Надія та Богдан стояли у під’їзді елітної новобудови в одному з районів Києва. Консьєржка, молода дівчина із обличчям, на якому читалася вічна нудьга і зневага, дивилася на них так, ніби вони прийшли красти не килимок, а цілі двері.
Надія нервово смикала свою нову блузку, куплену на ринку за тисячу двісті гривень. Вона відпрасувала її з такою люттю, що синтетика рипіла, наче висловлювала протест проти цієї події.
У руках у неї був пакет із домашнім пирогом — традиційним, з капустою та яйцем, її фірмовим рецептом. А у Богдана, її чоловіка, в кишені лежав конверт. У конверті — дві тисячі гривень. Більше наскребти не змогли: кредит за новеньку пральну машину «стрибав» щомісяця, та й онукові треба було купувати зимові черевики, бо старі вже геть розлізлися.
— Богдане, глянь, туш не потекла? — запитала Надія, намагаючись розглянути своє відображення у блискучих, як дзеркало, дверях ліфта.
— Нормально, Надю, ти в мене королева. Сьогодні ти виглядаєш на всі сто, незважаючи на їхній пафос, — Богдан поправив свій старенький, але чистий светр.
Богдан принюхався, морщачи ніс.
— Слухай, пахне чимось дивним… Гореним, чи що?
— Це, мабуть, у багатих так заведено — палити гроші, — тихо відповіла Надія, іронічно посміхнувшись.
Нарешті, двері квартири відчинилися.
На порозі стояла Лариса — дружина Романа, брата Богдана. Лариса була в ошатній вечірній сукні «у підлогу», кольору стиглої вишні, із декольте, у яке, здавалося, можна було впустити і загубити невеликий гаманець.
Вона окинула поглядом гостей, затрималася на стоптаних, але відчищених до блиску туфлях Надії (каблук був збитий, але Надія вміло зафарбувала його чорним маркером). Потім перевела погляд на поліетиленовий пакет із супермаркету в руках Богдана. Куточок її губ гидливо здригнувся.
— Ой, проходьте, — сказала вона тоном, яким зазвичай розмовляють із кур’єрами, які запізнилися. — Тільки взуття там, біля дверей залиште на килимку. У нас паркет італійський, ніжний лак, дряпається.
Надія глянула на підлогу: звичайний світлий ламінат, «дуб вибілений». У них на роботі в бухгалтерії таку ж модель постелили минулого року, але сперечатися вона не стала. Глибоко вдихнула і кивнула.
Вона швидко роззулася.
І тут її пробив холодний піт.
На правому носінні, на великому пальці, була дірочка. Маленька, але зрадницька. Надія підібгала палець, відчуваючи, як фарба заливає обличчя від сорому.
«Господи, ну чому саме сьогодні? Чому я не перевірила? Нехай ця Лариса подавиться своїм ламінатом!»
Квартира сяяла. Люстри кришталеві, дивани шкіряні. Хоча Надія знала від Богдана, що Роман набрав кредитів, щоб купити цю «розкіш», і тепер тремтить над кожною копійкою, сплачуючи захмарні відсотки.
У вітальні вже гудів народ.
Стіл був накритий у формі літери Т.
Верхня поперечка (VIP-зона), там сиділи «важливі люди»: Григорій Степанович (начальник Романа з департаменту), якийсь місцевий чиновник, що виступав у новинах, та дами у «золоті» та діамантах. Там стояли тарілки з чимось рожевим, прозорим і незрозумілим, пузаті, іноземні пляшки. Виглядали вони надто формально і напружено.
А «ніжка» літери Т йшла до балкона, де відчутно дуло. Це була «Зона Рідні».
Туди Лариса і направила Надію з Богданом.
— Так, еліта сюди, до каміна, — скомандувала вона, немов диригуючи оркестром. — А ви, хлопці, геть туди, до тітки Галі. Там прохолодно, але ви люди загартовані, звичні, сільським повітрям дихали.
Надія сіла на стілець, який хитнувся — одна ніжка була коротша за інші. Це ще більше посилило її образу.
Поруч сидів дядько Степан, батьків брат, старенький у старому, але акуратному піджаку з орденськими планками, перед ним стояла тарілка з нарізкою.
