Ми готувалися до випускного нашої донечки. Вона була в одинадцятому класі — гарна, розумна, наполеглива. Весь рік ходила до репетиторів, ночами вчилася, а ми з чоловіком працювали, як білки в колесі. Я брала підробітки, він брав додаткові зміни. Ми обоє хотіли одного — щоб донька вступила до столичного університету. На платний факультет, бо бюджет — це вже, як виграш у лотерею.

Ми не шкодували ні часу, ні грошей. Усе заради неї. І ось, коли вже всі іспити були позаду, залишався лише випускний вечір. Ми з донькою вирушили до міста шукати сукню — особливу, святкову, таку, щоб запам’яталася на все життя. Вона приміряла десятки варіантів, а я милувалася нею, думаючи: «Господи, як швидко пролетіло дитинство…»

І раптом… В одному з магазинів я побачила знайомий силует. Стояв мій чоловік — Святослав — біля вітрини ювелірного магазину. Біля нього — молода дівчина, років двадцяти п’яти, може, трохи більше. Вона сміялася, а він дивився на неї так, як колись — на мене.

Я застигла, як укопана.

— Мам, — прошепотіла донька, — це ж тато?

— Так… — ледве вимовила я.

Ми підійшли ближче, щоб упевнитися. Вони стояли біля прилавка, обговорювали щось. Продавчиня винесла коробочку, там блиснула каблучка. Дівчина приміряла її, а Святослав усміхнувся й щось ніжно сказав.

Я зробила крок уперед, але донька взяла мене за руку.

— Не треба зараз. Подивимось, — тихо сказала вона, хоча очі в неї блищали від образи.

Ми спостерігали, як він розраховується, обіймає ту дівчину за плечі, і вони виходять із магазину, не помітивши нас.

Вибір сукні вже втратив сенс. Ми поверталися додому мовчки. Вона не плакала — лише стиснула губи. А я відчувала, як усередині мене щось ламається.

В той вечір чоловік прийшов додому пізно, запах чужих парфумів ще довго стояв у повітрі. Донька зачинилася у своїй кімнаті, а я сиділа на кухні й чекала. Коли він увійшов, я сказала спокійно:

— Ти нічого мені не хочеш сказати?

Він здригнувся.

— А що я маю казати?

— Я сьогодні бачила тебе. З нею.

Спочатку він відпирався, потім зітхнув і сказав:

— Так, я зустрічаюся з іншою. Вона молодша. Я її кохаю. І я йду до неї.

Мені тоді було важко навіть дихати. Двадцять років разом. Дитина, дім, плани. І все зруйнувалося в одну мить.

— І що ж, — прошепотіла я, — ти кидаєш нас?

— Я залишаю вам квартиру, — сухо відповів він. — Але машину я заберу.

Пішов. Просто так. Без сліз, без вибачень.

Донька пережила це тяжко. Вона мовчала, але я бачила, як ночами сидить біля вікна. Потім наче оговталася — вступила до столиці, навчалася добре. Я працювала, підтримувала її, намагалася не думати про нього.

Минуло п’ять років. Донька вже закінчувала університет, уже мала гарну роботу. Ми зібрали гроші й нарешті вирішили поїхати на море — у Єгипет, удвох, як мати й донька. Хотілося відпочити, перезавантажитися.

І ось у день, коли я пакувала валізи, задзвонив телефон. Номер невідомий.

— Це ви — дружина Святослава? — жіночий голос був холодний.

— Колишня. А що сталося?

— Його привезли в лікарню. Інсульт. Лежить нерухомий. І, чесно кажучи, мені він не потрібен. Заберіть його, бо я не збираюся доглядати за ним, я ще надто молода, щоб завʼязати собі з ним світ.

Я не повірила.

— Ви ж його дружина?

— Була. Тепер — ні. Розлучаюсь. Він уже мені не чоловік.

Поклала слухавку. Сиджу, тримаю телефон, а серце стискається. Перед очима все — як він ішов, як я плакала ночами, як донька мене заспокоювала: «Мамо, не плач».

Донька увійшла до кімнати й побачила мене бліду, як стіна.

— Що сталося?

— Це… твій тато. Інсульт.

Вона знітилася, потім стиснула кулаки:

— Не смій навіть думати про те, щоб їхати до нього! Мамо, він нас кинув, принизив, зрадив. Він не заслуговує на жодне твоє слово, тим більше — на твою турботу.

Я мовчала. А в душі боролися дві половини — та, що пам’ятає біль, і та, що пам’ятає колишнього чоловіка, батька моєї дитини.

Ми все-таки полетіли в Єгипет. Дочка наполягла. «Мамо, ти теж людина, ти маєш право на спокій». Але там, серед теплих хвиль і яскравого сонця, я не могла відпочивати. Щодня дзвонила його коханка — плакала, казала, що він у тяжкому стані, що лікарі не дають прогнозів. Дочка роздратовано сказала:

— Заблокуй її. Не слухай. Вона ж сама його вигнала, хай тепер сама думає.

Я заблокувала, але думки не відпускали.

Коли ми повернулися, мені стало зовсім неспокійно. Я поїхала в лікарню. Не могла не поїхати. У палаті він лежав худий, посивілий, очі вглиб голови, права рука — нерухома. Побачив мене — і в його очах блиснули сльози.

— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів.

Я стояла, мов німий свідок минулого. Хтось у мені кричав: «Іди звідси, він не вартий твоєї жалості!», а інший голос казав: «Це ж людина, яку ти колись любила. Це батько твоєї дитини».

Я сіла поруч. Взяла його холодну руку. Сльози самі покотилися. Бо життя вже все розставило на свої місця.

Тепер він живе у маленькій квартирі, яку ми для нього зняли. Я найняла доглядальниця.

Донька довго не могла пробачити, але одного дня сказала:

— Мам, я не для нього, а для тебе. Якщо тобі спокійніше, хай буде.

Я допомагаю йому — не з любові, а з людяності. Він дивиться на мене вдячно, мовчить. Іноді каже:

— Я все зіпсував.

Я відповідаю спокійно:

— Головне — зрозумів.

Ми більше не подружжя, але я вже не тримаю зла. Бо коли людина падає, важливо не пройти повз. Не для неї — для себе. Бо справжня сила не в тому, щоб мстити, а в тому, щоб мати серце, яке вміє прощати.

Бо життя, як ті хвилі: б’ється, зникає, знов повертається — і вчить нас бути людяними навіть тоді, коли це здається неможливим.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.