Зараз просто хочу зізнатися тобі, що останнім часом ми з чоловіком так хочемо стати батьками другої дитинки, що й описати не можливо мені, – говорить мені якось моя найкраща подруга Надія. – Я так люблю маленьких діток і мрію стати мамою вдруге, зараз в усіх моїх знайомих мами з колясками ходять. У подруги дитятко знову нещодавно з’явилося, я тепер від неї не виходжу. Такий милий в них малюк. Дуже хочеться свого такого ж, ми б обоє з Романом щасливі були. Але, на жаль, це неможливо зараз та й самі ми з чоловіком це добре таки розуміємо.
– Чому неможливо? У тебе квартира хороша, велика, простора, чоловік чудовий, робота з доброю зарплатнею, хороший дохід та й у Романа твого теж заробітки завжди були хороші. Вашій дитині 7 років, вже підріс добре. Напевно теж радий буде малюкові, адже складно, коли ти одна дитина в сім’ї. Тобі всього лише 35 років. Це гарний для материнства вік! Кому взагалі і мати дітей тоді, якщо не вам? Тим більше, якщо сильно хочете дитини. Все у ваших руках зараз, у вас все дуже добре, – заспокоїла я свою подругу Надію.
– Ну як зараз нам мати другу дитину, якщо у мене ще й тато й мама на руках, а ще чоловікові мама та бабуся, якій 85 років виповнилося нещодавно?
– Хм. І що вони у тебе прямо на руках усі? Ну бабуся старенька то зрозуміло, а батьки? Вони ж начебто не старі зовсім ще. та й бабусю – матір свою, батьки мали б доглядати, адже вони діти її?
– Ну не зовсім старі батьки наші, звісно, якщо можна так сказати, але й не молоді вже давно. Розумієш? Вони пенсіонери у нас. Постійно щось їм потрібно, самопочуття вже не те, що раніше було, потребують постійної нашої уваги та допомоги і підтримки в усьому. На дачу їх відвези, привези, навчи нову пральну машинку вмикати, продукти щотижня достав додому до них. А то ж адже вони – як діти. Трохи не догляду їх, у них там знову комусь недобре, мчимо на дачу на ніч – опівночі, фахівців викликати до них, адже самі вони з цим ніколи не справляться. Влітку свекруха моя в стаціонарі більше місяця була, ми хвилювалися, фахівців шукали, відпустку брала я сама на довгий час, щоб нею займатися.
А під кінець відпустки ще й бабуся старенька в стаціонар потрапила – ось це був справжній клопіт для мене, я тобі скажу, в дві палати в різні кінці міста їздити майже одночасно то дуже складно було мені. Я так втомилася тоді, що й не передати. А якби у мене в цей час був не один порівняно великий школяр, а ще й немовля на руках, навіть не знаю, що я робила б і як з усім впоралася б.
– По-моєму, ти трохи перебільшуєш, в усіх людей нашого віку батьки вже немолоді та бабусі з дідусями є, за якими догляд потрібний, але дітей люди мають по двоє і по троє. Це ж не кожен день таке, що всі по різних палатах? Життя буває різне, в ньому не лише песимізм.
– Так як не кожен день? Постійно щось у них трапляється, як не одне, то інше. Тепер потрібно батька на обстеження ось везти, давно пора перевірити його, а він у нас така людина, що там ось саме його вмовляти потрібно, за руку, з умовляннями та з пританцьовуванням. Сам не піде. Це значить мені знову не тільки шукати фахівців якихось, записуватися, платити, але і відпрошуватися з роботи. Ось тому і не народжуємо. Яке може бути немовля, коли четверо людей похилого віку на тобі і від тебе вони залежать? А вони таки не молодіють, а з кожним днем потребують все більше уваги, тобто ще гірше буде.
А я свою подругу тепер не розумію зовсім, немає чого над батьками так клопотатися, а жити і своїм життям. Поки молоді ще і здоров’я дозволяє, потрібно радіти життю, а за бабусею, нехай батьки самі дивляться, вони її діти, а не все на руках куми.
Я вважаю, що присвячувати себе та все своє життя батькам не потрібно, адже так сама швидко зістарієшся та не помітиш, як життя швидко минуло.
Хто більше винен у таких ситуаціях: діти, які дуже опікуються своїми немолодими батьками чи люди похилого віку, які все звалили на своїх дітей та не дають їм спокійно жити? Невже Надія робить вірно?
Фото ілюстративне.