Надія подивилася на ковбасу. Вона була бліда і прозора, як целофан. Дешева «Лікарська», та, що по акції лежить у кошиках біля каси. Сир був схожий на пластилін. Салат «Олів’є» плавав у майонезі, як у болоті, ніби його готували тиждень тому.
— Привіт, тітко Галю, — прошепотіла Надія. — Як здоров’я?
Тітка Галя, огрядна жінка в темній хустці, зітхнула:
— Ой, Надійко… Ноги не ходять, ледве доїхала. Думала, хоч поїмо смачно, ювілей у Ромчика, а тут… — вона кивнула на бліду ковбасу. — Котам таке давати соромно.
Надія дістала з пакета свій пиріг: рум’яний, пишний, що пахнув здобою та справжнім домом.
Лариса, як тінь, відразу матеріалізувалася поруч.
— О, пиріг! — Вона вихопила блюдо з рук Надії, немов спіймала м’яч. — Чудово, давай його сюди, Григорію Степановичу під коньячок піде! А то у вас там місця мало на столі, штовхатись будете.
І забрала пиріг до «еліти».
Надія дивилася їй услід. У неї забрали єдине, чим вона пишалася і що привезла з любов’ю. Пиріг поставили до центру VIP-столу, як виставковий експонат. Григорій Степанович уже тягнув до нього виделку.
А перед Надією залишилася порожня тарілка та шматок черствого хліба.
«Еліта до каміна, а ви на протяг!» — ніби скомандувала господиня в червоній сукні. Але справжня насмішка чекала їх на тарілці.
Роман, брат Богдана, підвівся з келихом, він був у дорогому костюмі, який йому явно тиснув у животі, обличчя лисніло від поту і хвилювання.
— Друзі! — проголосив він, голос його тремтів від гордості. — Я радий бачити тут найкращих людей міста! Тих, хто вміє жити! А хто не вміє, той нехай дивиться на нас та навчається! За успіх! За нові горизонти!
У VIP-зоні заляскали, задзвенів кришталь. Офіціант (якийсь студент у жилетці) підливав їм «Хеннессі».
На іншому кінці столу, у «гетто для родичів», повисла важка тиша.
Дядько Степан тремтячою рукою налив собі горілки з графина, випив, скривився.
— Тьху ти, — прохрипів він, витерши вуса. — Палена якась, ацетоном несе. Ромчик зовсім совість втратив. Родню труїть, а начальству дупу лиже.
Богдан сидів мовчки, його широкі, водійські долоні стиснулися в кулаки так, що кісточки прохрустіли. Він дивився на брата, який цокався з чиновником, не дивлячись у бік родичів, ніби не помічаючи їхнього існування.
— Богдан… — Надія поклала йому руку на коліно. — Не треба. Стримайся.
Вона знала цей погляд. Богдан був спокійний, але якщо його довести… Він міг підвестися і перевернути стіл, і тоді буде скандал: крики, навіть поліція, Лариса верещатиме, що «знову зіпсував елітне свято».
Надії стало страшно і прикро до сліз.
Вона почувала себе маленькою і жалюгідною: з цією дірявою шкарпеткою, з конвертом, у якому лежали останні гроші, які вони принесли «на подарунок».
«Навіщо ми приперлися? — думала вона. — Навіщо я пекла цей пиріг? Ми для них пилюка, декорація. Щоб показати начальству, який Роман демократичний, із “простим народом” спілкується».
Їй захотілося встати, втекти та сховатися.
Але вона подивилася на дядька Степана, який жував шматок «пластилінового» сиру з відразою.
І в ній прокинулася злість.
Це була гідність, зачеплена за живе.
— Богдан, — прошепотіла Надія. — Рюкзак із собою?
Чоловік здивовано глянув на дружину.
— Із собою, у передпокої кинув.
— Тягни, діставай стратегічний запас.
— Ти впевнена? — в очах чоловіка майнула іскра розуміння. Він знав цей тон. Це означало, що його Надія готується до бою.
— Тягни кажу, гуляти так гуляти. Покажемо їм, як треба свята робити.
Богдан сходив до передпокою, повернувся з потертим рюкзаком, який вірно служив йому у рейсах.
Поставив його на підлогу, розстебнув блискавку.
Дістав трилітрову банку.
