Вікторія подивилася у вікно. За склом київський листопад наганяв на місто густий, дрібний дощ, що стукав по підвіконню з монотонною настирливістю, схожою на голос у слухавці. І чомусь саме цей стукіт здавався їй гучнішим, ніж схлипування Людмили Іванівни.

— Вікторіє, ну як же так, рідна, — голос колишньої свекрухи був м’яким, майже плаксивим, але в ньому відчувався залізний маніпулятивний стрижень. — Ти ж знаєш, я одна залишилася. Андрій зайнятий, у нього робота, а Софійка молода, їй ніколи… А мені всього лише ліки з аптеки на Подолі забрати та в поліклініку з’їздити. Ти ж поряд живеш, на Оболоні, тобі ж це лише півгодини метро…

Вікторія притиснула телефон до вуха і відчула, як у неї знову починає пульсувати скроня. Минуло вже більше року, як вони з Андрієм офіційно розлучилися, продали спільну квартиру на лівому березі, і вона перебралася у маленьку орендовану студію в тихому районі. Але розлучення, схоже, стосувалося лише її чоловіка, але не його матері.

— Людмило Іванівно, — вона постаралася зберегти спокій, хоча всередині все стискалося від праведного гніву. — Ми з Андрієм рік як розлучилися. Він має нову дружину, Софію, яка, я впевнена, з радістю вам допоможе. Тепер вона ваша невістка. А я… я не зобов’язана.

— Ну що ти одразу «зобов’язана», — свекруха тут же змінила тактику, перейшовши від сліз до докору. — Я ж не по боргу прошу, а по-людськи. Ти ж мені майже як дочка була.

Вікторія заплющила очі. Майже як дочка. Так, був час, коли вона бігла до неї серед ночі з ліками, сиділа біля ліжка після операції, возила в санаторії, купувала продукти. І паралельно вислуховувала нескінченні лекції: як неправильно вона готує борщ, як треба прати фіранки, і як нерозумно вони живуть «без дітей» (хоча в неможливості мати їх була, по суті, провина Андрія).

— Я це дуже добре пам’ятаю, — тихо сказала Вікторія. — Але все скінчилося. Вибачте.

Вона натиснула кнопку завершення виклику, не чекаючи наступної хвилі емоційного шантажу. Руки тремтіли. Рік свободи, а відчуття провини все ще чіплялося за неї, як мокрий, брудний плащ, який давно час було спалити.

Її маленька «одиничка» була тісною, але вона була своєю. Жодних чужих речей, жодних докорів, жодних «а ось у наш час». Тільки її книги, її орхідеї на підвіконні та тиша, вистраждана тиша, яку вона навчилася цінувати найбільше у світі.

Телефон знову задзвонив. Той самий номер. Вікторія подивилася на екран і вимкнула звук. Більше — ні.

Вона вже думала, що обійшлося, коли ввечері пролунав дзвінок у двері. Вікторія завмерла з чашкою трав’яного чаю в руці. Ні, цього не може бути.

Вона підійшла до дверей, подивилася у вічко. Там стояла Людмила Іванівна у своєму старомодному, але добротному кашеміровому пальті, з важкою, порожньою господарською сумкою та хусткою, зав’язаною по-сільському. Обличчя бліде, губи підібгані — класична мізансцена «мені погано, а ти винна, і я тут стою, як безхатня».

Вікторія глибоко зітхнула і відчинила двері.

— Як ви тут опинилися, Людмило Іванівно? Ми ж не домовлялися.

— Та на таксі, доню, — свекруха зробила крок уперед, наче отримала офіційне запрошення. — Ноги зовсім не тримають, тиск підскочив. Думала, до своєї аптеки на Дарниці дійду, а ні… Хоч помру дорогою, ніхто не допоможе, — вона витончено закашлялася.

Вікторія відступила, пропускаючи її. Не виставляти ж літню жінку в під’їзд, облитий дощем. Це було б надто навіть для неї.

— Проходьте, — сказала вона втомлено. — Чайник щойно скипів.

Людмила Іванівна пройшла, акуратно зняла взуття, озирнулася на її скромну обстановку. Погляд ковзнув по дивану-ліжку, по стосу книжок, що слугували тумбою.

