Я не розумію, а що я такого зробила? На мій погляд все доволі справедливо вийшло. Можна подумати, інший у мене з’явився і я від свого чоловіка відвернулася. На рівному місці роздули з мухи слона, у мене тепер через скарги свекрухи і нашіптуванню сестри чоловіка тепер сім’я на межі розвалу. А в сім’ї нашій, між іншим, дочка мала наша росте, поскаржилася мені моя сусідка Валентина.
Дочці Валентини і Івана зараз 6 з половиною рочків, наступного року у вересні дівчинку планують відвести в школу. І до недавнього часу між подружжям була тиша і спокій.
Іван працює, Валентина після декретної відпустки теж знайшла собі місце, звільнившись з колишньої організації. І причиною нинішньої ситуації стала якраз робота Валентини, точніше її зарплата, як би це дивно не було.
– До мене мій начальник перші пів року придивлявся, – згадує Валентина, – ні, не подумайте нічого недоброго в цьому випадку. Моєму начальнику вже десь під 70 років, він людина у віці, так що ні про що не думайте там. Просто дивився, як я працюю, як до своєї роботи відношуся. А я що? Дочка моя, дуже добре було, звичайно, що хворіла рідко, обидві бабусі були на підхваті, робота мені подобалася. Ось я і пішла в гору по кар’єрних сходинках.
Перші пів року Валентина отримувала досить таки скромну, як на перший погляд, зарплату, набагато менше, ніж її чоловік Руслан. Чоловік дружину не дорікав ніколи, був задоволений, що на ній побут, що Олеся сама швидко прийшла в форму після декретної відпустки, зробила зачіску, манікюр, стала виглядати так, як до їхнього весілля.
– Ну так, – каже Олеся, -в декреті я себе запустила дуже, тут навіть не поспориш. Просто не було грошей і навіть часу на себе, щиро кажучи. Ні, чоловік не скупився для мене, без особливих нарікань давав на мої потреби. Але мені вся ця ситуація не дуже й подобалася: гроші я повинна була просити у нього завжди, при першій же дрібній потребі. На все абсолютно, навіть на якісь дрібниці. На дочку, на продукти, на комуналку, на свої маленькі забаганки. Іван гроші, звісно, давав, але весь час голосив: треба менше витрачати, треба економити при кожній нагоді, у нас же декрет і кредит чималий. Тому я навіть зайвого крему не могла собі дозволити купити, чи шампуню, що вже говорити про салонний манікюр і процедури різні.
Коли Валентина сама вже вийшла на роботу стало легше, якусь суму вона, попередивши чоловіка, стала залишати собі.
Іван знову трохи щось там незадоволено говорив на тему того, що треба економити, але погодився.
– А через пів року, – продовжує Валентина, – мій начальник мені нові обов’язки дав і зарплату дуже гарно підвищив. Стала я заробляти трохи більше, ніж мій власний чоловік Іван. А через рік мене призначили начальником і знову мій оклад став набагато бульшим ніж був.
Тепер Валентина заробляла майже в два рази більше свого чоловіка. Але про ці свої успіхи сама вона промовчала.
Ні про нову зарплату, ні про нову посаду Іван навіть не здогадувався, вважаючи, що він в родині, як і раніше, головний годувальник та головна опора для всіх.
– Так йому самому ж так спокійніше, – переконана Валентина, – скажи я, при його характері почався б смуток та вічні нарікання: як так, дружина більше грошей отримує? Так що не знав він, був спокійний і веселий, відчував себе надійним і хорошим чоловіком, який додому мамонта несе двічі на місяць. Адже чоловік бачив, що нам для хорошого життя грошей вистачає, тому не хвилювався за це, бачив, що все добре у нас.
Гроші, які Валентина отримувала зверху озвучених своєму чоловікові, жінка частково витрачала на себе: хороший одяг, білизна, продукти кращі та якісніші, ніж ті, які вони могли собі дозволити раніше, сумочка фірмова, помада якісна.
