Марія була жінкою, яка понад усе любила своїх дітей і прагнула дати їм все найкраще. Вона поїхала на заробітки в Польщу, коли її сини були ще доволі юними. Вона знала, що буде не легко, але вірила, що робить все правильно, адже сім’я потребувала фінансів.
Її чоловік, Микола, працював на будівництві, а доходи були невеликі, тому, аби забезпечити майбутнє дітей, Марія вирушила до чужої країни, залишивши в Україні їхній дім, чоловіка та синів.
Перший рік був найважчий. Марія працювала зранку до вечора, часто з ночівлею на роботі, намагаючись не тільки заробити, але й надіслати додому гроші.
Вона дуже хотіла, щоб сини її жили краще, ніж вона з чоловіком. Вона не шкодувала зусиль, часто працюючи на двох, а то й трьох роботах одночасно, лише б більше заробити.
Коли старший син, Максим, закінчив школу, Марія вирішила, що саме час купити йому квартиру. Вона накопичила достатньо коштів, і, не вагаючись, вирушила на пошуки житла.
Максим був вдячний матері за те, що вона зробила для нього. Він ще вагався – може б то залишити рідне місто і переїхати в інше, але тепер, коли квартира стала реальністю, він почав відчувати себе більш незалежним.
– Мамо, ти справжня героїня, – говорив Максим, обіймаючи її після того, як отримав ключі від своєї нової квартири. – Я навіть не уявляв, що ти для мене ось так все зробиш.
– Це все заради тебе, сину, – сказала Марія, очікуючи, що її син буде цінувати це й робити все можливе, щоб показати свою вдячність. – Тепер ти маєш свій куток. Ти цінуватимеш те, що отримав.
Максим відразу ж переїхав у нову квартиру, почав облаштовувати своє життя. Марія була щаслива, хоча і не мала можливості часто бачити сина, бо її робота забирали весь час. Але що важливо – вона відчувала, що зробила правильний крок.
Коли молодший син, Павло, почав створювати сім’ю, Марія подумала, що настав час і для нього допомогти.
Але через погіршення здоров’я і велике фізичне навантаження вона почала відчувати постійну втому. Більше не виходило працювати так, як раніше. Марія розуміла, що її організм просить відпочинку, але на той момент вона ще не могла дозволити собі зупинитися.
І хоч сам Павло не висловлював прохання про квартиру так прямо, Марія все одно вирішила – йому теж потрібно допомогти, інакше він залишиться без власного житла, як колись вона.
– Мамо, не треба, я сам, – сказав Павло, коли Марія повідомила йому, що почала збирати кошти на квартиру для нього. – Ти ж і так багато для нас зробила.
Марія лише мовчала, натякаючи на те, що все вже вирішено. Проте, через погіршення самопочуття, вона стала все більше сумніватися, чи вистачить сил закінчити розпочате.
Через місяць після того, як Марія поїхала на роботу в Польщу, вона відчула себе настільки погано, що вирішила, що має повернутися додому. Її стан здоров’я погіршувався, і вона просто не могла більше працювати так, як раніше. Більше не було сили йти далі.
– Мамо, що з тобою? – запитав Максим, коли вона приїхала додому через два тижні після того, як мала приїхати раніше. – Ти виглядаєш дуже погано.
– Все буде добре, синку, просто трохи потрібно відпочити, – відповідала Марія, але сама не вірила в це. Їй було не добре від того, що вона не змогла виконати свою обіцянку й допомогти Павлу з квартирою.
Якось увечері Марія вирішила поговорити з чоловіком Миколою про своє майбутнє:
– Миколо, я думаю, що більше не можу працювати на заробітках. Здоров’я не дозволяє. Я хочу бути вдома.
Микола поглянув на неї, але нічого не сказав. Він і сам помітив, що Марія не була такою, як раніше.
Тільки ось на момент її повернення ситуація змінилася.
Молодша невістка, Оля, почала влаштовувати сцени, що Марія не встигла купити квартиру для Павла, як обіцяла.
– Це не чесно – старшому сину все, а для Павла нічого! – говорила Оля. – Як можна так! Ви ж обіцяли!
– Оля, я не винна, що не встигла. Якби могла, все б зробила, повір, – намагалася пояснити Марія.
Але Оля не хотіла слухати. Вона продовжувала дорікати Марії.
– Ви завжди все обіцяєте, але насправді нічого не робите! А Павло чекав, сподівався!
Марія мовчала. Вона не знала, як виправдатися перед Олею. Їй було соромно, але ще важче було визнати, що не встигла. Оля продовжувала:
– Ми теж хочемо своїх дітей забезпечити. І ви повинна були підтримати Павла! Дітям треба однаково давати.
З кожним днем у Марії ставало все важче тримати все в собі. Чи могла вона щось зробити, щоб виправити ситуацію? Чи зможе вона заспокоїти Олю і довести, що зробила все, що могла?