— Самотньо тобі тут, Вікторіє, — зітхнула вона, сідаючи за стіл. — Адже могла б із Андрійком жити, у гарній квартирі. Народила б йому синочка…

Вікторія мовчки налила чай. Сценарій, вивчений напам’ять: «це ти його покинула», «це ти не втримала», «це ти винна, що він тепер з іншою».

Але Людмила Іванівна зненацька змінила тактику, перейшовши до прямого тиску.

— А ліки мені таки треба, — тихо сказала вона. — І до поліклініки записатися. Софійка, нова Андрієва дружина, каже, що в неї часу немає — робота, розумієш. Молода ще, кар’єру будує.

Вікторія поставила чашку перед свекрухою.

— Людмило Іванівно, — вона сіла навпроти. — Я справді більше не можу. Я працюю, у мене свої справи. І потім… це вже не моя родина.

— А я хто тобі? — свекруха звела очі, в яких стояли готові сльози. — Зовсім чужа?

Вікторія мовчала. Що відповісти? Що їхній зв’язок давно став виключно тягарем?

— Ви мати Андрія, — нарешті сказала вона. — І якщо йому потрібна допомога, нехай допомагає. Або його дружина.

— Та де ж йому, — Людмила Іванівна махнула рукою, як від надокучливої мухи. — Він тепер увесь у своєму новому житті. А Софійка… ой, навіть не знаю, як і сказати.

Вона раптом замовкла, подивилася в чашку, а потім підвела погляд. І в ньому не було звичної гри. Була втома. Справжня, глибока, виснажлива втома.

— Вона мені вчора прямо сказала: «Людмило Іванівно, я за вашого сина вийшла, а не за вас і ваші аналізи». Ось так. Прямо в обличчя.

Вікторія завмерла. Цього вона не чекала. Софія, виявляється, не така вже й «солодке дівчатко», як описував її Андрій у спробах викликати ревнощі.

— Сказала? — перепитала Вікторія тихо.

— Так, — свекруха кивнула. — І додала, що якщо я щодня дзвонитиму й проситиму то продукти привезти, то аналізи здати, то ще щось, то вона взагалі поїде до своєї мами у Вінницю. І Андрій… він промовчав. Тільки головою похитав і пішов у гараж.

Вікторія подивилася на жінку навпроти. Вперше за багато років вона побачила в ній не маніпулятора і не вічну жертву, а просто нещасну літню жінку, яку покинули ті, хто мав бути поруч.

— Мені шкода, — щиро сказала Вікторія.

— І мені шкода, — несподівано відповіла Людмила Іванівна. — Думала, хоч ти залишилася… надійна. Ти ніколи не відмовляла.

Вона допила чай, підвелася.

— Гаразд, більше не набридатиму. Дякую за чай.

Вікторія провела її до дверей. Вже в під’їзді свекруха обернулася:

— Якщо що… ти все-таки не відключай телефон зовсім, гаразд? Раптом справді погано стане.

Вікторія кивнула. Двері зачинилися.

Наступного дня Вікторія пішла на роботу у звичайному режимі. Вона була графічним дизайнером-фрілансером, і її «робота» полягала у створенні банерів та логотипів для IT-компаній. Вона намагалася зануритися у палітри, але думки поверталися до вчорашньої розмови.

Вона згадала, як легко нова дружина Андрія, Софія, змогла встановити межі, на що Вікторії знадобилося чотири роки шлюбу та рік розлучення. І, дивна річ, це не викликало злості чи ревнощів. Скоріше — захоплення.

Людмила Іванівна зателефонувала знову. Вікторія вже хотіла звично зітхнути і відмовитися, але свекруха заговорила першою, і її голос був іншим — у ньому не було ні плачу, ні образи.

— Вікторіє, вибач, що вчора напросилася. Більше не буду. Тільки… скажи, як ти це робила? Як навчилася говорити «ні»? Мені б теж навчитися. Я, здається, своєю надокучливістю сина від себе відштовхнула.

Вікторія завмерла з телефоном біля вуха. Такого повороту вона точно не очікувала. Уперше за десять років Людмила Іванівна не просила, а запитувала поради.