Салон, де манікюр робила, поміняла на більш престижний. Словом, радувала себе, доглядала за собою і раділа життю за свої власні зароблені гроші.
– Чоловікові все одно брендова сумка у мене, або підробка, він нічого в ній не розуміє. Мій Іван точно різниці не побачить ніколи. Сказала, що купила копію відомого бренду і добре.
– А вже у вартості манікюру та іншого жіночого щастя, Іван і зовсім не розбирається, як і в якості одягу і білизни, – каже Валентина, – Я ж до того ж, я відкладала частину грошей на рахунок. На свій рахунок, але ми ж в шлюбі, так що, що якби, гроші б були поділені між нами порівну, зрозуміло. Просто не можна ж жити зовсім без відкладених грошей сім’ї у наш час.
А ось сестра Івана Дарина, яка приїхала до мами погостювати, в вартості «жіночих радостей» прекрасно розбиралася. І відрізнити «фірму» та брендову річ від підробки могла відразу.
– Іван, дивлюся, – сказала вона мамі, – матеріальне становище своє суттєво покращив? Кредит вони виплатили вже свій?
– Та де там вони виплатили, – похитала головою свекруха Валентини, – з яких доходів? Живуть вони сім’єю від зарплати, до зарплати. Харчування, дитина, проїзд і комуналка – на це вистачає і добре.
– Хм, – усміхнулася Дарина відразу, – тоді у Валентини якийсь шанувалиник багатий з’явився! Не інакше!
І Дарина в той же вечір швиденько озвучила мамі свої усі домисли про те, скільки коштує сумочка Валентини, скільки коштують зараз в магазині такі туфлі і джинси, які носить їх невістка, що помада помаді різниться. І та, якою фарбується дружина брата, коштує половину маминої пенсії.
– Івана мого так накрутили, – згадує Валентина, – що він звинуватив мене в тому, що у мене хтось є. Я чоловіка такого ще ніколи не бачила. Довелося розкрити карти усі, розповісти йому правду як є.
Валентина, вже після того, розповіла чоловікові і про посаду, і про зарплати.
Показала банківські нарахування, офіційні, побачив Іван і рахунок з накопиченнями дружини. Тільки краще не стало:
– Поки я на обідах своїх економлю, контейнери з собою ношу на роботу, – сказав чоловік з презирством таким великим в очах, – у тебе речі коштують, як два тижні моїх обідів в кафе? Твоя сумка коштує стільки, скільки я в місяць отримую? А я і дочка одягаємося там, де й раніше? Та ну його вже той одяг. Ти навіть таємний рахунок собі завела? Подушечку безпеки збираєш? Ти мене ці роки за кого мала? Я кожен день в напрузі: чи вистачить нам на необхідне, на кредит, на те, щоб дочку в школу зібрати, а ти. А ти гроші ховаєш? Інакше я і сказати не можу. Роками ховаєш гроші від сім’ї!
– Що значить ховаю? – обурилася не зрозумівши чоловіка Валя, -Я їх не у тебе з кишені діставала. Я їх заробляла. Так, витрачала на себе просто. Тому що в декреті була навчена добре, коли у тебе на якісь дешеві колготки днями десять гривень просила, а ти постійно вимовляв мене і скаржився, що треба економити на усіх речах. І рахунок завела, а як же? Треба ж і запас мати про всяк випадок. Рахунок мій, але гроші ж загальні на ньому, які до мене претензії.
– А я тобі грошей не давав? – обурився Іван. – Так, я запитував, куди і на що, я ж їх заробляв, мав я право знати, куди ти їх витрачаєш. Але я від сім’ї ні копійки не приховував, в копілку нікуди не складав їх ніколи, про розмір зарплати не брехав, а правду тобі завжди казав.
Уже тиждень чоловік живе у мами на дачі, дочці він сказав, що треба бабусі допомогти, з Валентиною Іван не розмовляє, а вона дивується: за що?
Сусідка зовсім не розуміє, в чому вона завинила і що їй робити далі? Як бути далі? як вийти з її ситуації, що склалася?
Фото ілюстративне.
