«Надя, я покохав іншу».

Ці слова впали посеред кухні, як важке каміння у глибоку занедбану криницю. Надія Петрівна навіть не здригнулася одразу. Вона якраз закручувала останню банку з помідорами — дванадцяту за рахунком. Пара від каструлі з розсолом обволікала обличчя вологим теплом, пахло кропом, часником і якимось дивним передчуттям кінця. Можливо, кінця літа, а можливо, і всього її попереднього життя.

Вона повільно поставила банку на клейонку. Металева кришка хитнулася і тихо дзенькнула об скло. Цей тонкий звук розрізав тишу так боляче, ніби струна, яку занадто довго натягували, нарешті лопнула.

— Вона молода, — вів далі Степан. Голос його тремтів, ніби він сам намагався переконати себе у правильності того, що коїть. — Вона мене розуміє. Я ніби… ніби повітря ковтнув після довгої задухи.

Надія повільно обернулася. Чоловік стояв на порозі, навіть не переступаючи його. На ногах — робочі черевики в грязюці. Тридцять років поспіль він роззувався ще в коридорі, а тут — залетів прямо в хату. Стояв як чужий, як випадковий перехожий, що помилився адресою.

Його погляд уперся в підлогу — у ті самі дошки, які він сам власноруч укладав ще на початку дев’яностих. Тоді грошей не було зовсім, але було бажання будувати своє. Їхнє спільне.

Надія витерла долоні об фартух. Не поспішаючи. Час навколо став в’язким, як гречаний мед на морозі. Вона витирала з рук залишки кропу, вологу і щось невидиме, але неймовірно важке. Тридцять років вона цими руками прала його сорочки, місила тісто на пироги, перев’язувала збиті коліна доньці, гладила його лоб, коли він зліг із запаленням легенів.

А тепер просто витирала. Ставила крапку.

— Ти це серйозно, Степане? — запитала вона. Голос пролунав дивно рівно. Навіть надто спокійно для жінки, чий світ щойно розлетівся на друзки.

Степан кивнув. Сивина на його скронях блиснула під старою люстрою — тією самою, яку він лагодив минулої весни, лаючись на стару проводку. «Треба міняти все, Надю, бо згоримо колись до біса», — бурчав він тоді. А вона сміялася: «Не згоримо, ти ж у мене господар».

— Як звати? — спитала Надія, і сама здивувалася своїй цікавості.

— Олена. Ми на роботі… Вона в офісі через стіну. Ми спочатку просто розмовляли, а потім…

— А що потім? — перебила вона, і в голосі вперше проскочила гіркота. — Потім вона подивилася на тебе так, як я вже давно не дивлюся? Потім ти відчув себе молодим козаком, а не дідом, у якого спину прихоплює на дощ?

— Надю, не починай…

— Не починати? — вона зробила крок вперед, і він мимоволі відступив до дверей. — Тридцять років я чекала тебе з роботи. Гріла вечерю, штопала твої робочі штани, від яких пахло мастилом так, що руки тиждень не відмивалися. Я з тобою всі кризи пройшла, всі безгрошів’я. А тепер ти «дихати» захотів?

Степан переступав з ноги на ногу. Шматки засохлої землі з його черевиків обсипалися на чисту, щойно вимиту підлогу.

— Я не хотів, щоб так вийшло, — пробурмотів він під ніс. — Воно само сталося. Я не планував. Але тепер не можу інакше.

— Не можеш, — повторила вона, пробуючи це слово на смак. — А я, по-твоєму, що можу? Ти думаєш, мені легко? Думаєш, я не бачу в дзеркалі, як обличчя змінилося? Як руки поважчали? Але я не бігла шукати собі когось молодшого, щоб «задихати».

— Надю, ну досить…

— Іди, Степане, — раптом тихо сказала вона. — Не стій у дверях, протяг напускаєш. Холодно стає.

Він завмер. Можливо, чекав істерики, битого посуду чи прокльонів. Але вона стояла спиною, нерухома, як кам’яна баба в степу. Степан ступив за поріг. Прикрив двері тихо, майже по-злодійському. Надія слухала, як заскрипіла хвіртка, як завівся старий двигун під вікном, як стих звук мотора десь за поворотом вулиці.

