Якось Надія взяла на вихідні до себе онука. Вранці вони смачно поснідали, бабуся насмажила млинців, поклала сиру з медом.
Андрійко смачно поснідав і приніс бабусі книжки. Вона почитала онукові казочки, порозглядали картинки і пішли гуляти на вулицю.
На дитячому майданчику було багато діток, Андрійко бігав, весело щебетав. Бігаючи за ним, Надія дуже втомилася і вони пішли додому готувати обід.
Поки Андрійко дивився мультик, бабуся зварила молочну кашу, достала з холодильника котлету, швидко розігріла.
Надія дуже любила дітей, а в онукові й душі не чула, як тільки він трішки підріс, з радістю стала його брати до себе.
Після обіду бабуся вирішила щось купити онукові і вони пішли до супермаркету:
– Швидше йди, стара, – сміючись мовив голосно Андрійко, як тільки вони з бабусею зайшли до супермаркету.
Люди стали оглядатися на них і Надії стало ніяково. Вона взяла Андрійка за руку і вони вийшли на вулицю.
На запитання бабусі, Андрійко відповів, що це тато його так говорить на неї.
Надія вже купувати нічого не хотіла, не було настрою, набрала доньку і сказала, щоб забрала сина свого, бо вона недобре себе почуває.
Коли та приїхала, то стала виправдовуватися, просила маму, щоб не звертала увагу, адже зять так каже жартома. Та Надія й слухати не стала. Вона знає одне – поки зять не вибачиться, вона навіть спілкуватися з дітьми не буде. Хіба вона заслужила таке?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.