Марія не могла спати цілу ніч. Її охоплювало безліч емоцій, але головною була одна – почуття провини. Вона завжди прагнула зробити все для дітей.
Максим уже мав свою квартиру, але Павло? Павло був без власного куточка, без того, що він так чекав. І тепер вона не могла навіть виконати своєї обіцянки.
Вона сиділа на кухні, тримаючи чашку чаю в руках, і дивилася у вікно. Чоловік Микола пішов спати, а Марія не могла відірватися від своїх думок.
Зранку, коли Микола прокинувся, він знайшов Марію за столом. Вона виглядала втомленою і сумною.
– Ти чого сидиш така? – запитав він, сідаючи поряд.
– Я не знаю, що робити. Оля мені так сказала, що тепер мені просто незручно перед Павлом. Я не встигла. Я не встигла купити йому квартиру, як обіцяла. А тепер всі на мене тиснуть, – Марія тихо зітхнула.
Микола поклав руку на її плечі, розуміючи, як важко їй дається ця ситуація. Вони мовчали кілька хвилин.
– Ти ж сама розумієш, що нічого страшного не сталося, – сказав він, зберігаючи спокій. – Павло сам працює, доросла людина. Він тебе розуміє. Не варто через це себе картати.
Марія лише кивнула, хоча всередині їй було важко. Їй не було вже і сил пояснювати Миколі, що справа не тільки в квартирі, а й у тому, що вона не змогла дати синові те, що могла б, якби була здорова.
І ось нарешті настав момент, коли Марія вирішила поговорити з Павлом. Вона знала, що він вже кілька разів намагався зателефонувати, але вона ухилялася від розмови. Вона не хотіла знову чути ті ж самі звинувачення.
Павло увійшов до дому, не став чекати запрошення. Побачивши матір, він відразу пішов до неї.
– Мамо, що з тобою? Ти чого така? – запитав він, схиляючись до неї. – Я бачу, що щось не так. В чому справа?
Марія на мить замовкла, але потім сказала:
– Я… Я не встигла. Я не змогла виконати те, що обіцяла. І мені боляче, що ти через це засмучений.
Павло зітхнув, трохи розгублено, а потім сів поруч.
– Мамо, ти не розумієш. Я не ображаюся на тебе за квартиру. Я знаю, що ти робила все можливе, щоб дати нам із братом те, чого ми так потребували. І квартира — це лише частина того, що ти нам дала.
Марія здивовано підняла очі. Вона не очікувала таких слів.
– Так, ти справді багато працювала. Я це знаю. І я вдячний тобі, але… Я не хочу, щоб ти думала, що я тебе виню за те, що не встигла щось зробити.
Павло зробив паузу, потім додав:
– І навіть якщо ти не встигла, це не змінює того, що ти вже багато зробила для нас.
Марія не змогла стримати сльози. Їй стало легше. Вона відчула, що все-таки вона не марно працювала все це життя. Хоча і не виконала все, що хотіла, її сини все ж цінували її турботу.
– Дякую, сину. Ти не уявляєш, як мені важко було це зрозуміти, – сказала вона, обіймаючи його.
Тим часом Оля, невістка, не залишала Марію в спокої. Як тільки вона дізналася, що Марія поспілкувалася з Павлом, вона наче з ланцюга зірвалася.
– Як ти могла дозволити собі відмовити Павлу? Він чекав! Ти що, не розумієш, що це так важливо? – Оля не стримувала емоцій.
Марія спробувала зберегти спокій, але вона була на межі.
– Оля, я сама переживаю через це більше, ніж ти думаєш, – сказала вона, намагаючись говорити спокійно. – Я знаю, що я не виконала все, що обіцяла, але твої звинувачення не допомагають мені.
– Звісно, допомагають, – відповіла Оля саркастично. – Якщо не ви, то хто? Ви ж мати, повинні були все зробити. А тепер що? Вся надія на нас самих.
Марія мовчала. Вона знала, що Оля була не найкращою невісткою, але вона також розуміла, що Оля переживала з іншого боку: їй теж важко було в ролі молодої мами, яка потребує підтримки.
Наступного дня Марія вирішила зробити важливий крок – поговорити з Олею відкрито. Вона вже не могла терпіти цей постійний тиск і звинувачення.
– Оля, я знаю, що тобі не подобається, як я все роблю, – почала Марія, сидячи за столом. – Але я роблю все, що можу.
Я все життя працювала, щоб допомогти вам усім, а ти хочеш, щоб я ще квартиру встигла для кожного з вас придбати?
Оля мовчала, але її погляд видавав роздратування.
– Я розумію, що я не ідеальна, – продовжила Марія. – Але так вже склалося. І я хочу, щоб ти знала: я зроблю все, щоб допомогти Павлу, але я теж маю право на відпочинок і на свою частину життя.
Оля зітхнула, але нарешті промовила:
– Можливо, я була несправедлива, – вибачилася вона.