У банці, в каламутному розсолі, плавали вони — грузді. Білі, справжні, волохаті грузді, які вони з Богданом збирали глибоко в карпатському лісі, за сто кілометрів від міста. З часником, кропом і хріном, за бабусиним рецептом.
Слідом на стіл ліг шмат домашнього сала, з прошарком м’яса, копченого на вишневих гілках. Запах пішов такий, що перебив аромат Ларисиних дорогих парфумів.
І нарешті сулія, самогон на кедрових горішках: золотистий, тягучий, як сльоза немовляти.
Надія взяла банку, стукнула нею об стіл так, що тарілки брязнули.
— Дядьку Степане! — гаркнула вона своїм дзвінким голосом, перекриваючи шум тостів. — Вилий цю гидоту у вазон! Богдане, наливай нашого «дідуся», цілющого! А закусуватимемо по-людськи, а не пластмасою!
У VIP-зоні настала тиша.
Григорій Степанович завмер із виделкою біля рота, чиновник поперхнувся маслиною.
Лариса витріщила очі, її червона сукня, здавалося, стала ще яскравішою від обурення.
— Ви що творите?! — зашипіла вона, підбігаючи. — Приберіть це! Тут пристойний дім, тут карпаччо!
— Карпаччо своє самі жуйте, — відрізала Надія, відкриваючи кришку банки. — А ми люди прості, нам грибочків подавай. Це вам не салат з россом.
Вона дістала виделкою гриб: хрумкий, соковитий, з крапелькою розсолу. Поклала дядьку Степану на тарілку, відрізала скибку сала.
— Ну, дядьку Степане, за здоров’я! Щоб ноги не боліли!
Дядько Степан випив кедрівки, крякнув, закусив груздець.
Обличчя його просвітліло.
— О! — сказав він, витираючи вуса тильною стороною долоні. — Оце річ! Ось це повага! Дякую, Надійко, а то я думав, помру голодним.
Запах часнику, сала та солінь поплив по кімнаті.
Це був запах справжньої, живої, рідної їжі. Він лоскотав ніздрі, викликав слиновиділення навіть у тих, хто звик до устриць і моцарели.
Григорій Степанович, начальник Романа, потягнув носом.
— Що це? — спитав він голосно, звертаючись до Романа. — Грузді?
— Справжні, Григорію Степановичу! — обізвалась Надія. — Самі збирали, самі солили! Підходьте, не соромтеся! У нас фейсконтролю немає, всіх годуємо!
Григорій Степанович подивився на свою тарілку з карпаччо (тонкі скибочки сирого м’яса, политі оцтом). Подивився на грузді.
Підвівся.
Взяв свою чарку.
І пішов через усю кімнату, повз камін, до «Зони Рідні».
— Дозвольте? — Запитав він, підходячи до Надії. — А то в нас там… нудно і їсти хочеться.
— Сідайте, Григорію Степановичу! — Богдан посунув йому хисткий стілець. — Тримайте вилку, сальце?
— Не відмовлюся, — Григорій Степанович наколов гриб. Випив, закусив і заплющив очі від задоволення.
— М-м-м… Як у бабусі на селі, слухайте, Романе! Чому ви приховували, що у вас така рідня? Це ж золото, а не стіл!
За начальником потягнулися решта чоловіків із VIP-зони.
Чиновник прийшов із келихом вина, але швидко змінив його на склянку з кедрівкою.
— А рецепт сала дасте? — питав він у Богдана, жуючи скибу з чорним хлібом. — А то моя дружина тільки купує руколу, вже в горло не лізе.
За п’ять хвилин ситуація перекинулася.
VIP-стіл спорожнів, там залишилися сидіти тільки Лариса (червона від злості) та пара надутих дамочок, які гидливо морщили носи, але все одно час від часу кидали погляд на стіл, де стояла банка.
Усі чоловіки стовпилися біля балкона, сиділи на хитких стільцях, стояли, притулившись до стіни. Макали хліб у розсіл, хрумтіли груздями, іржали над анекдотами Богдана про водіїв.
Роман кидався між двома зонами, його обличчя було мокре від поту.
— Григорію Степановичу, ну що ви… Ходімо до каміна! Там коньяк! Там фуа-гра!
— Та ну тебе з твоїм фуа-гра, Романе, — відмахнувся начальник. — Дай грибів поїсти, ти краще вчись у брата, як душевно зустрічати гостей треба, а не показово.
