Надійко, сонечко… — промовила вона. — А ми тут… ну, Павлик наполіг, каже: «Мамо, треба хоч трішки відсвяткувати». Я ж не могла йому відмовити. — Я бачу, — тихо відповіла Надія, ставлячи хризантеми на край комода. Місця на столі для її квітів не знайшлося. І стільця для неї теж не було.
— О, сестричко! Який сюрприз! — вигукнув Павло, підводячись із келихом. Його обличчя було задоволеним і трохи почервонілим від вина. — Чого ж ти без попередження? Ми б хоч табуретку з кухні принесли, а то бачиш — у нас аншлаг!
— Не треба табуретку, — Надія відчула, як у горлі з’явився клубок. Вона дивилася на матір. — Мам, ти ж казала — тиск під двісті… — Так і було! — вигукнула Ганна Іванівна, притискаючи руку до серця. — Ой, так зле було! Але Павлик привіз знайомого професора, той щось таке чарівне вколов — і я наче на світ народилася. Ось, вирішили трошки підкріпитися
Надія міцніше стиснула кермо. Попереду розстилалася нескінченна стрічка дороги, що вела з великого промислового міста до затишного обласного центру, де в старій квартирі з високими стелями жила її мати. Листопад сипав під колеса мокрий сніг, а на душі було ще холодніше, ніж за вікном.
Два дні тому телефонний дзвінок вибив її з колії. Голос Ганни Іванівни був слабким, наче ниточка, що ось-ось урветься: — Надюшо, не приїжджай на ювілей… Тиск піднявся так, що світу не бачу. Лікарі кажуть — тільки спокій. Лежу в темряві, навіть телевізор не вмикаю. Ти ж знаєш, сімдесят п’ять років — це не жарти. Відпочивай, доню, не витрачай сили на дорогу.
Надія тоді проплакала весь вечір. Вона перевела матері суму, яку відкладала на нові зимові чоботи — на «найкращі ліки та приватного лікаря». А сьогодні серце не витримало. Вона взяла відгул, купила величезний оберемок білих хризантем — таких пишних, наче хмари, — і поклала на заднє сидіння коробку з сучасним німецьким тонометром. У сумці лежав конверт із заощадженнями, які вона збирала майже рік. Вона мріяла про море, про теплий пісок і шум хвиль, але вирішила: «Мамі зараз потрібніше. Ювілей — це раз у житті».
Під’їзд зустрів її знайомим запахом вологої штукатурки. Піднімаючись на третій поверх, Надія відчувала, як тремтять руки. Вона уявляла матір у ліжку, бліду, з холодним компресом на лобі.
Біля дверей вона завагалася. Натиснула на дзвінок тихо, боячись налякати хвору. Але за дверима… за дверима панувала не лікарняна тиша. Звідти долинав приглушений сміх, дзвін кришталю та апетитний аромат запеченого м’яса з чорносливом — фірмової страви їхньої родини.
Замок клацнув. Двері відчинила тітка Люба, материна сестра. Вона була в ошатній сукні з люрексом, з яскравою помадою на губах і келихом у руці. Побачивши Надію, вона заціпеніла, а її посмішка стала схожою на маску.
— Надю? — видихнула вона, намагаючись закрити собою прохід. — А ми… ми не чекали. Ти ж казала, що на роботі завал… — Мамі ж погано, — розгублено мовила Надія, відчуваючи, як букет хризантем стає важким, наче камінь. — Вона ж казала, що не встає…
Тітка Люба ніяково хмикнула і видала фразу, яка гострою голкою встромилася в пам’ять: — Ну, їй раптом полегшало, Надюшо. Ми вирішили просто посидіти по-сімейному, щоб Ганнусю не втомлювати. Тобі не дзвонили, бо знаємо, як ти далеко живеш, навіщо ж людину турбувати через дрібниці? І… ти вибач, ми вже й торти всі розрізали.
Надія мовчки відсторонила тітку і зайшла в коридор. На вішаку висіло пальто Олени, дружини її молодшого брата Павла. Поряд стояли його дорогі туфлі, які Надія допомогла йому купити минулої осені, бо в нього «зовсім не було вільних коштів». Весь «тісний родинний колір» був тут. Окрім неї.
Вона пройшла до вітальні. Великий стіл ломився від страв: тут був і домашній холодець, і качка, і дорогі закуски. Ганна Іванівна сиділа на чолі столу в новій темно-синій сукні. Вона виглядала не просто здоровою — вона сяяла. На ногах у неї були ті самі ортопедичні туфлі, на які Надія перерахувала кошти минулого місяця, коли мати скаржилася на нестерпний біль у суглобах.
Коли Ганна Іванівна побачила доньку, її обличчя на мить зблідло, але вона швидко опанувала себе, надіваючи звичну маску лагідної безпорадності.
— Надійко, сонечко… — промовила вона. — А ми тут… ну, Павлик наполіг, каже: «Мамо, треба хоч трішки відсвяткувати». Я ж не могла йому відмовити. — Я бачу, — тихо відповіла Надія, ставлячи хризантеми на край комода. Місця на столі для її квітів не знайшлося. І стільця для неї теж не було.