Вона опустилася на табурет — той самий, де він зазвичай сидів. Подивилася на свої банки. Розсіл у каструлі повільно остигав, вкриваючись тонкою плівкою. Життя розвалилося, а помідори треба доробляти. Безглуздя якесь.

Хотілося закричати, але в грудях наче виріс величезний комок сухої трави. Сльози прийдуть пізніше — вночі, коли стіни почнуть тиснути своєю мовчанкою. А зараз вона просто дивилася на старий настінний годинник. Він цокав байдуже і впевнено, відраховуючи секунди її нового, нікому не потрібного самотнього життя.

Перше, що відчуло тіло Степана у новій квартирі Олени — це запах. Там не пахло ні борщем, ні свіжою випічкою, ні звичним затишком. Там пахло чимось хімічним, солодким, наче освіжувачем повітря з назвою «Морський бриз».

— Подобається? — Олена обійняла його за шию, ставши на пальчики. — Я тут усе переробила. Тепер ти тут головний.

Степан оглянув оселю. Однокімнатна студія. Усе біле, сіре, скляне. Диван, який треба щоранку збирати. Кухня — крихітна стійка, де ледь вміщався чайник. На підвіконні — пластикові квіти у стильних горщиках. Олена казала, що це «декор».

— Гарно, — видавив він із себе посмішку.

Перші кілька днів він почувався як у відпустці. Олена зустрічала його в гарному халатику, цілувала прямо в коридорі, не боячись сусідів. Вона говорила йому речі, від яких він відчував себе ледь не супергероєм. Але свято має властивість закінчуватися. А будні — залишатися.

Степан прокинувся о шостій ранку. За звичкою. Тіло не розуміло нового графіка. Воно пам’ятало тридцять років підйомів на світанку: треба вийти в двір, перевірити господарство, щось підлатати. Тут господарства не було, але звичка сиділа десь глибоко в підкірці.

Він обережно виліз із-під ковдри, намагаючись не розбудити Олену. Вона спала, розкинувши руки, волосся сплуталося на подушці. Гарна. Молода. І чомусь зовсім чужа у цьому ранковому світлі, без косметики та фільтрів.

Степан пішов на кухню. Відчинив холодильник — пусто. Ну, не зовсім пусто: якісь йогурти «нуль відсотків жирності», нарізка сиру в пластику, пляшка дорогої води. Ні яєць, ні шматка сала, ні нормального хліба. Він хотів зварити каву, але не знайшов навіть турки — тільки капсульна машина, яка гуділа, як літак на зльоті.

Він випадково зачепив ліктем ложку. Вона впала на ламінат із таким гуркотом, ніби це був ковальський молот.

— Степане, ти чого там гремиш? — сонний і роздратований голос Олени почувся з кімнати. — Котра година?

— Шоста, — винувато відповів він. — Я поснідати хотів.

— О шостій ранку у суботу? — вона з’явилася на порозі, загорнута в плед. Обличчя незадоволене. — Ти серйозно? Дай поспати, я вчора виснажилася на роботі. Замов собі щось через телефон, зараз же все привозять.

Вона розвернулася і пішла назад. Степан залишився стояти посеред білої кухні з ложкою в руці. Він відчував себе школярем, якого щойно висварили за розбите вікно. Замовляти він нічого не став. Одягнувся тихо і вийшов на вулицю.

Надворі мрячив холодний осінній дощ. Він знайшов найближчу пекарню, купив пиріжок із капустою. Пиріжок був гумовий, начинка — прісна. Він з’їв половину, а решту просто поклав на смітник для бездомних собак.

Через тиждень Степан вирішив бути корисним. Помітив, що дверцята шафи в коридорі трохи просіли. Для нього це була справа на п’ять хвилин — підкрутити петлю. Він дістав викрутку, сів на коліна перед шафою. Руки, звиклі до справжньої роботи, одразу знайшли проблему.

— Степане, ти що робиш? — Олена вийшла з ванної, пахнучи якимось екзотичним шампунем.

— Та ось, шафу лагоджу. Бачиш, дверцята бовтаються. Зараз зроблю — буде як нова.

Олена подивилася на нього і раптом засміялася. Але це не був теплий сміх. Це був сміх здивування, змішаного з легкою зневагою.

— Навіщо ти там колупаєшся? Просто виклич майстра через додаток. Ти ж не бідна людина, щоб самому в пилюці возитися. Давай, залиш це, краще підемо в кіно.

