fbpx
Життєві історії
Надія у мами дуже пізня дитина, мамі зараз 65. Коли донька народила дитятко, Валентина Михайлівна прийшла до них відразу, сказала, що допоможе. Надія говорила, що й сама з усім впорається, дитина спокійна. Мама образилася і донька з чоловіком вирішили: нехай Валентина Михайлівна залишається. Весь вечір мама сиділа в кріслі, спостерігала, як дочка няньчиться і годує новонародженого сина. А вранці, коли зібралася додому, то знову образилася на зятя, бо він не подякував їй

– Ну ось самі подивіться, я вам стільки допомагаю, ось і з Віктором посиділа, а минулого тижня гуляла з ним, поки ти в магазин ходили, як би ви без мене справлялися самі? Але ж зовсім ніякої подяки немає, слова доброго зайвий раз не почуєш, не дочекаєшся, – дорікає свою дочку Надію Валентина Михайлівна.

Надії 27 років і у Валентини Михайлівни вона єдиний і пізня дитина, мамі зараз вже 65, вона на пенсії, на відміну від свекрухи, яка ще молода, енергійна і працює. І усі ці слова про невдячність Надія вислуховує майже щодня, хоча про допомогу маму не просить вона ніколи, справляється сама. Але, якщо справляється, то виходить ще гірше.

– Віктору нашому зараз півтора року, – розповідає Надія, – але всі ці розмови почалися ще до його народження, майже відразу, як ми з Олегом одружилися.

– Вийшла заміж і про матір свою не згадуєш! – ображалася Валентина Михайлівна.

– І це після того, як я пів дня їй не дзвонила, – каже Надія, – а мого чоловіка Олега то вона геть втомила вже ще в наш медовий місяць. Чим? А постійними своїми претензіями якимось незрозумілими: до мами своєї допомагати їздив, а до мене ні.

– А чого їй допомагати, – знизувала плечима Валентина Михайлівна, – їй 50-ти ще немає, впорається, а у мене і вік, і нездужаю вже я. Мені допомагати треба, але як же, зятю не потрібна я зовсім ще зпочатку, а дочці своїй рідній після заміжжя теж мати зайва, виходить, зовсім.

– А у свекрухи свій будинок і вітчим чоловіка – людина, яка нездужає, – каже Надія, – а в своєму будинку то одне, то інше буває, там роботи дуже багато.

Живуть Олег зі своєю дружиною в квартирі, яку йому залишила рідна тітка його матері, в якої не було дітей, до народження Віктора вони працювали обоє, тепер уся відповідальність утримання сім’ї лежить лише на чоловікові. І Олег з ним справляється, як і Надія справляється з будинком і дитиною.

– Віктор – спокійна дитина, – каже Надія, – я прекрасно все встигаю і дуже співчуваю тим мамам, яким діти не дають ні хвилини спокою. І приготую, поки син спить, і приберу, і погуляти сходжу. І так з першого дня, я легко народила, мені допомога не була потрібна.

Але Валентина Михайлівна, яка очікувала онука з нетерпінням, в самий день виписки прийшла «допомагати».

– З дитинкою ж важко! – пояснила вона дочці своє бажання залишитися на ніч у них, – Ти тільки народила, як я тебе одну залишу, тобі ж допомога моя потрібна?

– А коли я її почала вмовляти, що не треба залишатися, я сама справляюся, а вона нехай відпочиває, спить малюк, йди додому, незручно ж на розкладному кріслі спати, у нас однокімнатна квартира, ти більше, більше ніде ми її спати укласти не можемо, то мама образилася, – розводить руками Надія – сказала, що вона одна залишилася на світі, нікому не потрібна, хоче як краще, хоче побути з довгоочікуваним онуком, а я її жену.

Надія з чоловіком вирішили: нехай Валентина Михайлівна залишається, навіщо ображати. Весь вечір мама сиділа в цьому самому кріслі, спостерігала, як дочка няньчиться і годує новонародженого сина.