— О, сестричко! Який сюрприз! — вигукнув Павло, підводячись із келихом. Його обличчя було задоволеним і трохи почервонілим від вина. — Чого ж ти без попередження? Ми б хоч табуретку з кухні принесли, а то бачиш — у нас аншлаг!
— Не треба табуретку, — Надія відчула, як у горлі з’явився клубок. Вона дивилася на матір. — Мам, ти ж казала — тиск під двісті… — Так і було! — вигукнула Ганна Іванівна, притискаючи руку до серця. — Ой, так зле було! Але Павлик привіз знайомого професора, той щось таке чарівне вколов — і я наче на світ народилася. Ось, вирішили трошки підкріпитися.
Тітка Люба вже метушилася, втискаючи Надію на краєчок стільця між собою та Оленою. Олена ледь помітно відсунула свою тарілку, наче боячись, що Надія забере її порцію. Перед гостею поставили тарілку з залишками салату, який уже встиг трохи обвітритися.
Надія сиділа і слухала їхні розмови. Вони обговорювали поїздку на риболовлю, яку влаштували минулого тижня, згадували, як Павло вдало оновив техніку в офісі. Надія мовчала. Минулого тижня вона пропонувала матері приїхати до неї в гості, але Ганна Іванівна відповіла, що «навіть до магазину за хлібом вийти не може».
Як бухгалтер із багаторічним стажем, Надія мала професійну звичку помічати деталі. Її погляд впав на край столу, де під вазою з виноградом лежала папка з прозорим файлом. Синє руків’я печатки та характерний шрифт заголовка миттєво привернули її увагу.
«Договір купівлі-продажу нерухомого майна».
Серце Надії стиснулось. — Павле, — спокійно запитала вона, — ти що, квартиру вирішив розширити? Чи офіс новий придбав? Павло раптом поперхнувся вином. Ганна Іванівна почала інтенсивно розправляти скатертину, а тітка Люба раптом голосно заговорила про погоду.
— Та це так, папери по роботі… — швидко відповів брат, намагаючись прикрити папку серветкою. — По роботі? — Надія простягнула руку. — Дай подивлюся, може, підкажу щось по оподаткуванню.
— Не чіпай! — раптом різко вигукнула мати, накриваючи папку долонею. — Надю, це особисте! Не треба лізти не в свої справи!
Надія повільно підняла очі на матір. — Особисте? Мамо, я п’ять років повністю утримую твій побут. Я оплачую комунальні послуги, ліки, ремонти. Я вклала всі свої премії в нашу дачу, яку ми з тобою по цеглині відновлювали. Я там кожен кущ смородини власноруч посадила, кожен паркан пофарбувала. Ми ж домовлялися: дача — це мій прихисток, моя спадщина, а квартира залишиться Павлику. Хіба не так?
В кімнаті стало так тихо, що було чути, як працює холодильник на кухні. Ганна Іванівна відвела погляд.
Надія таки витягла файл. Папір був свіжим, ще пахнув друкарською фарбою. Земельну ділянку та будиночок… продано. Три дні тому. Сума в договорі була повною, ринковою. Тією самою, яка могла б забезпечити комфортне життя на роки.
— Ви продали дачу? — голос Надії став низьким, позбавленим емоцій. — Мою дачу? — Надю, зрозумій! — вибухнув Павло, переходячи в атаку, як він завжди робив, коли відчував провину. — У мене зараз складний період! Потрібні обігові кошти для бізнесу, треба іпотеку закривати, бо діти ростуть, їм потрібен простір! А ти що? Ти одна. У тебе стабільна робота, хороша зарплата. Тобі та дача — тільки зайвий клопіт. Ти ж там тільки спину гнеш щоліта. Ми вирішили, що так буде краще для всіх!
Надія повернулася до матері. — Мам? Ти підписала це? Ти знала, що я мріяла там жити після пенсії? Що я вклала туди не просто гроші, а своє здоров’я? Ганна Іванівна закрила обличчя хусточкою і почала схлипувати. — Павлику важко… Він чоловік, йому треба родину тягнути. А ти у нас сильна, Надюшо. Ти завжди справлялася. Ти ж розумна, ще заробиш… Ми просто не хотіли тебе засмучувати в свято, думали пізніше сказати, коли все вляжеться.
Надія обвела поглядом стіл. Качка, делікатеси, дорогий коньяк — усе це тепер здавалося їй попелом. Весь цей бенкет був оплачений її працею, її мрією, яку щойно продали за її спиною.
— Сильна… — повторила Надія. — Знаєте, я все життя чую це слово. «Надя сильна, вона поступиться лялькою братові». «Надя сильна, вона почекає з новим пальтом, бо Павлику треба кросівки». «Надя сильна, вона допоможе мамі з ремонтом, а Павлику треба на море».