Степан завмер. Викрутка в руці раптом здалася йому чимось зайвим, майже непристойним у цьому стерильному світі.

— Я ж можу сам… — тихо сказав він.

— Ой, облиш. Ми живемо в сучасному світі. Навіщо витрачати час на ці дрібниці, якщо є спеціальні люди? Ти ж цілий день на роботі втомлюєшся. Відпочинь.

Він відклав інструмент. Олена задоволено посміхнулася і цмокнула його в щоку. «От і молодець». Вона пішла збиратися, а Степан так і залишився сидіти на підлозі, дивлячись на свої долоні. Широкі, жорсткі, у дрібних шрамах від сокири та пилки.

Удома Надя завжди казала: «Стьопо, у тебе золоті руки. Що не візьмеш — усе працює». Вона пишалася ним. А тут його руки були просто не потрібні. Тут він був потрібен лише для того, щоб вчасно оплачувати рахунки та «не греміти» вранці.

Ввечері вони дивилися якийсь серіал. Олена сміялася, гортала стрічку в телефоні, показувала йому якісь відео. Він намагався вникати, але думками був далеко. Він згадував свою яблуню в саду. Справжню. Кожної осені вони з Надею збирали врожай, і весь будинок пахнув кислуватими яблуками та корицею. А тут пахло пластиком і чужим, нашвидкуруч зліпленим життям.

Дочка Олена зустріла його на порозі своєї квартири в місті. Степан приїхав з пакетом подарунків: конструктор для внука, коробка хороших цукерок для неї. Він вибирав їх довго, хотів, щоб дочка зрозуміла — він не зник, він все той самий батько.

На ньому була нова синя куртка, яку купила Олена. «Стьопо, ти в тій старій виглядаєш як дід з минулого століття», — казала вона. Тепер він виглядав «сучасно», але почувався так, ніби на нього натягнули чужу шкіру.

Дочка не взяла пакет. Вона стояла в дверях, тримаючись за ручку, і дивилася на нього так, ніби перед нею був не батько, а колектор, що прийшов описувати майно.

— Тату, — сказала вона холодно. — Ти свій вибір зробив.

— Оленко, ну що ти так… Я ж просто провідати. Ось, Мишкові робота купив, він же хотів…

— Мишкові не потрібні роботи від людини, яка розбила серце його бабусі. Ти хоч знаєш, як мама? Вона ж за ці два місяці ніби на десять років постаріла. Вона не їсть майже нічого. Сидить на кухні і дивиться в одну точку. Ти про це думав, коли речі збирав?

— Я… я допомагаю грошима, я ж переказую…

— Грошима? — вона гірко посміхнулася. — Ти думаєш, вона гроші твої їсть? Їй людина була потрібна. Друг. А ти виявився просто… просто перехожим.

З кімнати вибіг п’ятирічний Мишко. Побачив діда, кинувся було до нього, але зупинився на півдорозі, відчувши напругу дорослих.

— Дідусю? — тихо покликав малий. — А чому ти так пахнеш?

— Як, сонечко? — Степан присів перед ним.

— Ти раніше пах тирсою і димом від печі. А зараз пахнеш як дівчинка в садочку. Солодким і несмачним.

У під’їзді запала тиша. Степан відчув, як у горлі став комок. Це був запах дорогого парфуму, який Олена подарувала йому на «новосілля». «Ти маєш пахнути успіхом, Стьопо», — казала вона. А виявилося, що він пахне чужим чоловіком.

— Мишко, йди в кімнату, — наказала дочка. Потім знову повернулася до батька. — Іди, тату. Живи своїм новим життям. Але не чекай, що ми будемо частиною твого спектаклю «Молодий і щасливий».

Двері зачинилися. Клацання замка пролунало як фінальний акорд. Степан стояв на сходах із пакетом у руках. Він подивився на своє відображення у дзеркалі ліфта. Сивий чоловік у молодіжній куртці. Зморшки біля очей здавалися тепер цілими ровами. Клоун. Старий дурний клоун.

Остання крапля впала в суботу ввечері. Олена влаштувала вечірку. Прийшли її друзі — молоді хлопці та дівчата. Вони голосно сміялися, обговорювали якісь тренди в інтернеті, блогерів та нові гаджети. Степан сидів у кутку на модному кріслі, тримаючи в руках келих вина, яке здавалося йому кислим оцтом.

