Коли Любомирові було двадцять три, а Надії – двадцять, усе село шепотіло про їхню любов. Вони зустрічалися вечорами під вербою біля річки, трималися за руки, а на Великдень уже ходили вдвох до церкви. Люди чекали весілля. Та тільки батьки обоє стояли на заваді.
– Надя хороша дівчина, але з бідної сім’ї, – твердо говорив Любомирові батько. – А ми стільки працювали, щоб ти мав гідну долю. Не для того.
– А мені не гроші потрібні, а вона, – відказував юнак, уперше перечачи татові.
Та батьківське слово тоді мало вагу важчу, ніж почуття. Мати Надії теж не була в захопленні від майбутнього зятя.
– Він гарний хлопець, та що з того? Землі має мало, господарки серйозної нема. Як ти житимеш?
Довгі суперечки, сльози, приховані зустрічі під ніч… Та зрештою вони піддалися. Любомир поїхав на заробітки, аби довести, що зможе. Надія залишилася вдома. Але з роками листування зійшло нанівець. У кожного з’явилися інші дороги.
Любомир одружився у двадцять вісім. Дівчина була з багатшої родини, батьки були раді. Та подружнє життя швидко втратило тепло. Діти виросли в холоді постійних докорів. У сорок він розлучився. Залишився сам, а єдиний син віддалився від нього.
Надія вийшла заміж за сусіда з іншого села. Спочатку він здавався добрим господарем. Та пізніше показав свій характер: грубість, байдужість, постійні відрядження. Діти виросли, кожен пішов своєю дорогою. У п’ятдесят вона відчула себе самотньою навіть у власній хаті.
На п’ятдесятиріччя Любомир вирішив: поїду в рідне село. Душа рвалася туди, де він босоніж бігав по траві, де чув запах сіна і сміх дитинства. Він не чекав святкування, лише хотів побачити знайомі стежки.
Того ж літа в село повернулася й Надія. Вона кілька років працювала в Чехії, допомагала дітям фінансово. Але тепер захотіла відпочинку. Батьківська хата стояла порожня, і вона приїхала на кілька тижнів додому.
Їхня зустріч стала випадковою.
Увечері в селі була гулянка – у новій колибі грала музика, з’їхалося пів району. Любомир зайшов туди сам, замовив келишок вина, присів у кутку. І тут почув знайомий голос. Він обернувся – і серце йому закалатало, як у юності. Перед ним стояла Надія. Трохи сиве волосся, але очі – ті самі.
– Любчику?.. – вона не повірила.
– Надю… – він тільки й зміг сказати.
Вони довго сиділи за столиком, не зводячи очей. Розповідали одне одному про прожиті роки. І щоразу, коли хтось із них згадував про труднощі, другий ловив себе на думці: «А якби ми тоді не послухали батьків?..».
– Знаєш, – сказала Надія тихо, – я ніколи тебе не забувала. Навіть коли була заміжня.
– І я, – відповів Любомир. – Ти – моя найбільша втрата.
У ту ніч вони довго гуляли селом, як колись молоді. А вранці обоє знали: хочуть бути разом.
Та дорослі діти виявилися суворішими за батьків.
– Мамо, ти що, здуріла? – вигукнула дочка Надії по телефону. – На старості років чоловіка собі шукаєш? Нам що люди скажуть?
– Тату, – говорив Любомирові його син, – ти думаєш про себе. А що подумають сусіди? Як я людям в очі гляну?
Спершу вони обоє вагалися. Але врешті зрозуміли: вони вже прожили більше половини життя, слухаючи когось іншого. І що отримали? Самотність.
– Надю, нам тепер байдуже, що хто скаже. Я хочу прокидатися поруч із тобою, – твердо сказав Любомир.
– І я хочу нарешті жити для себе, – відповіла вона.
Вони почали разом ремонтувати стару Надійну хату. Сміялися, варили борщ, садили квіти біля тину. Вперше за довгі роки відчували справжню радість.
Одного вечора, сидячи на лавці, Надія подивилася на зоряне небо.
– Чому ми не боролися тоді? – тихо запитала.
– Бо були молоді й слухали батьків, – зітхнув Любомир. – Тепер ми вже не дозволимо нікому керувати нашим щастям.
Їхні діти з часом змирилися. Побачили, що батьки стали усміхненими, що в хаті знову чути пісню. І зрозуміли: краще мати щасливу маму чи тата, ніж самотню людину, яка тихо згасає.
Минуло кілька місяців. У селі всі звикли бачити Любомира й Надію разом. Хтось шепотів за спиною, хтось засуджував, але більшість тихо заздрила: адже не кожному випадає другий шанс.
Не завжди варто слухати чужу волю більше, ніж своє серце. Інколи доля дає другий шанс – і треба мати сміливість його прийняти.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
