Вечірнє сонце над старими кварталами Львова повільно занурювалося за дахи соборів, забарвлюючи небо у колір стиглого персика.
Надія сиділа на підвіконні своєї невеликої, але ідеально прибраної квартири.
На столі перед нею лежав записник, розгорнутий на сторінці, де каліграфічним почерком було виведено: «Флоренція — квитки забронювати до п’ятниці», «Музей Уффіці — квитки онлайн».
Поруч лежала вицвіла листівка з видом на собор Санта-Марія-дель-Фьоре, яку вона зберігала ще з часів навчання в університеті.
Тишу розірвав різкий звук мобільного.
На екрані висвітилося ім’я її сестри.
— Надіє, слухай, мені соромно, але це край! — голос сестри в слухавці був напруженим і вимагав негайної уваги. — У мого Матвія знову проблеми, недобре почуває себе, кажуть, що без обстеження в приватній клініці ніяк не обійтися. Треба негайно сорок тисяч гривень! Ти ж розумієш, дитина — це святе!
Надія повільно закрила записник.
Вона відчула, як знайомий холод підступає до серця.
— Місяць тому, — тихо почала Надія, — я переказувала тобі кошти на те, щоб ти перекрила дах на вашій дачі. Де вони?
— Ой, Надько, ну ти як скажеш! — сестра на тому кінці обурено хмикнула. — Хіба можна порівнювати залізо на даху і здоров’я дитини? Ти що, рахувати копійки надумала, коли племіннику зле? Яка ж ти холодна, Надіє! У тебе замість серця — калькулятор!
Надія чула, як на тому кінці дроту щось впало — вочевидь, сестра в гніві кинула ложку в мийку.
— У мене немає вільної суми, — Надія намагалася говорити спокійно, хоча пальці мимоволі стиснули край стільниці.
— Брешеш! — закричала сестра. — Іван проговорився мамі, що ти вже пів року відкладаєш на ту свою Італію! Твій власний племінник може згаснути від недогляду, а ти збираєшся по піцеріях ходити? Грош ціна твоїй доброті! Сама потім зі своєю совістю домовляйся!
Гудки в слухавці відлунювали в голові Надії, наче удари грому.
Вона подивилася на листівку.
Тридцять років мрій.
Тридцять років вона працювала бухгалтером, вела чужі рахунки, економила на кожній дрібниці, щоб хоч раз у житті побачити те, що бачила лише в альбомах із мистецтва.
Телефон не вгавав.
Наступний виклик був від матері.
— Алло, доню? — голос матері був важким і повним докору. — Мені тут дзвонили. Кажуть, ти відмовилася допомогти малому Матвійку? Як же так, Надіє? Ти ж у нас єдина, хто міцно стоїть на ногах. У тебе ж ні дітей, ні клопоту.
— Мамо, я не банк, — Надія відчула, як горло стискає спазм. — Я людина. Я втомилася бути просто джерелом доходів для всіх вас.
— Втомилася вона! — матір підвищила голос. — А ти про брата свого подумала? Данило вчора ледь не плакав, банк прислав повідомлення, що за борги можуть конфіскувати його мікроавтобус. А в нього ж робота, він сім’ю годує! Ти ж знаєш, у нього двоє малих і дружина знову в декреті!
Надія заплющила очі.
Перед нею постали спогади дворічної давнини.
Коли вона захворіла на важкий грип з ускладненнями і два тижні не могла піднятися з ліжка, ніхто з них навіть не приніс їй ліків.
Вони дзвонили лише для того, щоб спитати, коли вона зможе «вирішити питання» з черговим кредитом Данила.
— Мамо, Данило взяв той кредит на «перспективну ферму», яка прогоріла за три місяці, бо він замість добрив купив собі новий дорогий телефон і поїхав відпочивати в Буковель. Ви це знаєте не гірше за мене.
— Яка ти зла стала, Надіє! — матір зітхнула. — Одне слово, завтра о шостій чекаємо тебе вдома. Будемо збирати родинну раду. Прийде Данило, прийде сестра з Матвійком, прийде Іван. Треба вирішити, як виплутуватися. І не здумай не приїхати! Це твоя родина!
Наступного дня Надія приїхала до батьківської хати.
У повітрі пахло свіжоспеченими пирогами, але атмосфера була такою напруженою, що здавалося, ніби від найменшої іскри все запалає.
За столом уже сиділи всі: похмурий Данило, заплакана сестра та Іван, який удавав, що дуже зайнятий чимось у телефоні.
— Ну от, сідай, — матір кивнула на вільний стілець. — Ми тут порахували. Данилу треба терміново закрити хвіст у банку — це тисяч сімдесят. Сестрі на Матвійка — хоча б двадцять на перший час. А Іван. Іване, що там у тебе?
— Та я шо, — Іван підняв голову. — Я просто хотів нагадати, що Павлик, мій син, цього року вступає до університету на контракт. Самі розумієте, суми там космічні. Надя ж обіцяла допомогти племіннику з освітою?
Павло був здібним хлопцем, але Надія знала, що Іван хоче відправити його на найдорожчий факультет лише заради престижу, хоча сам Павло мріяв про просте технічне училище.