Він намагався вставити слово в розмову, розповів якусь історію з будівництва, але вони лише ввічливо кивнули і знову переключилися на обговорення нових криптоактивів. Він був для них як старий шафа — стоїть у кутку, ніби й не заважає, але місце займає.

В якийсь момент Олена з подругами пішла на кухню за льодом. Двері були прочинені, і Степан мимоволі почув їхню розмову.

— Слухай, Лен, а твій «папік» довго ще тут буде? — почувся писклявий голос однієї з дівчат. — Він же нудний, капець. Весь час про якісь городи розказує.

Олена засміялася. Легко так, безтурботно.

— Та не переймайся. Він зручний. Квартиру оплачує, продукти купує. Полагодить тут усе, що треба. А як набридне — відправлю його назад до його «бабусі» в село. Нехай там помідори крутять разом.

Степан відчув, як серце на мить зупинилося, а потім боляче вдарило в ребра. «Зручний». «До бабусі».

Він підвівся. Ноги були наче з вати. Він пішов у кімнату, де стояла його сумка. Почав скидати туди свої речі — сорочки, бритву, стару викрутку, яку потайки від Олени все ж таки привіз із собою.

— Стьопо, ти куди? — Олена з’явилася на порозі, тримаючи келих.

— Додому, — коротко відповів він.

— Ти що, образився? Це ж жарт був! Ну, Стьопо, не будь дитиною. Залишся, зараз буде піца.

— Знаєш, — він зупинився перед нею, — я тридцять років жив із жінкою, яка ніколи не називала мене «зручним». Вона називала мене коханим. А та «бабуся», про яку ти так смієшся, — вона справжня. А ти… ти просто картинка на екрані телефону. Красива, але порожня.

Він вийшов, навіть не зачинивши за собою двері.

Електричка приїхала на станцію пізно вночі. Дощ змінився мокрим снігом. До села було кілометрів п’ять пішки. Автобуси вже не ходили, але Степану було байдуже. Він ішов по багнюці у своїх модних кросівках, які розмокли через десять хвилин. Ноги боліли, холод забирався під куртку, але йому хотілося цього болю. Він відчував, що кожен крок по цій дорозі трохи змиває з нього той солодкий, несправжній запах «нового життя».

Він пройшов ліс, проминув старий міст. Ось і його вулиця. Його хата стояла на самому краю. З труби йшов ледь помітний дим — значить, Надя топила ввечері.

Він підійшов до хвіртки. Вона заскрипіла так само, як і два місяці тому. Старий пес Рекс вискочив із буди, гавкнув для порядку, а потім впізнав, заскавчав і почав лизати Степанові мокрі руки.

— Ну що, старий… Прийшов волоцюга, — прошепотів Степан, гладячи собаку.

Він піднявся на ґанок. Рука затремтіла біля дверей. Він боявся. Боявся побачити в її очах порожнечу. Або, що ще гірше, ненависть.

Степан обережно натиснув на ручку. Двері були не замкнені. В хаті пахло… пахло Надею. Тістом, сушеними травами і спокоєм. На кухні горіла маленька лампа над столом.

Надія сиділа на табуреті, загорнута в теплу хустку. Перед нею стояла та сама дванадцята банка з помідорами. Вона не спала. Вона чекала.

Він зупинився в дверях, весь у багнюці, змерзлий, із сумною сумкою через плече.

— Надя… — голос зірвався.

Вона повільно підняла голову. В її очах не було гніву. Тільки безмежна втома і якась тиха, сумна мудрість.

— Чого стоїш у дверях? — тихо запитала вона. — Протяг напускаєш. Холодно ж.

Вона підвелася, підійшла до плити і поставила чайник.

— Роззувайся, Стьопо. Там у коридорі твої старі капці стоять. Я їх не викинула. Руки вимий, вечеряти будемо.

Він стояв і не міг поворухнутися. Сльози самі покотилися по неголених щоках. Він зрозумів, що справжнє кохання — це не тоді, коли з тобою «дихають» на повні груди в сонячний день. Це коли тебе приймають назад із темряви, коли ти сам себе вже прокляв.

Він роззувся, залишаючи брудні кросівки за порогом свого справжнього життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.