— Це складно, Людмило Іванівно, — відповіла Вікторія. — Просто треба зрозуміти, що ваше життя належить тільки вам. І нікому не можна його віддавати.

— Так, — зітхнула свекруха. — Мабуть, ти маєш рацію.

За вікном усе ще йшов дощ, але Вікторії здалося, що він змиває не лише старий пил із дахів, а й щось іще — стару образу, стару провину, старі ролі.

Але це був лише початок. Найцікавіше чекало попереду, коли в її житті зненацька з’явиться та сама Софія — нова дружина колишнього чоловіка.

— Вікторіє, це Софія. Дружина Андрія. Чи можна зустрітися? Поговорити треба, — голос у слухавці був спокійний, але в ньому відчувалася незламна рішучість.

Вікторія мало не впустила телефон. За два роки після розлучення вона жодного разу не розмовляла з Софією. І ось тепер ця жінка сама просить про зустріч.

— Звичайно, — відповіла Вікторія, дивуючись своїй готовності. — Коли зручно?

— Сьогодні можна? У кав’ярні «Золотий дукат» на Подолі? О шостій вечора?

— Буду.

У кав’ярні Софія вже чекала. Висока, чорнява, у строгому, але стильному темно-синьому тренчі. Красива, але без виклику — спокійна, впевнена краса. Коли Вікторія підійшла, Софія підвелася.

— Софія, — представилася коротко. — Дякую, що прийшла.

— Вікторія.

Вони сіли за столик. Софія відразу замовила два лате, не питаючи.

— Я довго думала, як почати, — Софія подивилася прямо. — Але вирішила по-чесному. Я втомилася. Втомилася бути безплатною доглядальницею для Людмили Іванівни. І знаю, що ти це теж проходила. Тому прийшла не ворогувати, а… об’єднатися.

Вікторія кліпнула. Ось так одразу.

— Ти серйозно? — запитала вона тихо.

— Абсолютно. Слухай, я не знала, у що вплутуюся. Андрій казав: «Мама літня людина, іноді треба допомогти». Я думала — ну іноді, раз на місяць. А виявилося — щодня. Вранці дзвінок: «Софійко, тиск». Вдень: «Софійко, сходи в Ощадбанк». Увечері: «Софійко, привези кефір саме такий, як Вікторія колись брала». Я вже від слова «кефір» реагую, як від слова «катування».

Вікторія мимоволі посміхнулася. Знайоме до болю.

— Вона й досі згадує мене, — сказала Вікторія. — Як зразок.

— Ось саме! — Софія навіть руками сплеснула. — Я для неї — невдала заміна. Усе роблю не так, усе не те. А коли я спробувала межі поставити — Андрій став на бік мами. Мовляв, «вона одна, потерпи». А я не хочу терпіти. Я за нього одружилася, а не за його маму, її ліки та її вічні докори.

Вона замовкла. Потім підвела очі.

— Я дізналася, що ти їй нещодавно відмовила. І вона мені про це з обуренням розповіла. Я подумала: якщо ти змогла сказати «ні» і вижити, значить, і я зможу. Але одній важко. Андрій мене не підтримає. А якщо нас буде дві… може, він нарешті почує.

Вікторія повільно видихнула. Перед нею сиділа жінка, яку вона подумки називала своєю «заміною». А тепер ця «заміна» пропонувала альянс. Проти спільного лиха.

— Що ти хочеш від мене? — запитала Вікторія.

— Нічого надприродного. Просто не допомагай їй більше. Зовсім. Нехай звертається тільки до мене і побачить, що я теж можу сказати «ні». Якщо ми обидві відмовимося, їй доведеться просити Андрія. А він або сам почне все робити, або найме доглядальницю. У будь-якому разі — це вже не наша турбота.

— А якщо вона почне тиснути на жалість ще сильніше? — запитала Вікторія. — У неї це талант.

— Нехай тисне, — Софія знизала плечима. — Ми не залізні, але вдвох легше. Можемо навіть одна одній дзвонити, коли вона особливо сильно атакує. Підтримати. Я не прошу дружби, Вікторіє. Просто… перемир’я.

