— Переїхати до племінника? Та він мене в «соціальний заклад» за місяць прилаштує, щоб очі не муляла, — тихо промовила Надія Степанівна, повільно перебираючи пожовклі листи та документи на старому дубовому столі.
Відхід чоловіка став для неї не просто особистою трагедією. Степан Павлович хворів довго, і Надія, здавалося б, мала час підготуватися до неминучого. Але порожнеча, що залишилася після нього, виявилася не лише емоційною. Вона була схожа на заплутаний клубок суворих життєвих реалій, який їй тепер доводилося розплутувати наодинці, без його міцного плеча.
Перша тривожна звістка надійшла вже за день після того, як хата спорожніла від відвідувачів.
— Надіє Степанівно? Це з фінансової установи. Щодо кредитних зобов’язань вашого чоловіка…
Вона важко опустилася на табурет біля телефону. Які кредити? Степан Павлович завжди був людиною старої гарту: «Живемо на те, що заробили», — казав він. Вони ніколи не купували речей, на які не мали грошей у гаманці.
— Вибачте, але ви щось плутаєте, — голос її тремтів. — Мій чоловік ніколи не брав позик.
— На жаль, папери свідчать про інше. Сума заборгованості значна — вона перевищує річний дохід середньої родини в кілька разів. Плюс пеня, штрафи…
Слухавка ледь не вислизнула з її сухих долонь.
Наступні кілька днів перетворилися на справжнє випробування. Походи по кабінетах, нескінченне очікування в чергах і спроби зрозуміти, як це взагалі могло статися. Документи не брехали: пів року тому Степан Павлович дійсно оформив велику позику. Підпис був його, дані — теж.
— Але куди він подів ці кошти? — розгублено запитувала Надія у молодого клерка.
— Гроші були перераховані на рахунок приватної особи, — чоловік гортав цифрові сторінки. — Якийсь Денис Михайлович. Це прізвище вам відоме?
Денис… Племінник Степана, син його покійної сестри. Він жив у іншому регіоні й з’являвся в їхньому житті епізодами, як сезонний дощ — зазвичай тоді, коли в нього виникала потреба в «підтримці». Надія пам’ятала його ще хлопчиною — метушливим, з хвацьким поглядом, який завжди обіцяв «гори золоті», але ніколи не дотримував слова. Потім він виріс, став називати себе «бізнесменом», розповідав про якісь грандіозні інвестиції, але щоразу його очі шукали, де б позичити грошей «до наступного вівторка».
Надія знайшла його номер у старій записній книжці чоловіка, де Степан олівцем ставив позначки навпроти імен рідних.
— Тітко Надіє! — голос Дениса в слухавці був аж занадто солодким. — Як ви? Тримаєтеся? Якраз збирався дзвонити.
— Денисе, нам треба поговорити про ту справу, яку ти затіяв зі своїм дядьком. Про позику, яку він взяв для тебе.
На тому кінці запала важка, липка мовчанка.
— Слухайте, це довга історія. Давайте я заїду, коли буду у ваших краях, і все поясню…
— Ні, Денисе. Ми зустрінемося зараз.
Вони побачилися в маленькій кав’ярні біля автостанції. Денис виглядав стомленим, його колись блискучий костюм втратив лоск. Він постійно озирався, ніби чекав на когось.
— Розумієте, — почав він, нервово розмішуючи цукор, — я мав чудовий план. Екологічні ферми, державні субсидії… Але партнери підвели, кошти заморозили на рахунках. Я попросив дядька Степана про допомогу, бо знав, що він мені довіряє.
— Ти взяв у старої людини суму, яку ми б не назбирали й за все життя, — тихо сказала Надія Степанівна. — Де ці гроші зараз?
— Немає їх, — він опустив очі. — Проєкт закрили. Я сам залишився в боргах. Але ви не переживайте… Позика ж на дядькові була. Його немає — і проблем немає. Спадкоємці не завжди мають відповідати за таке.
Надія дивилася на нього й бачила не дорослого чоловіка, а того самого хлопчика, який крав яблука в сусідів і брехав, що вони самі впали йому в руки.
— Я — законна спадкоємиця, Денисе. І я не збираюся ховатися за формальностями. Ми все життя жили чесно, і я не дам імені свого чоловіка бути заплямованим боргами.
— Тоді відмовтеся від спадщини! — вигукнув він. — Що там у вас лишилося? Стара квартира та шматочок городу за містом? Воно того не варте.
