Село Долинівка жило своїм звичним розміреним життям. Кожен знав кожного — хто з ким дружить, хто з ким не говорить, у кого кури несуться краще, а в кого яблука солодші. І серед цього всього жили дві сусідки — Галина та Олександра.
Їхні двори стояли поруч, тільки вузенька межа та старий штахетний паркан розділяли. Спершу вони справді дружили. Разом пили каву на лавці, ділилися рецептами, іноді навіть сварилися — але по-доброму, як жінки, що все життя поряд.
— Галю, та що ти нервуєш, — сміялася Олександра, коли сусідка обурювалась через щось дрібне. — То ж не біда!
— Та я не нервую, просто мені дивно, що ти все встигаєш, — відповідала та, з напівусмішкою, яка ховала щось глибше — щось, що навіть сама Галина не хотіла визнавати.
Олександра була жінкою спокійною, виваженою, мала доброго чоловіка Степана. Її двір завжди був охайним — квіти під вікнами, город у рівних рядках, яблуні підпертi, щоби гілки не ламалися від плодів.
Галина ж усе життя була трохи непосидюча. Її чоловік Іван часто бурчав:
— Та сядь ти, Галю, не женись ти за тим Олександриним порядком! У кожного свій лад.
— Та я не женуся, — відповідала вона, але очі її зиркали через паркан, туди, де у Олександри все сяяло чистотою.
Одного літа Олександра вирішила поставити новий паркан. Старий уже хилитався, дошки посіріли. Степан привіз із райцентру красиві, темно-зелені металеві панелі.
— Щоб на все життя, — сказав він, прибиваючи першу секцію.
Галина стояла біля воріт, спостерігала.
— О, який гарний, — сказала. — Такий благородний колір.
— Та то Степан вибрав, — усміхнулась Олександра. — Мені теж подобається, очі радує.
Через тиждень у Галини біля двору теж з’явилася машина з такими самими панелями. Той самий колір, ті самі стовпчики, навіть хвіртка — з таким самим орнаментом.
— Щоб гарно було, як у людей, — пояснювала Галина всім, хто питав.
Але в селі вже шепотілися, бо почали помічати дивні збіги:
— Галка знову повторила за Олександрою.
Олександра тільки посміхалася.
— Та хай, — казала Степанові. — Може, їй так легше, коли в нас однаково.
— А мені б не легше було, — хмикнув чоловік. — Я би з ума зійшов, якби усе копіював у сусіда, так ти себе втрачаєш.
Так воно й тяглося. Олександра купила собі нову люстру в хаті — з кришталевими підвісами, щоб світло грало на стелі.
— Красота, як у місті, — захоплювалась Галина, прийшовши в гості.
Через два тижні така сама люстра засвітилася і в її хаті.
Олександра зробила ремонт у кухні — нові штори, плитка, світлі меблі.
Галина теж оголосила, що «збирається освіжити інтер’єр».
І освіжила — так, що навіть квіти на підвіконні стояли в таких самих горщиках.
Одного разу Олександра не витримала і сказала:
— Галю, ти ж могла б щось по-своєму зробити, в тебе ж фантазія є.
— Та я просто бачу, що в тебе гарно, от і хочу так само, — щиро відповіла та.
І тоді Олександра зрозуміла: це не зло, не злість — це заздрість у гарній обгортці.
Найцікавіше сталося взимку. Олександра поїхала в місто, до дочки, і там купила собі нові чоботи — високі, чорні, з блискучими пряжками. У селі таких ще не було.
Галина, як побачила, не втрималась:
— О, які красені! Де взяла?
— У місті, в магазині «Мода+».
Через тиждень Галина теж поїхала «в справах» — і повернулася… з тими самими чоботами.
Олександра тоді лише усміхнулася, але десь усередині щось у ній надломилося.
Їй стало шкода — не речей, а тієї справжньої дружби, яку вони колись мали. Чоботи стали останньою краплею в чаші її терпіння.
Якось навесні, коли село тільки прокидалося після зими, Олександра вийшла на подвір’я й побачила, як Галина фарбує свій паркан. І фарба — та сама, що вони минулого тижня вибрали зі Степаном для свого.
Того дня вона вперше сказала чоловікові:
— Степане, зробімо новий паркан. Вищий.
— Ти що, здуріла? Той же ще як новий!
— Знаю. Але я хочу трохи простору.
Новий паркан став справді високим — такий, що й через нього не глянеш.
Галина образилася.
— А що це ти відгороджуєшся? — спитала, стоячи біля воріт.
— Та ні, просто так захотілося, — відповіла Олександра.
— Значить, уже не друзі?
— Галю, ми завжди були сусіди. Друзі — це трохи інше.
Галина мовчала, дивлячись, як чоловіки прибивають останню секцію. Потім пішла у двір, не озирнувшись.
Минуло кілька тижнів. Село жило своїм життям, тільки між двома подвір’ями тепер стояв високий паркан — ніби мовчазний свідок того, як легко втрачаються людські стосунки.
Якось Олександра поверталася з крамниці, несла пакунок із продуктами. Біля хвіртки спіткнулася — і пакунок розсипався. Яблука покотилися дорогою. І саме тоді з двору вийшла Галина.
— Ой,Олександро, дай поможу, — кинулася вона.
Вони зібрали яблука мовчки.
— Галю… — нарешті сказала Олександра. — Я не хотіла, щоб між нами той паркан став стіною. Просто іноді треба мати своє. Розумієш?
Галина опустила очі.
— Розумію. Просто… мені завжди здавалося, що якщо в тебе щось гарне — то й у мене має бути, щоб не гірше.
— Але, Галю, гарне не в речах. Гарне — коли в душі спокій.
Галина тоді лише зітхнула. Вона вперше відчула, що втомилася — не від роботи, не від життя, а від того вічного порівняння.
Минуло літо. У селі знову почали говорити:
— Бач, Галина вже не бігає за Олександрою. Свої квіти посадила, свій паркан підмалювала по-іншому.
— Та видно, щось змінилося, — казали люди.
І справді, у Галини з’явився якийсь новий блиск в очах. Вона почала вишивати, продавати рушники, навіть у місцеву церкву подарувала одну свою роботу.
Одного вечора, коли сонце торкалося червоними променями обох дворів, Галина постукала у хвіртку.
— Олександро, ти вдома?
— Заходь, — відповіла та, усміхаючись.
Галина принесла банку варення й сказала:
— Хотіла подякувати. За той паркан. Бо якби не він, я б, може, так і не зрозуміла, що треба мати своє — не схоже ні на чиє.
Вони сіли на лавці. Довго мовчали, слухаючи, як вечірні пташки співають над селом.
— Гарно в тебе, — сказала Галина.
— І в тебе теж, — відповіла Олександра. — Просто кожен має своє гарне.
Мораль цієї історії проста, але глибока.
Ми часто дивимося через паркан — на чуже життя, на чужі успіхи, на чужу красу — й думаємо, що варто тільки зробити так само, і буде так само добре. Але справжній спокій приходить лише тоді, коли ми приймаємо себе, своє життя, свій лад.
Іноді треба поставити вищий паркан — не від людей, а від порівнянь. І заздрості.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
