– Невістку мою мати її абсолютно нічого не навчила, на жаль! – просторікує, стоячи з сусідками у дворі, 60-річна Анна Федорівна, черговий раз скаржачись на невістку. – З’їла, встала, пішла в кімнату. Я їй кажу, Оля, а посуд? А вона – Анно Федорівно, я потім помию! І все кисне в раковині пів дня. Я не розумію, важко, чи що, відразу прибрати, п’ять хвилин витратити? За мною не треба, за собою і за дітьми хоча б.
У кімнатах бардак, все розкидано, все упереміш – дитячі іграшки, одяг, книги. Білизну вона взагалі не прасує, а навіщо, каже. Руками нічого не пере взагалі, і шкарпетки, і хусточки – все разом в машинку кладе.
– Ви разом живете, чи що? – співчутливо питає сусідка Тамара, що зовсім недавно переїхала в цей будинок.
– Так, разом! У трикімнатній квартирі, – відповідає Анна Федорівна. – Я і син з родиною, двоє дітей у них. Старшому шість, молодшій всього півтора, Оля в декреті з нею зараз сидить. Так і живемо, ні хвилини спокою на старості років. Діти бігають з кімнати в кімнату, шумлять, тільки ляжеш вдень, очі закриєш – знову шум. Машинки по підлозі катають, сміються, верещать, стрибають.
Кажу, Оля, я тільки заснула, а вона – ну вибачте, Анно Федорівно, це ж діти! Як я їм накажу, щоб вони тихо сиділи? Так дітей виховувати треба, кажу! Наші діти такими були. Вони вірші знали: мама спить, вона втомилася – і повагу мали до старших, не те, що ці.
– Що ж! – зітхає нова сусідка Тамара. – Все-таки правильно кажуть: молодим треба жити окремо, а не на купу з батьками.
– Окремо не хочуть! – розводить руками Анна Федорівна. – Сидимо всі на купу. Я в маленькій кімнаті притулилася, вони зайняли дві великі. В одній діти, в інший Артем з Олею. Гаразд, мені багато не треба. Що мені там, танцювати? Хоча, звичайно, все це мені вже добряче набридло.
Я синові кажу – давайте роз’їдемося, розмінявши квартиру, вам буде без мене простіше, а він – мамо, як ти собі це уявляєш? Нашу трикімнатну квартиру можна розміняти на дві однокімнатні. Пропонуєш нам вчотирьох в однокімнатну, чи що? В однокімнатну вони не хочуть, ось так .
– Ну нічого собі! – з обуренням підхопила сусідка Тамара. – Вони ще й не хочуть, молодці які. Сіли до матері на шию і ніжки звісили.
– Так, у нас так! – лагідно зітхає Анна Федорівна. – Їхати від мене не хочуть, так що живемо разом, і жити так будемо, мабуть, довго, якщо не завжди! Ой, заговорилася я з вами, треба додому йти. Невістці скажу, нехай вечерю готує, скоро вже Артем з роботи прийде. Адже їй не скажеш, так і буде сидіти. Кажу ж, ну ні до чого не пристосована.
Анна Федорівна попрощалася з усіма і зникла за дверима під’їзду.
– Ну і доля у людини! – зітхнула їй у слід сусідка Тамара. – Ніякого спокою на старості років, виростила дітей, називається.
– Ой, та слухай ти цю Анну більше! – махнула рукою всюдисуща тітка Стефанія, яка знає в будинку всіх і вся. – Як вона вправно все вивернула! Насправді це не невістка у неї, це вона у невістки живе. Так що не в її інтересах нам всім тут скаржитися.
– Так ось воно що, – розгубилася Тамара.
– В цій трикімнатній квартирі Анна жила з двома дітьми, старший цей Артем, і дочка ще. Коли Артем одружився, привів цю Олю, хороша дівчина, мені вона подобається. Ввічлива, доброзичлива завжди. Ну, Анна з донькою її не особливо ласкаво прийняли, все якісь непорозуміння були у них. А потім у дочки з’явився чоловік, і вирішили вони будинок будувати десь за містом І Анну з собою обіцяли взяти. Загалом, Артем з Ольгою напружилися і викупили у них ці кімнати, тепер квартира повністю належить їм.
– Оце так! Нічого собі! – дивувалася сусідка Тамара. – А як вона тут опинилася знову? Не зжилася з донькою, чи що?
– В один прекрасний день сидимо ми у дворі на лавочці, тут же жінки з малюками, мами, і Оля зі своїм старшим була. Раптом у двір заїжджає авто, зупиняється перед нашим під’їздом. З машини виходить зять Анни, висаджує тещу, дістає з багажника дві валізи – старих, страшних, знаєш, як в сімдесятих роках ще були, ставить їх поруч з Анною на асфальт, сідає в машину і їде. Набридла, значить, йому теща, виставив до сина. Добре, хоч не в чистому полі висадив.
– Цікаво. Прямо кіно у вас тут.
– Ага. Ми всі сидимо, роти відкрили, навіть діти притихли, по-моєму. А вона стоїть поруч з валізами своїми і на Олю дивиться благально. Та їй – ну ходімо додому, Анна Федорівна, що робити. Ось, відтоді так і живуть.
– Ось це історія! – розгублено сказала Тамара. – Так їй треба тоді невістку славити і звеличувати, а вона, ти подивись, ще незадоволена! У маленьку кімнату її поселили, треба ж! Роз’їжджатися не хочуть, жити вчотирьох в однокімнатній. Ну і жіночка. Так їй взагалі потрібно і прати, і готувати самій тоді, невістку до плити не підпускати, а вона…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