«Стара квартира» була їхнім гніздечком сорок років. Кожна тріщинка на стелі пам’ятала їхні розмови, кожна квітка на підвіконні була посаджена з любов’ю. А «шматочок городу» — це була дача, де Степан власноруч вибудував альтанку і посадив сад, який тільки почав давати справжні врожаї.
— Гроші я поверну, — твердо сказала Надія. — А ти більше в моєму домі не з’являйся.
Прощання з мрією
Вдома Надія сіла за стіл з олівцем. Її пенсія була скромною. Виплати за позикою потребували суми, що значно перевищувала всі її доходи. Математика була невблаганною: щоб зберегти чесне ім’я родини, доведеться чимось жертвувати.
Продавати квартиру вона не могла — це було б занадто боляче, та й ціни на житло в їхньому районі зараз не сприяли вигідній угоді. Залишалася дача. Та сама ділянка, де вони мріяли проводити тихі вечори на пенсії.
Покупець знайшовся швидко — молода пара, яка хотіла вивезти дітей на свіже повітря. Коли вони оглядали будинок, Надія Степанівна стояла біля криниці, міцно стиснувши хустину.
— Чому таку красу продаєте? — запитала молода жінка, торкаючись листя яблуні. — Видно ж, що душа вкладена.
— Так треба, доню. Життя іноді диктує свої умови, — відповіла Надія.
Коли машина покупців зникла за поворотом, вона ще довго стояла посеред саду. Вона просила вибачення у Степана за те, що не вберегла його працю, але знала, що він би зрозумів. Борги треба віддавати — так він її вчив.
Гроші від продажу дозволили закрити основну частину кредиту, але на життя залишилося зовсім небагато. За її підрахунками, запасів вистачило б на рік, а далі — невідомість.
Саме тоді зателефонував Микола, двоюрідний брат чоловіка.
— Надійко, чув про твої негаразди, — голос його був гучним, самовпевненим. — Денис — справжній негідник, я завжди це казав. Чого ти там сама в тій квартирі киснеш? Переїжджай до нас у селище. У нас будинок великий, місце знайдеться.
Микола жив із дружиною та сином у добротній садибі. Надія на мить завагалася.
— Дякую, Миколо, але я якось сама…
— Та що ти вигадуєш! — перебив він. — Ми ж рідна кров. Допомагатимеш нам по господарству, за квітами глядітимеш. А твою пенсію до загального кошика покладемо — так усім легше буде. Ти ж розумієш, часи зараз непрості.
Саме ці слова — «пенсію до загального кошика» — стали тим холодним душем, який протверезив Надію. Вона зрозуміла: Микола кличе її не тому, що хоче підтримати, а тому, що бачить у ній додатковий дохід та безкоштовну помічницю.
— Ні, Миколо, — відрізала вона. — Дякую за пропозицію, але я залишуся в себе.
— Дивися сама, — ображено кинув він. — Але в твоєму віці самотність — це шлях до забуття. Племінник твій тебе точно не догляне.
Поклавши слухавку, Надія відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вона зрозуміла: сподіватися на родичів — марна справа. Потрібно шукати інший шлях.
Порятунок прийшов звідти, звідки вона не чекала. Її сусідка Наталія, жінка середнього віку, яка працювала в соціальній сфері, заглянула на чай. Наталія нещодавно пережила власну драму, тому добре розуміла чужий біль.
— Надіє Степанівно, я бачу, як вам важко, — сказала Наталія, пригощаючи її домашнім печивом. — Ви не думали про те, щоб не жити одній? Не з родичами, а з кимось, хто в такій самій ситуації.
— Як це — з чужою людиною? — здивувалася Надія.
— Це не обов’язково має бути чужа людина. Це може бути партнерство. Зараз багато інтелігентних жінок вашого віку залишаються без засобів до існування. Можна знайти когось порядного, щоб ділити витрати на комунальні послуги та продукти. Удвох і пенсії вистачатиме, і поговорити буде з ким.
Надія спочатку сприйняла це скептично. Її дім був її фортецею, де вона знала кожну дрібницю. Але перспектива залишитися без опалення та хліба через кілька місяців була реальнішою за страх перед новою людиною.
За два тижні Наталія привела до неї Олену Вікторівну — колишню вчительку мови та літератури. Олена Вікторівна була тендітною жінкою з охайним сивим волоссям і дуже сумними, але розумними очима.
— Я не звикла просити, — тихо сказала Олена Вікторівна, сідаючи на край стільця. — Моя квартира залишилася в зоні лиха, я тепер переселенка.
Надія Степанівна подивилася на її руки — вони були вкриті дрібними зморшками, але тримали горнятко з такою гідністю, яка притаманна лише людям з великою внутрішньою культурою.
