Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки. Вона не любила, щоб на неї хтось чекав – краще вже сама прийде раніше, ніж потім виправдовуватись.

Вони ж домовилися з сином і невісткою: сьогодні поїдуть у торговий центр купити продукти – через день у онука день народження.

Ліда Сергіївна стояла під навісом біля під’їзду, слухала, як дощ стукає по дахах машин, і терпляче виглядала знайомий автомобіль. Минуло десять хвилин, потім двадцять. Вона трохи переминалася з ноги на ногу – спина нила, як завжди, коли довго стоїть.

– Ну де ж вони? – пробурмотіла сама до себе і нерішуче витягла телефон, бо було холодно стояти і чекати.

Вона подзвонила синові. Не відповів. Потім ще раз. Потім утретє. На п’ятому дзвінку нарешті хтось підняв слухавку – невістка.

– Алло? – голос холодний, відсторонений.

– Оленко, це я. Ви коли будете? Я вже чекаю.

– А ми, мамо, передумали, у нас плани змінилися, – відповіла та. – Їдьте самі, ми не маємо сьогодні часу.

– Як це – самій? – розгубилась Ліда Сергіївна. – У мене ж спина болить, я важке не підніму.

– Ну, візьміть таксі, – сказала Оленка, як щось само собою зрозуміле. – І не переживайте, ми вже щось купимо окремо.

– А мені ж казали, що я маю все приготувати… – ледве прошепотіла жінка.

Але у слухавці вже були гудки. Вона стояла, притискаючи телефон до грудей, і відчула, як очі наповнюються сльозами. Не так навіть від образи, а від того, що вкотре стало зрозуміло – вона для них просто зручність.

Колись вони всі жили разом у її квартирі. Сину з невісткою не було де подітись після весілля. Вона прийняла, допомагала, варила, прала, готувала. Потім невістці все стало «не так»: то кухня маленька, то район незручний, то «мама все знає краще». Син узяв іпотеку, а вона допомагала – половину виплатила з власних пенсій і заощаджень, бо ж «для дітей». І тепер діти мають свою квартиру, але щороку дні народження, святкування, Новий рік – усе у неї. Бо просторо, зручно, і, головне, все наготовлено.

А тепер… навіть за покупками не забрали.

Вона стояла і не знала, що робити. У кишені лишилося небагато – пенсія маленька, а на свято треба і торт, і фрукти, і м’ясо. «Все як завжди», – подумала з гіркотою.

– Лідо Сергіївно! – почула позаду знайомий голос.

Обернулась – стояв Михайло, сусід із третього під’їзду. Колись він із її сином Миколою разом у школі вчився, дружили. Потім дороги розійшлись.

– Що ви тут під дощем стоїте? – запитав він, відкриваючи парасолю.

– Та… чекала, що син під’їде, та, видно, не буде.

– А куди вам треба?

– У супермаркет, у той великий, біля автовокзалу.

– Та я якраз туди їду! Сідайте, підвезу, – усміхнувся Михайло.

– Та ні, що ви, я не хочу морочити тобі голову, сину…

– Сідайте, Лідо Сергіївно, не сперечайтеся, – наполіг він.

У машині було тепло. Михайло включив тихенько радіо, і вона відчула, як трохи відтаює.

– І що, не приїхали? – спитав він після паузи.

– Та ні, – зітхнула вона. – Кажуть, щоб сама їхала. А я ж навіть важке підняти не можу.

– Микола так сказав? – у голосі Михайла прозвучав щирий подив. – От не віриться. Він же завжди такий був – мамин син, дбайливий…

– Колись, – тихо сказала вона. – А потім одружився.

Вони їхали мовчки кілька хвилин. Дощ барабанив по даху, а Ліда Сергіївна дивилася у вікно й думала, коли ж це все змінилося.

У супермаркеті Михайло не просто довіз її – допоміг з покупками, возив візок, пакував речі. Вона намагалася заперечити, але він махнув рукою:

– Не переживайте, я й своїй мамі так допомагаю. Вона теж сама не любить ходити по магазинах.

Коли він завіз її назад, навіть допоміг донести пакети до квартири. Вона зніяковіло подякувала:

– Ви мені сьогодні, як рятівник.

– Та що ви, – посміхнувся він. – Мені не важко. А Миколі я, мабуть, подзвоню. Поговоримо по-чоловічому.

Вона лише зітхнула:

– Не треба. Не хочеться сварок. Він у мене добрий, просто… підкаблучник став.

Михайло нічого не відповів, лише кивнув і поїхав.

А Ліда Сергіївна залишилась стояти біля вікна, дивлячись, як дощ продовжує стікати по шибках. Потім потихеньку розклала покупки, приготувала м’ясо, нарізала овочі, поставила чайник.

І подумала, що, мабуть, у кожної мами є межа мовчання. Але в неї, як і в багатьох, ця межа розмита – бо любов до дітей така, що навіть коли боляче, все одно вибачаєш.

Наступного дня син подзвонив – коротко:

– Мамо, ти купила все? Ми завтра після обіду будемо.

– Купила, – сказала вона спокійно.

– Добре, бо Оленка каже, щоб ти зробила холодець і салати.

– Зроблю, – відповіла, але вже без звичної покори.

Поклавши слухавку, вона раптом усвідомила: не треба чекати подяки. Головне – залишатись людиною, навіть коли інші забувають, як це.

І в той момент Ліда Сергіївна відчула, що дощ за вікном став лагіднішим. Наче й він розумів – у кожної доброти є межа, але світ тримається саме на таких жінках, як вона.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.