Вікторія глянула на неї довгим поглядом. І раптом зрозуміла: їй не страшно. Не прикро. А спокійно. Вона знайшла спільника там, де очікувала побачити ворога.

— Добре, — сказала вона. — Перемир’я.

Вони обмінялися контактами. Софія усміхнулася.

— Дякую. Я думала, ти мене пошлеш.

— Я думала теж, — визнала Вікторія. — Але, схоже, ми обидві втомились бути зручними.

Наступного дня розпочалася «операція Свобода».

Спочатку зателефонувала Людмила Іванівна. Голос її тремтів від образи та виснаження.

— Вікторіє, у мене продукти скінчилися. Софійка сказала, що сьогодні ввечері буде на діловій зустрічі. Ти не врятуєш? Хоча б хліба і молока…

Вікторія глибоко вдихнула і відчула холодний спокій.

— Не зможу, Людмило Іванівно. У мене сьогодні дедлайн і я не відходжу від комп’ютера. Звертайтеся до Андрія.

— Але ж ти завжди…

— Раніше — так. Тепер — ні. Вибачте.

Повісила слухавку. Руки тремтіли, але вже не від страху, а від незвичного смаку рішучості.

За годину надійшло повідомлення від Софії:

«Щойно відмовила у поїздці в аптеку за краплями для очей. Сказала — нехай чоловік завезе. Вона у сльозах. Тримайся, сестро :)»

Вікторія посміхнулася і відповіла:

«Тримаюся. Ти теж. Здається, ми її недооцінювали».

Увечері того ж дня зателефонував Андрій сам. Уперше за пів року.

— Вікторіє, що відбувається? — Голос напружений, із нотками паніки, які вона добре пам’ятала. — Мама в істериці. Каже, ви з Софійкою змовилися її в могилу звести. Вона плаче.

— Ми не змовились її вбивати, Андрію, — спокійно, майже нудно відповіла Вікторія. — Ми просто перестали бути безплатною службою доставки та особистими водіями.

— Але ж вона літня жінка!

— Андрію, ти дорослий чоловік. У тебе є руки, машина, ти маєш гроші. Якщо мамі потрібна допомога, найми доглядальницю. Або допомагай сам. Це не моя відповідальність. І не Софіїна.

— Ти серйозно? Ти ж так не робила!

— Розлучення потрібне, щоб усе змінити, чи не так?

Він помовчав. Потім видихнув:

— Гаразд. Я… подумаю.

На тому й скінчилася розмова.

Наступні два тижні були схожі на шахову партію, де Людмила Іванівна відчайдушно намагалася знайти шпарину в їхній обороні. Вона дзвонила по черзі, збільшуючи градус емоцій. Вона навіть зателефонувала колишньому чоловікові Вікторії, її батькові, зі скаргою, що «Віка стала черствою».

Але альянс двох жінок виявився міцним. Вони підтримували одна одну повідомленнями, обмінювалися “фронтовими зведеннями” і навіть дозволяли собі чорний гумор, обговорюючи чергові світові потреби Людмили Іванівни.

Якось увечері Софія надіслала голосове повідомлення, в якому чулося тріумфування:

— Уявляєш, він сьогодні сам поїхав за її ліками. Сам! Вперше за весь час. Сказав: «Соня, я зрозумів. Я був егоїстом». Здається, до нього дійшло. Він навіть відмінив свою вечірню гру в комп’ютер! Це рівень, Вікторіє, це рівень.

Вікторія слухала, сидячи на своєму маленькому балконі, і відчувала, як усередині відпускає щось важке, що роками носилося як мішок із камінням.

А потім сталося те, чого ніхто не очікував.

Людмила Іванівна зателефонувала сама — не плачучи, не скаржачись і не просячи. Голос був тихий, майже збентежений.

— Вікторіє… і Софійко, якщо ти поруч… я хотіла сказати… вибачте мені, дівчата. Я, здається, зовсім заплуталася. Думала, що якщо проситиму — значить, я потрібна. А вийшло… що прогнала всіх. Андрій сьогодні сидів у мене три години, мовчав здебільшого. Потім сказав: «Мамо, ми тебе любимо, але так більше не можна». І я зрозуміла… що він має рацію.

