— О, який гарний, — сказала. — Такий благородний колір.

— Та то Степан вибрав, — усміхнулась Олександра. — Мені теж подобається, очі радує.

Через тиждень у Галини біля двору теж з’явилася машина з такими самими панелями. Той самий колір, ті самі стовпчики, навіть хвіртка — з таким самим орнаментом.

— Щоб гарно було, як у людей, — пояснювала Галина всім, хто питав.

Але в селі вже шепотілися, бо почали помічати дивні збіги:

— Галка знову повторила за Олександрою.

Олександра тільки посміхалася.

— Та хай, — казала Степанові. — Може, їй так легше, коли в нас однаково.

— А мені б не легше було, — хмикнув чоловік. — Я би з ума зійшов, якби усе копіював у сусіда, так ти себе втрачаєш.

Так воно й тяглося. Олександра купила собі нову люстру в хаті — з кришталевими підвісами, щоб світло грало на стелі.

— Красота, як у місті, — захоплювалась Галина, прийшовши в гості.

Через два тижні така сама люстра засвітилася і в її хаті.

Олександра зробила ремонт у кухні — нові штори, плитка, світлі меблі.

Галина теж оголосила, що «збирається освіжити інтер’єр».

І освіжила — так, що навіть квіти на підвіконні стояли в таких самих горщиках.

Одного разу Олександра не витримала і сказала:

— Галю, ти ж могла б щось по-своєму зробити, в тебе ж фантазія є.

— Та я просто бачу, що в тебе гарно, от і хочу так само, — щиро відповіла та.

І тоді Олександра зрозуміла: це не зло, не злість — це заздрість у гарній обгортці.

Найцікавіше сталося взимку. Олександра поїхала в місто, до дочки, і там купила собі нові чоботи — високі, чорні, з блискучими пряжками. У селі таких ще не було.

Галина, як побачила, не втрималась:

— О, які красені! Де взяла?

— У місті, в магазині «Мода+».

Через тиждень Галина теж поїхала «в справах» — і повернулася… з тими самими чоботами.

Олександра тоді лише усміхнулася, але десь усередині щось у ній надломилося.

Їй стало шкода — не речей, а тієї справжньої дружби, яку вони колись мали. Чоботи стали останньою краплею в чаші її терпіння.

Якось навесні, коли село тільки прокидалося після зими, Олександра вийшла на подвір’я й побачила, як Галина фарбує свій паркан. І фарба — та сама, що вони минулого тижня вибрали зі Степаном для свого.

Того дня вона вперше сказала чоловікові:

— Степане, зробімо новий паркан. Вищий.

— Ти що, здуріла? Той же ще як новий!

— Знаю. Але я хочу трохи простору.

Новий паркан став справді високим — такий, що й через нього не глянеш.

Галина образилася.

— А що це ти відгороджуєшся? — спитала, стоячи біля воріт.

— Та ні, просто так захотілося, — відповіла Олександра.

— Значить, уже не друзі?

— Галю, ми завжди були сусіди. Друзі — це трохи інше.

Галина мовчала, дивлячись, як чоловіки прибивають останню секцію. Потім пішла у двір, не озирнувшись.

Минуло кілька тижнів. Село жило своїм життям, тільки між двома подвір’ями тепер стояв високий паркан — ніби мовчазний свідок того, як легко втрачаються людські стосунки.

Якось Олександра поверталася з крамниці, несла пакунок із продуктами. Біля хвіртки спіткнулася — і пакунок розсипався. Яблука покотилися дорогою. І саме тоді з двору вийшла Галина.

— Ой,Олександро, дай поможу, — кинулася вона.

Вони зібрали яблука мовчки.

— Галю… — нарешті сказала Олександра. — Я не хотіла, щоб між нами той паркан став стіною. Просто іноді треба мати своє. Розумієш?

Галина опустила очі.

— Розумію. Просто… мені завжди здавалося, що якщо в тебе щось гарне — то й у мене має бути, щоб не гірше.

— Але, Галю, гарне не в речах. Гарне — коли в душі спокій.

Галина тоді лише зітхнула. Вона вперше відчула, що втомилася — не від роботи, не від життя, а від того вічного порівняння.

Минуло літо. У селі знову почали говорити:

— Бач, Галина вже не бігає за Олександрою. Свої квіти посадила, свій паркан підмалювала по-іншому.

— Та видно, щось змінилося, — казали люди.

І справді, у Галини з’явився якийсь новий блиск в очах. Вона почала вишивати, продавати рушники, навіть у місцеву церкву подарувала одну свою роботу.

Одного вечора, коли сонце торкалося червоними променями обох дворів, Галина постукала у хвіртку.

— Олександро, ти вдома?

— Заходь, — відповіла та, усміхаючись.

Галина принесла банку варення й сказала:

— Хотіла подякувати. За той паркан. Бо якби не він, я б, може, так і не зрозуміла, що треба мати своє — не схоже ні на чиє.

Вони сіли на лавці. Довго мовчали, слухаючи, як вечірні пташки співають над селом.

— Гарно в тебе, — сказала Галина.

— І в тебе теж, — відповіла Олександра. — Просто кожен має своє гарне.

Мораль цієї історії проста, але глибока.

Ми часто дивимося через паркан — на чуже життя, на чужі успіхи, на чужу красу — й думаємо, що варто тільки зробити так само, і буде так само добре. Але справжній спокій приходить лише тоді, коли ми приймаємо себе, своє життя, свій лад.

Іноді треба поставити вищий паркан — не від людей, а від порівнянь. І заздрості.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.