— Я теж не звикла, — зізналася Надія. — Але в мене є дім і борги, а у вас — розум і потреба в даху над головою. Давайте спробуємо.
Вони домовилися одразу: жодних таємниць. Витрати ділимо навпіл. Олена Вікторівна зайняла меншу кімнату, де раніше була бібліотека Степана. Перші дні вони притиралися одна до одної, як два кораблі в бурхливому морі.
Олена Вікторівна виявилася «ранньою пташкою» — о шостій ранку вона вже була на кухні, тихо готуючи чай. Надія ж любила посидіти допізна, переглядаючи старі фільми.
— Ви знаєте, Надіє Степанівно, — сказала якось Олена, — я все життя боялася телевізора. Він мені здавався галасливим. А тепер я бачу, що якщо дивитися його в навушниках, як робите ви, це навіть затишно — наче світловий маяк у кімнаті.
Минуло пів року. Життя в квартирі змінилося до невпізнання. Надія помітила, що стала менше хворіти — мабуть, тому, що тепер не мала часу зосереджуватися на власних болячках. Їй треба було дбати про Олену, яка іноді забувала поїсти, захопившись читанням.
Олена Вікторівна ж взяла на себе «фінансову грамотність». Вона знайшла можливість підробляти репетиторством — до неї почали приходити діти сусідів підтягувати мову. Гроші були невеликі, але вони ставали суттєвим додатком до їхнього спільного бюджету.
— Знаєте, що я зрозуміла? — Олена Вікторівна чистила овочі на вечерю. — Ми з вами побудували власну систему соціального страхування. Нам не потрібні подачки від племінників, бо ми маємо одна одну.
— Це правда, — усміхнулася Надія. — Денис дзвонив минулого тижня. Питав, чи я ще не передумала щодо спадщини. Коли почув, що я здаю кімнату й виплачую борги, аж заціпило йому.
Кредит поступово танув. Завдяки спільним зусиллям та економії, вони змогли погасити його швидше, ніж очікувалося. Коли Надія Степанівна внесла останній платіж, вона відчула таку легкість, ніби з її плечей зняли кам’яну брилу.
Якось увечері, сидячи за традиційним чаєм, Олена Вікторівна дістала старий альбом.
— Оце моє фото з відпочинку, тридцять років тому. А оце — мій невеличкий сад, якого більше немає. Я так сумую за запахом землі після дощу…
Надія зітхнула. Вона теж сумувала за своєю дачею.
— А знаєте що? — раптом сказала Олена. — Наші борги виплачені. Ми маємо трохи заощаджень. А що, як нам купити невеличку ділянку разом? Десь далеко, де земля дешева. Нам не треба палаців — аби був маленький будиночок і місце для грядок.
— На двох? — Надія Степанівна затамувала подих.
— Так. Ми вже довели, що можемо жити разом. Ми — команда.
Вони шукали свою дачу майже рік. І знайшли. Це була занедбана ділянка в сто кілометрів від міста, але з неймовірним краєвидом на річку та ліс. Будиночок потребував ремонту, але стіни були міцні.
Перше літо на новій «спільній» дачі стало для них справжнім відродженням. Олена Вікторівна виявилася талановитою квітникаркою — її петунії та чорнобривці квітли так, що сусіди зупинялися подивитися. Надія ж згадала всі секрети Степана по догляду за деревами.
Сусіди по селищу спочатку дивувалися: дві літні жінки, самі, без чоловіків, господарюють. Але коли побачили їхній врожай і те, як вони підтримують одна одну, почали поважати.
— Знаєте, Надіє, — сказала Олена, сидячи на ґанку після робочого дня, — я думаю, що ми маємо подякувати тим обставинам.
— Подякувати? За борги й зраду?
— Так. Бо якби не Денис зі своїм егоїзмом і не Микола зі своєю жадібністю, ми б так і жили — кожна в своїй самотності. Ви б плакали над фотографіями Степана, а я б доживала віку в притулку. А тепер у нас є дім. Справжній.
Надія Степанівна подивилася на захід сонця. Пахло димом з печі, свіжоскошеною травою і м’ятою. У вікнах будиночка горіло тепле світло.
— І родина, — додала вона. — Бо родина — це не ті, хто має твоє прізвище, а ті, хто не дасть тобі впасти, коли світ навколо руйнується.
Вони зайшли до хати, зачинивши двері на засув. На столі чекав гарячий чай і новий день, який вони вже не боялися зустрічати. Надія знала: Степан Павлович би пишався нею. Вона не лише вберегла його чесне ім’я, а й знайшла сили побудувати новий сад на попелищі старої біди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