Вікторія слухала і не знала, що відповісти.

— Ми вас не проганяємо, Людмило Іванівно, — нарешті сказала вона. — Просто у кожного має бути своє життя. І воно не може бути обслуговуванням чужих потреб.

— Я знаю тепер, — голос свекрухи здригнувся. — Пізно, напевно, знаю… Але якщо дозволите… я хотіла б іноді просто чаю попити. Без прохань. Так, просто побалакати.

Софія, яка слухала з гучного зв’язку, кивнула Вікторії — мовляв, погоджуйся.

— Можна, — сказала Вікторія. — Іноді — можна.

І поклала слухавку.

Через тиждень Софія надіслала голосове:

— Андрій просив зустрітися. Сказав: «Треба поговорити. Всім трьом. Це важливо». Смайлик із дивними очима.

Вікторія перечитала тричі. Андрій ніколи не ініціював складних розмов. А тепер — «усім трьом».

— Ти підеш? — запитала вона Софію по телефону.

— Піду. Цікаво, до чого він дійшов. Ти?

— Теж. У «Золотому дукаті»? У суботу об одинадцятій?

— Домовились.

У суботу Андрій прийшов раніше. Сидів за тим самим столиком біля вікна, крутив у руках серветку і виглядав так, ніби його щойно звільнили, але він ще не усвідомив цього. Коли дві жінки увійшли разом, він підвівся, ніяково привітався.

— Дякую, що прийшли, — почав він одразу. — Я довго думав, як це сказати… і вирішив сказати. Чесно.

Він поклав руки на стіл, ніби складаючи зброю.

— Я був ідіотом. Повним. Мама роками користувалася тим, що я не вмію говорити «ні». Спершу ти, Вікторіє, брала все на себе. Потім Софія. А я вдавав, що нічого не відбувається, бо так було простіше для мене. Простіше мамі подзвонити вам, ніж мені встати і поїхати самому. Простіше сказати «потерпи», ніж взяти відповідальність.

Він глянув на Вікторію, потім на Софію.

— Ви обидві виявилися сильнішими за мене. І я це зрозумів тільки тоді, коли залишився віч-на-віч з її дзвінками, сльозами і фразами «Андрію, я помру без тебе». І знаєте, що? Я не помер. І вона теж. Просто я почав робити те, що мав робити з самого початку.

Софія примружилася:

— Тобто тепер ти сам їздиш до аптеки, до поліклініки, до магазину?

— Так. І готую їй те, що вона просить. І слухаю, як вона згадує, яка Вікторія була чудова, а ти — ні. І мовчу. Тому що знаю: це її спосіб справлятися з тим, що більше ніхто не біжить за першим покликом. Вона навіть на курси скандинавської ходьби пішла, щоб не сидіти вдома.

Вікторія мовчала. Їй було дивно чути таке визнання від чоловіка, з яким вони прожили стільки років у тихих війнах.

— Я прийшов сказати дві речі, — продовжив він. — Перше — вибачте. Обом. За те, що перекладав на вас свою відповідальність. Друге — дякую. За те, що змусили мене нарешті подорослішати. І зрозуміти, що моє життя — це не безкінечне обслуговування чужих драм.

Він дістав із сумки дві коробочки, загорнуті в український папір ручної роботи.

— Це не хабар, — швидко додав він, побачивши, як Софія підняла брову. — Просто… хотів, щоб у вас залишилося щось добре від цієї історії. Від нашої спільної боротьби.

Усередині лежали срібні брошки у вигляді тризубів, але з одного боку був вигравіруваний тонкий ланцюжок, який розірвано.

— Тризуб, — пояснив Андрій. — Як символ незламності. А розірваний ланцюжок — це про вашу, про нашу тепер, свободу. Я замовив однакові.

Софія перша взяла брошку, покрутила в пальцях і раптом засміялася легко, без гіркоти.

— Ну ти і вигадав, Андрію. Це майже геніально.

Вікторія також взяла свою. Метал був теплим.

