– З усього найбільше мене, знаєш, дратує, коли люди, які абсолютно не знають нашого життя, а починають говорити про мого вітчима: “Іван Миколайович Ольгу виростив, як свою рідну!” – розповідає 35-річна Ольга. – “Ніколи, мовляв, різниці не робив між нею і рідною донькою. Виховував, дбав, забезпечував повністю”. І мати сидить, киває у відповідь. “Так, – каже, – Ользі ображатися нема на що, Іван мій їй замінив рідного батька”!
– Постривай, але це хіба не так було насправді? Ти ж сама казала, що в дитинстві він тебе не ображав. Та й грошей не шкодував, судячи з усього! Мати не працювала, батько твій рідний ні копійки не надсилав вам, та й не допомагав нічим. При цьому ти була взута, одягнена, навіть з мобільним телефоном і власним ноутом, що на ті часи було дуже непогано. На море тебе возили, за кордон – на його гроші, між іншим, не забувай цього ніколи.
– Не ображав, так! – зітхає Ольга. – Але й не любив мене зовсім. Ніяких розмов зі мною ніколи не вів сам. Навіть про оцінки, і то ніколи не питав і про школу жодного разу не поцікавився. Йому було байдуже до мене, якщо чесно. Зараз ось згадую те своє дитинство, здається, до мене він прямо ніколи і не звертався. Все тільки через матір: “Скажи Олі, щоб зробила те і це”. А потім народилася Яночка, його світло у віконці. І все! Я взагалі перестала існувати для батьків, причому, для обох разом, не дивлячись на те, що мама мені то рідною була.
Рідний батько Ольги пішов з сім’ї, ще коли дівчинці було років 5, залишивши колишню дружину і дитину в справжніх злиднях. Починалися дев’яності, і більшість знайомих, навіть в повних сім’ях, жили дуже невесело, адже не вистачало усього: грошей, продуктів, одягу. Ольгина мати з маленькою донькою на руках буквально виживали, поки не зустріла цього самого Івана Миколайовича. Для неї тоді це було як в лотерею виграти. Бізнесмен, з грошима, з іномаркою, з недавно купленої хорошою квартирою став для самотньої жінки з маленькою дитиною, без роботи, грошей і житла, просто порятунком у найскрутніші часи.
– Мати досі сиринади йому співає, який він добрий, щедрий і взагалі, просто невимовний! – каже Ольга. – А я в дитинстві його сторонилася, хоча він ніколи не звертав на мене особливо уваги, але за дитину свою не сприймав, ставився, як до чужої людини.
А сама мати Ольги швиденько народила новому чоловікові дитину, і всі, по словам Ольги, просто щиро полюбили Яночку, душі в ній не чули. Батько закидав її іграшками, одягом, розвагами, дитина не знала відмови ні в чому абсолютно. Хоча і у самої Ольги, стараннями її вітчима до вісімнадцяти років було багато такого, чого не було у деяких її ровесників. Хороша школа, окрема кімната в великій затишній квартирі, добротний одяг і взуття в потрібній кількості, які щойно почали входити в широкий ужиток гаджети, поїздки раз на рік на відпочинок за кордон. Ольга жила, як у вищому світі.
А потім Ольга закінчила школу і вступила до інституту, а в вісімнадцять років Іван Миколайович попросив прийомну дочку звільнити його квартиру.
– Ні, в нікуди не викинув! – усміхається Ольга, – відразу вони відселили мене в гуртожиток і майже до кінця інституту допомагав вітчим грошима. На їжу і житло вистачало, без надмірностей – з огляду на те, що одяг у мене був ще зі школи. Але, щоб вистачало мені на все необхідне, доводилося економити тоді мені гарно! А перед самим дипломом заявив мені мамин чоловік – все, мовляв, далі сама. Ти доросла людина, з освітою, я зробив для тебе все, що міг.
І з двадцяти двох років Ольга йде по життю сама.
Знімає з подругами квартири, працює, дуже економить і з перемінним успіхом збирає гроші на початковий внесок на квартиру. Чесно кажучи, збирати виходить погано. Допомогти Ользі абсолютно нікому. Вітчим не дає ні копійки, мати не працює, і співвідношення ціни і якості у неї немає. Теоретично, десь є рідний батько, але шукати його зараз сенсу немає ніякого, вважає Ольга. У дитинстві не допоміг нічим, залишив просто, знаючи, що у матері ні копійки за душею немає, а зараз тим більше вона йому не потрібна.
– Кого не спитаю з тих подруг, які мають свою квартиру у молоді роки – всім обов’язково допомагали, – каже Ольга. – Або у спадок житло дісталося, або у чоловіка квартира була, або мати з батьком дали на початковий внесок дві третини вартості однокімнатної квартири. З нуля ніхто не починав, як я! А хто починав, ті все до сих пір на орендованій квартирі живуть, бо й за багато років ще не назбирали на власне житло.
При цьому молодша сестра Яна, в порівнянні з Ольгою живе просто в шоколаді, благо, справи у Івана Миколайовича в бізнесі досі йдуть дуже непогано.
– Батько забезпечив їй все! – каже Ольга. – Поступила у престижний навчальний заклад, в вісімнадцять позашляховик подарував, через пару років – квартиру з повною обстановкою та шикарним ремонтом. Освіту оплатив, на яку вона пальчиком вказала, природно, потім на роботу влаштував. Щодо нареченого – не знаю, брехати не буду, але мені здається, і його їй тато підібрав. Син його доброго приятеля, ось як так вийшло? Загадка. Справили пишне весілля на екзотичних островах, зять працює у вітчима, Яна народила пів року тому, мати там днює і ночує у моєї сестри, від дитини не відходить. Замість няньки у них. Загалом, ідилія повна! У всіх, крім мене! У мене чергова робота, здається, пропаде, в серпні заплатили насилу тільки за половину травня, і що далі буде, невідомо.
Кілька разів сама Ольга зверталася за допомогою до вітчима – не грошей просила, а допомогти працевлаштуватися нормально на хорошу роботу. Іван Миколайович обіцяв розпитати, але результату досі немає зовсім ніякого, так і не перетелефонував жодного разу.
– Культурно відмовив, виходить, що так,- пояснює Ольга. – Навіщо йому мені допомагати? Я ж не його дочка рідна, чужа йому жінка.
Ольга дуже ображається на близьких, а ті тільки здивовано знизують плечима – тобі, мовляв, ображатися нема на що. Вітчим тебе виростив, як свою рідну дочку, не ображав, забезпечував до вісімнадцяти років так, як від рідного батька і не снилося. А тепер все в твоїх руках. І в тому, що в житті нічого не виходить, ти винна тільки сама. А вітчим нічого тобі не винен.
Чи права Ольга я не знаю. Але чула на днях, що її звільнили з роботи, вона дуже сумує, а навіть поговорити ні з ким.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
