У маленькому селі, яке знаходилося десь в 30 хвилинах від міста жила одна бабуся – Надія Михайлівна. Вона була людиною світлою, завжди була дуже весела і добра до всіх.
Коли вони одружилися з чоловіком, то вирішили купити невеличку хатину, щоб жити окремо, а не з батьками. Це був дуже гарний час, великі плани на життя, щастя в родині, а незабаром і очікування поповнення в їх сімействі. Доленосна подія для цієї сім’ї – народження двох маленьких і чарівних доньок.
Донечки росли не по днях, а по годинах. Навколо завжди панувала дуже приємна атмосфера дитячого сміху, радості та веселощів, яка освітлювала їх сім’ю. У дворі молодих та щасливих батьків часто збиралися інші діти з села, і вони цілими днями гралися, зрідка роблячи перерву на смачну мамину випічку, свіжий бощик та пироги.
Надія Михайлівна була дуже працьовитою жінкою. Цілими днями ходила на роботу в колгосп, а ввечері прала, готувала, прибирала і город полола, а у господарстві порався чоловік. І так день за днем, рік за роком.
Вона й не помітила, як її донечки виросли і перебралися в місто, адже там великі можливості. Залишившись удвох з чоловіком вони довго сумували і все стало якимось прісним в їхньому житті. Навіщо багато готувати, якщо нікому їсти її страви, навіщо постійно прати речі, якщо їх не кому бруднити. Старенькі стали відчувати себе геть нікому не потрібними, раніше скаржилися трішки на втому та галасливих малих діточок, а зараз тихо та сумно у їхній хатині.
Але що тут зміниш, таке життя, діти виростають і йдуть у далекі дороги. Дочки були постійно зайняті своїми справами в місті, тому особливо увагою батьків не балували, можливо думали, що їм і так добре, нарешті можуть відпочити від дитячих криків і постійних справ.
Через якийсь Надія Михайлівна залишилася одна. Тоді їх хата і стала вже зовсім порожньою і як ніби душа з неї пішла. Дівчатка вже зовсім виросли, влаштувалися на роботу і будували свою кар’єру, куди вже там виділити час, та в село з’їздити, тут би самим відпочити. А Надія Михайлівна все чекала. Кожен день сиділа біля віконця попиваючи свій улюблений чай, в очікуванні знайомих і таких рідних облич.
Одного ранку вона прокинулася в дуже хорошому настрої, емоції переповнювали її. Вона вийшла на подвір’я і знову нахлинули ті емоції з минулого, з того часу, коли дітлахи носилися у дворі і така рідна мама була потрібною і важливою для кожного з них. Від таких спогадів у Надії Михайлівни запаморочилося в голові, в душі щось затріпотіло.
– Нічого, – промовила сама до себе вона, – зараз трішки полежу і все прийде в норму.
Вона, присівши на стільчик, вирішила набрати свою Маринку, старшу доньку.
Марина відповіла відповіла відразу:
– Мамо, привіт, у нас все добре. Я зараз квартальний звіт готувала, трохи зайнята, давай я тебе пізніше наберу.
Квапливо промовила Марина, а Надія Михайлівна так і не встигла нічого сказати.
Вона поклала свій старенький телефон на стіл і повільними кроками дійшла до свого ліжка. Вона лягала з думками, що напевно вже не потрібна тут, дівчатка її вже зовсім дорослі, у них своє життя, свої проблеми і турботи.
З цими думками вона і заснула. Заснула в свій останній ранок. Не забувайте про своїх батьків, адже для них ви завжди залишаєтеся маленькими пустунами, яких хотілося б бачити частіше у своїй хаті. Вони все життя жили заради вас.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