— Дякую, — сказала вона. І вперше за багато років це слово пролунало щиро.

Вони посиділи ще трохи. Поговорили про погоду, про те, що Людмила Іванівна тепер ходить на народні танці («щоб не сидіти вдома одній»), про те, що Софія нарешті записалася на курси гончарства, а Вікторія купила квиток на травневі до Карпат — сама, бо може і хоче.

Коли виходили з кав’ярні, Андрій затримався біля дверей.

— Дівчата… якщо раптом мамі зовсім погано стане — справжнє лихо, не тиск і не кефір, — ви ж… дасте знати?

Софія подивилася на Вікторію. Вікторія кивнула.

— Звичайно, Андрію. Це вже інше. Це про людяність, а не про обов’язок.

Він полегшено видихнув і пішов до свого авто.

Вікторія та Софія залишилися на тротуарі. Весняне київське сонце світило просто у вічі, обіцяючи тепло і нові починання.

— Ну що, — Софія приколола брошку до тренча. — Сестри по визволенню?

Вікторія засміялася і зробила те саме.

— Подруги на щастя. Тепер уже точно.

Вони обнялися — коротко, по-жіночому, без зайвих слів. Потім розійшлися в різні боки: Софія до метро, Вікторія до автобусної зупинки.

У кишені завібрував телефон. Допис від Людмили Іванівни:

«Вікторіє, я сьогодні пекла пиріжки з капустою. Зайдеш у неділю? Просто попити чаю. Без прохань, обіцяю. Хочеш, дам рецепт? Він старовинний, ще моєї бабусі з Полтавщини».

Вікторія посміхнулася і набрала відповідь:

«Зайду, Людмило Іванівно. І Софійку із собою захоплю, якщо не проти».

Відповідь надійшла майже відразу: «Буду рада обом. Особливо рецептом поділитися. Капуста — це вам не кефір».

Вона прибрала телефон, підняла обличчя до сонця і пішла весняним містом — легко, ніби з плечей нарешті зняли важкий рюкзак, який вона несла все своє минуле життя.

Брошка тихо побрязкувала об гудзик пальта. Свобода починається з «ні». А продовжується — з «так», коли говориш його вже з власної волі, а не з обов’язку. І, як виявилося, свобода може об’єднувати навіть колишню та нову дружин одного чоловіка, коли ворог у них один — нескінченні чужі очікування.

Через пів року Вікторія та Софія сиділи в одному зі львівських кафе. Вікторія щойно повернулася із походу Карпатами, а Софія приїхала на виставку кераміки. Вони обговорювали не Андрія, не Людмилу Іванівну, а свої нові проєкти.

— Уявляєш, — Вікторія засміялася, — Людмила Іванівна подзвонила мені неділю і попросила навчити її користуватися «Дією»! Не Андрія, не тебе, а мене.

— Це прогрес! — Софія відпила каву. — А мені вона подарувала свою старовинну вишиванку, ту, що ти так любила. Причому сказала: «Вікторії вона все одно мала, а тобі пасуватиме».

Вони розсміялися. Це була гра. Людмила Іванівна все одно продовжувала грати у свою гру, але ставки вже були не ті. Тепер вона грала, не вимагаючи, а пропонуючи.

Андрій нарешті звик до своєї ролі «сина на виклик». Він навіть почав розповідати друзям про те, як він тепер «духовно росте», допомагаючи матері.

А Вікторія зрозуміла, що сім’я — це не завжди кров. Це не завжди штамп у паспорті. Сім’я — це люди, які підтримають тебе, коли ти наважишся скинути свій важкий обов’язок. І тепер у неї була справжня родина: вона сама, її власний простір і несподівана, але міцна дружба з жінкою, яка колись була для неї найлютішою конкуренткою.

Вона подивилася на Софію, яка захоплено розповідала про нову техніку глазурування. Свобода була не лише в тому, щоб сказати «ні». Свобода була в тому, щоб знайти своє справжнє «так».

— За нашу незалежність, — сказала Вікторія, піднімаючи чашку.

— За нашу вистраждану свободу, — відповіла Софія, і вони цокнулися.

Продовження в першому коментарі.

Фото ілюстративне.