– Не підійшла до онука жодного разу за весь час, – сміється Надія, – сказала, що боїться, зате вранці, йдучи додому, влаштувала концерт.

– Спина мене вже не розгинається толком, підводить, сил немає, – поскаржилася мама, – старовата я для таких ночівель. Прийшла допомагати, а зять двох слів добрих для тещі не знайшов за весь вечір, та й вранці спасибі не сказав. І ти хороша, що не обмовила його. Ось і допомагай вам після цього! Ніякої подяки.

– Я навіть сама слів не знайшла, – каже Надія, – ну що повинен був Олег їй сказати? В пояс поклонитися тещі за те, що у нас переночувала? Так не просили ж, говорили, що не треба, сама вирішила залишитися, заради чого? Щоб дорікнути потім?

Так і повелося. Раз в тиждень Валентина Михайлівна приходила до дочки, або дзвонила і наполегливо пропонувала допомогу. Якщо дочка відмовлялася, то вислуховувала:

– Їм вже стара мати не потрібна, ось народжувала тебе, ростила, думала на старості років буде мені розрада якась, дочка і внуки, а ти навіть не хочеш, щоб я прийшла до вас, я ж допомогти лишень й хочу!

Надія погоджувалася, мама приходила, пів дня проводила у дочки, іноді виходила з нею і з онуком на прогулянку:

– Сходи в магазин, треба ж щось вам купити! – наполегливо переконувала Надію мама, – А я з коляскою погуляю.

– А чи не потрібно гуляти, – каже Уляна, – у нас торговий центр під боком, спокійно можна зайти з дитиною, але я погоджувалася, залишала маму з коляскою на вулиці, сама забігала за непотрібним мені шампунем, щоб її не ображати, а потім вислуховувала, коли мама додому збиралася:

– І де твоє спасибі, Надіє? Я ж допомагала тобі? Гуляла з дитиною поки ти по магазинам тим бігала! Видно подяки я не дочекаюся.

– Я вже сама сердитися починаю від маминих дзвінків: знаєш же, чого чекати. Або закиди в невдячності, або в тому, що я в ній не потребують зовсім. Без середини. Так втомила вона мене, сил немає. Ледь що – сльози та якісь суцільні скарги.

– Так зроби так, щоб мама балу задоволена, – порадила свекруха, – вона хоче себе почувати потрібною і важливою. Це у мене будинок, робота, чоловік, а у неї – нічого і нікого, крім тебе і онука. Попроси про якоїсь допомоги у неї, а потім від душі дякую скажи.

Надія спробувала прислухатися до поради матері Олега.

– Зателефонувала, попросила прийти, посидіти з Віктором, поки я вікна вдома помию. Мама прийшла, посиділа зі мною. Я її потім чаєм напоїла, кажу, дякую, мовляв, що б я без тебе робила! Знаєте, що я почула?

– Так, допомагаєш, допомагаєш, а у відповідь одне «дякую» і то через силу!

– Я вже навіть заплакала, ну за що вона зі мною так? Мама додому пішла, а мені так недобре на душі. Чоловік каже: не дзвони більше її, не клич, тобі так важко це спілкування дається, ще не вистачало, щоб молоко пропало! Я і не дзвонила, мама набрала мене сама.

– Не дзвониш навіть? Не потрібна я вам на старості років, я права була? Нічого не треба? На зло матері впораєшся з усім сама, аби не дякувати? Так я вже звикла, що ви мною користуєтеся. І без подяки обійдуся. Видно, не дочекаюся я від дочки єдиною ні уваги, ні вдячності. Онука хочу побачити, нічого мені від тебе не треба, живи своїм життям, а я своє на самоті доживати буду.

– Ну і як мені з нею спілкуватися? Вона ж мені рідна людина.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

You cannot copy content of this page