Тітка Люба вирішила втрутитися: — Надюшо, ну не будь такою дріб’язковою. Ну продали — то й продали. Гроші в родині залишилися. Давай краще вип’ємо за здоров’я іменинниці! Подивися, яка мати щаслива, як вона ожила поруч із сином!
Надія встала. Повільно, розправляючи плечі, вона відчула, як щось всередині неї, що було напружене десятиліттями, раптом лопнуло. Це не був біль. Це було звільнення.
— Ви праві, — сказала вона, і її голос пролунав дивно спокійно. — Я справді дуже сильна. Настільки сильна, що зможу винести правду, якої ви боїтеся.
Вона дістала з сумки той самий товстий конверт. Павло миттєво замовк, його очі прикипіли до паперу. Ганна Іванівна теж перестала плакати, з надією дивлячись на доньку.
— Тут сума, яку я збирала рік, — сказала Надія. — Я планувала сьогодні подарувати тобі, мамо, поїздку в найкращий санаторій Закарпаття. На повний курс лікування, з усіма процедурами. Хотіла, щоб ти справді відчула себе краще.
Вона розкрила конверт, продемонструвала пачку великих купюр і… акуратно поклала його назад у сумку. Потім застебнула блискавку.
— Надю? — розгублено промовила мати. — А… а як же свято? — Свята не буде, мамо. Принаймні, за мій рахунок. Оскільки ви з Павлом тепер заможні люди — у вас є кошти від продажу моєї мрії — то тепер ви самі подбаєте про все.
Павло підхопився: — Ти що, хочеш сказати, що кинеш матір без допомоги? Ти ж знаєш її пенсію! — У мами є ти, Павле. Ти отримав величезний ресурс. Тепер це твоя черга бути «сильним». З цих грошей ти будеш оплачувати комуналку, купувати ліки, возити її по лікарях і купувати ортопедичне взуття. Я офіційно передаю тобі почесне право бути головною опорою родини.
Надія дістала з кишені зв’язку ключів. Ключі від цієї квартири, які вона зберігала як символ того, що тут її дім. Вона поклала їх на стіл, прямо в тарілку з недоїденим холодцем. Пролунав сухий металевий звук.
— Мамо, — Надія подивилася жінці прямо в очі. — Я більше не буду дзвонити щовечора і питати про тиск. Не тому, що мені байдуже. А тому, що в тебе тепер є «найкращий син», який за все заплатив. Квартира, я так розумію, теж уже давно оформлена на нього?
Павло відвів очі вбік. Мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
Надія взяла свою сумку і попрямувала до виходу.
— Надю! Повернися! — крикнула Ганна Іванівна, і в її голосі вперше за вечір пролунали справжні сльози — сльози страху перед майбутнім, де не буде «сильної Наді». — У мене ж зараз справді серце схопить! Хто мені допоможе?
Надія зупинилася на порозі, не обертаючись. — Поруч із тобою Люба, Павлик, Олена. У вас є качка, коньяк і багато грошей. Думаю, ви впораєтеся. А букет… букет залиште собі. Нехай він нагадує про те, як пахне втрачена довіра.
Вона вийшла з під’їзду. Холодне повітря вдарило в обличчя, але воно більше не здавалося колючим. Навпаки, воно було свіжим і чистим. Надія сіла в машину, завела двигун і на мить заплющила очі.
Вона відчувала дивне тремтіння в руках. Це не був гнів. Це був адреналін людини, яка щойно вийшла з в’язниці, де провела пів століття.
У дзеркалі заднього виду вона побачила вікна квартири на третьому поверсі. Там миготіли тіні. Вона знала, що зараз вони обговорюють її «черствість», «невдячність» та те, як вона «зіпсувала всім вечір». Їй було байдуже. Вперше в житті їй було абсолютно все одно, що про неї подумають люди, які любили не її, а лише її зручність.
Вона дістала телефон. Заблокувала номер брата, потім — тітки Люби. Мамин номер вона поки залишила, але вимкнула звук сповіщень.
Надія подивилася на конверт на сусідньому сидінні. — Ну що ж, — прошепотіла вона. — Схоже, я таки поїду до моря. Сама.
Вона ввімкнула радіо. З динаміків полилася легка мелодія. Машина плавно рушила з місця, залишаючи позаду місто її дитинства, де вона завжди була «другою чергою». Попереду була довга нічна траса, вогні великого міста і — вперше за довгі роки — її власне життя.
Дорогою вона зупинилася на заправці, купила собі велику порцію кави та найгарніше тістечко, яке було на вітрині. Сіла біля вікна, спостерігаючи за снігом.
— З днем народження, Надю, — сказала вона собі. — Сьогодні ти справді народилася.
Вона згадала про свою дачу. Шкода було не стін і не грошей. Шкода було груш, які вона так плекала. Але потім вона подумала: «Я куплю собі нову ділянку. Невелику. Тільки для себе. І там ніхто не зможе нічого продати без мого відома».
Її життя пахло свободою, кавою і трохи — білими хризантемами, які вона залишила в тому задушливому минулому. Надія натиснула на газ. Вона їхала додому. До себе справжньої.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