— У мене немає грошей для вас, — спокійно сказала Надія, наливаючи собі чаю.
— Як це немає?! — Данило стукнув кулаком по столу так, що забряжчали ложки. — Іван сказав, ти на Флоренцію відклала цілий статок! Твій брат без машини залишиться, а ти будеш по площах гуляти? Тобі не соромно перед батьком покійним?
Надія повільно поставила чашку.
Вона відкрила свою велику сумку і дістала звідти теку з паперами.
Це були роздруківки банківських операцій за останні дванадцять років.
— Давайте порахуємо разом, — її голос звучав холодно, як крига. — Данило. П’ять років тому — сорок тисяч на ремонт квартири. Три роки тому — шістдесят тисяч «на розвиток бізнесу». Минулого року — двадцять тисяч на покриття боргів за комуналку. Разом: сто двадцять тисяч гривень. Повернув? Нуль.
Данило відвів погляд і почав нервово смикати ґудзик на сорочці.
— Сестра. Щомісяця я переказую тобі по п’ять-сім тисяч «на Матвійка». За десять років набігла сума, за яку можна було б купити невеличку квартиру в райцентрі. Де ці гроші? Чому дитина досі не обстежена?
Сестра закрила обличчя хусткою і почала голосно схлипувати.
— Іване, — продовжувала Надія. — Твій Павло отримав від мене ноутбук за сорок тисяч, оплату курсів англійської та повний гардероб на зиму. Це я робила для нього, бо люблю хлопця. Але це не дає тобі права вимагати від мене оплату твоїх амбіцій.
— Ми ж родина! — вигукнула матір. — Ти завжди була такою самостійною. У тебе ж немає своїх дітей, Надіє! Тобі ці гроші просто нема куди дівати!
Надія встала.
Її очі блищали від стримуваного гніву, але голос залишався твердим.
— Оце ваше «немає своїх дітей» — це не вирок і не квиток у рабство. Це моє життя. Я працювала по дванадцять годин на добу, поки ви відпочивали, брали кредити і розраховували на мою допомогу. Коли я лежала в лікарні, хто з вас прийшов? Хто хоча б спитав, чи маю я за що купити ліки? Ніхто. Ви згадали про мене лише через тиждень, щоб спитати, чому я не перевела гроші на день народження Данила.
Вона зібрала папери назад у теку.
— Досить. Мій «сімейний фонд допомоги» офіційно збанкрутував. Я більше не буду вашим безвідсотковим банком. Якщо хочете грошей — ось список ваших боргів. Поверніть хоча б третину, і тоді ми поговоримо про допомогу племінникам. А поки що — прощавайте.
— Ти ще приповзеш до нас, коли станеш старою і нікому не потрібною! — крикнув Данило їй навздогін.
Надія зупинилася біля дверей, не повертаючись.
— Краще бути старою і нікому не потрібною, ніж бути все життя лише вашим гаманцем для тих, хто тебе не поважає.
Минуло три тижні.
Телефон Надії спочатку розривався від гнівних повідомлень, потім почалися маніпуляції через стан здоров’я матері, а згодом настала тиша.
Вона не відповідала на жоден закид.
Одного вечора їй прийшло повідомлення від Данила: «Надь, я переоформив кредит. Продав ту стару ділянку діда, про яку всі забули. Вистачило закрити борг. Вибач, що тиснув. Просто було страшно».
Надія посміхнулася.
Виявилося, що коли закривається одне вікно, люди таки згадують про існування дверей.
Аеропорт «Львів» зустрів її шумом і метушнею.
Надія стояла в черзі на реєстрацію рейсу до Риму.
У її руках був закордонний паспорт і той самий записник, у якому тепер було виведено: «День перший — побачити море».
Мобільний знову завібрував. Мама.
Потім сестра.
Надія подивилася на екран, відчуваючи дивну легкість на душі.
Вона не відчувала злості, лише спокійну впевненість у тому, що вперше за п’ятдесят років вона робить щось виключно для себе.
Вона натиснула кнопку вимкнення телефону і сховала його глибоко в сумку.
— Пані, ваш квиток, будь ласка, — звернулася до неї дівчина за стійкою.
Надія простягнула документи. Її рука не тремтіла.
— Бажаю приємного польоту до Італії! — посміхнулася працівниця аеропорту.
Надія крокувала через скляний термінал, і кожен її крок відлунював новою музикою — музикою свободи від чужих очікувань.
Вона більше не була «банківською карткою» для Данила чи Івана.
Вона була жінкою, яка нарешті дозволила собі бути Надією.
Тією самою, яка вірить у мрії і не боїться жити власне життя.
Попереду був Рим, Флоренція і сонце, яке світить однаково для всіх, але сьогодні воно світило тільки для неї.
Якщо у тебе немає дітей, то хіба ти маєш допомагати братам і сестрам лише тому, що в них є діти?
Не даремно кажуть – якщо хочеш мати ворога – позич людині гроші, а хочеш мати запеклого ворога – то позич родичеві?
Хіба це не правда?
Фото ілюстративне.