Надія сиділа у центрі цього «колгоспного» балагану і посміхалася.
Їй більше не було соромно за діряву шкарпетку, ніхто на неї не дивився, всі дивилися на банку з груздями — на символ справжності та щедрості, якого так не вистачало цій «елітній» квартирі.
Вона бачила, як Лариса стоїть біля каміна, самотня у своїй вишневій сукні, і стискає келих так, що ніжка ось-ось хрусне.
Свято Лариси було зіпсоване, вірніше, воно було врятоване, але не нею.
Увечері, коли банка спорожніла, а кедрівка скінчилася, гості почали розходитися.
Григорій Степанович довго тиснув Богдану руку.
— Дякую, чоловіче, душею відпочив. Надійко, ви чарівниця. Це була найкраща закуска в моєму житті.
Надія встала, взяла зі столу тарілку з тією «прозорою» ковбасою, до якої ніхто не доторкнувся.
Підійшла до Лариси.
— На, Ларисо, — сказала вона голосно. — Покуштуй. Вона дієтична, тобі корисно, а то жовчі в тобі забагато, печінку посадиш.
Лариса зашипіла, як змія, її макіяж не зміг приховати злості:
— Геть звідси! Село! Зганьбили мене! Перетворили елітний вечір на колгоспну п’янку!
— Не зганьбили, а врятували, — спокійно відповіла Надія. — Якби не ми, твої гості пішли б за пів години, голодні та злі. Скажи спасибі.
— Ідемо, Богдане, — вона махнула чоловікові. — Григорію Степановичу, банку порожню вам на згадку залишаю. Розсіл з ранку — перша справа.
Богдан підійшов до столу. Взяв конверт із двома тисячами гривень, який так і лежав на краю (Роман про нього забув у метушні).
— Це нам на таксі, — сказав він голосно, дивлячись братові у вічі. — Якщо ми баласт, то й гроші наші тобі не потрібні. Нам на хліб вистачить.
Вони вийшли з помешкання, не оглядаючись.
Взулися в під’їзді, Надія натягла туфлі, сховавши діряву шкарпетку.
Консьєржка знизу подивилася на них із повагою, мабуть, чула, як їх проводив сам Григорій Степанович.
— Ну ти й відьма, Надійко! — реготав чоловік у таксі.
У таксі вони їхали мовчки, вперше за рік дозволили собі «Комфорт». Машина була м’яка, тепла, пахло ароматизатором «Морський бриз».
Надія раптом засміялася.
— Чи бачив обличчя Лариси? Як жаба на болоті, коли чапля прилетіла.
Богдан обійняв дружину, притиснув до себе.
— Надю… Ти в мене золото. Я б йому врізав, слово честі, врізав би. А ти… ти їх уділила без кулаків, груздями.
— Грузді та жіноча кмітливість – це сила, Богдане.
— Слухай, — Богдан спохмурнів. — А пиріг шкода, смачний був пиріг.
Надія хитро примружилася.
— Не зжеруть, Богдане. Точніше, зжеруть, але не зрадіють.
— Чому?
— Я його, як пекла, з червоним перцем переплутала. Думала, паприка солодка, а сипнула кайєнського, пекучого, цілу ложку. Я хотіла тобі сказати, щоб ти не їв, та забула в тій метушні, тож нехай їдять. Хай розплачуться, за наше здоров’я.
Богдан зареготав так, що таксист здригнувся.
— Ай та Надія! Ай та кухарка! Золото моя!
Роман потім дзвонив, репетував у трубку.
Казав, що Григорій Степанович тепер із нього жартує при всіх: «Ну що, Романе, коли до рідні поїдеш? Груздів привези, а то твоє карпаччо в горло не лізе».
Надія думала: добре, що ми бідні. Були б багаті, давилися б цією прозорою ковбасою, боялися зайвий шматок з’їсти, щоб «етикет» не порушити. А так душа навстіж, сало на столі, і з совістю все гаразд.
Ось тільки до брата Богдан більше не їздить і трубку не бере. Каже: «Нема в мене брата, є чиновник Роман Сергійович, а з чиновниками я не хочу знатися. Я водій, мені завтра у рейс».
І це, мабуть, правильно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