Марія не сподівалася, що Оля це скаже, але відчула полегшення. Їй стало легше після цього важкого розмови. І хоча ще багато питань залишалося відкритими, вона відчула, що хоча б частково зробила крок назустріч до вирішення ситуації.
Через кілька днів після того, як Марія поговорила з Олею, між ними настала відносна тиша. Оля більше не зверталася до неї з образами, але й не проявляла великого тепла.
Проте Марія відчула, що її внутрішня боротьба дещо зменшилася. Вона зробила все, що могла, щоб знайти баланс між підтримкою дітей і власними бажаннями, і тепер її серце трохи заспокоїлося.
Марія сиділа в кухні, пили чай, коли Микола зайшов і, не сідаючи, подивився на неї.
– Як ти почуваєшся? – спитав він, бажаючи знати її справжні почуття.
Марія, похитавши головою, відповіла:
– Я не знаю. Чесно, я й сама не можу зрозуміти, що відчуваю. Я щиро хочу допомогти дітям, але іноді це відчувається як обов’язок, а не як радість.
Микола сів поруч і поклав руку на її руку. Його спокійний голос заспокоїв її:
– Ти дуже стараєшся, Маріє. Але в тебе є право на власне життя. І діти, навіть якщо не все розуміють зараз, з часом зрозуміють твої вчинки. Вони виросли і теж повинні брати на себе частину відповідальності за своє майбутнє.
Марія кивнула і поглянула на чоловіка. Вона дійсно старалася для своїх дітей, а тепер намагалася зрозуміти, чи варто і далі жертвувати собою заради них, чи вже настала черга їй почати жити для себе.
Через кілька тижнів після її розмови з Олею, Павло подзвонив матері. Марія була вже готова до чергової розмови, яка, як їй здавалося, знову залишить її наодинці зі своїми почуттями вини.
– Мамо, я зрозумів, чому не встигла. Я знаю, що ти не мала можливості. Ти не повинна через це переживати, – сказав він голосом, сповненим розуміння.
Марія застигла на місці. Вона навіть не могла вимовити жодного слова від того, як їй було приємно почути такі слова від сина.
– Спасибі, сину… Це дуже важливо для мене, що ти так говориш, – її голос ледве звучав через сльози.
– Не варто так хвилюватися. Ми з Олею зробимо все можливе, щоб знайти вихід із ситуації. І я знаю, що ти завжди була для нас підтримкою.
Ці слова підтвердили для Марії, що її діти, хоч і мають свої труднощі, зрештою готові до відповідальності. І навіть якщо вона не встигла дати їм все, що обіцяла, це не означало, що її любов до них менша. І навіть якщо щось не виходить, це не значить, що вона як мати не впоралася.
Оля перестала звинувачувати Марію, але за деякий час знову заговорила.
– Мамо, я подумала… Може, ви і праві. Ми з Павлом дуже себе неправильно вели. Складно було зрозуміти, але…
Марія витерла сльозу, що мимоволі скотилася по щоці, і поглянула на невістку. Це були не тільки слова вибачення, це була та зміна, яку вона так довго чекала.
– Ти не повинна була так переживати, – сказала Марія. – Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що не все в житті залежить від того, скільки грошей ти маєш чи чи купуєш ти квартиру. Найважливіше – це те, як ми ставимося один до одного, як любимо та підтримуємо.
Оля сиділа мовчки, наче відчуваючи, що слова Марії резонують глибоко в її душі.
Після всіх цих розмов Марія почала більш чітко розуміти свої відносини з дітьми. Вона побачила, що її підтримка не завжди повинна бути матеріальною, що вона має право думати про себе, а не лише про інших.
Вона вирішила нарешті трохи відпочити від цієї гонитви за «ідеальною матір’ю». Вона поїхала на дачу на кілька днів, це було для неї не просто відпочинком, а часом для осмислення того, як їй жити далі. Чи варто знову поринати в рутину, чи може, настала пора для неї самій зробити те, що вона давно відкладала на потім.
І тепер Марія розуміла, що не обов’язково бути «ідеальною» мамою, яка постійно намагається зробити все за інших. Вона також мала право на власні бажання, на своє щастя, навіть якщо це означало інколи відмовитися від чогось заради себе.
Мати часто не усвідомлює, скільки вона віддає себе заради дітей, і навіть коли вони виростають, часто вважають, що любов і турбота матері повинні бути безмежними. Проте, як показує приклад Марії, важливо навчитися чути свої власні потреби, встановлювати межі і дбати не лише про тих, кого любиш, але й про себе.
– Не хвилюйся ти так, Маріє. Ми свою квартиру запишемо на Павла і все стане на свої місця. Головне, що ми виростили хороших дітей, – заспокоїв Марію чоловік.
Це рішення здалося жінці, яка стільки часу переживала про те, що обділила одного з свого синів, правильним. Нарешті, вона хоч трохи заспокоїлася.
Таке воно, серце матері – хоче своїм дітям дати тільки все найкраще.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
