Ми готувалися до випускного нашої донечки. Вона була в одинадцятому класі — гарна, розумна, наполеглива. Весь рік ходила до репетиторів, ночами вчилася, а ми з чоловіком працювали, як білки в колесі. Я брала підробітки, він брав додаткові зміни. Ми обоє хотіли одного — щоб донька вступила до столичного університету. На платний факультет, бо бюджет — це вже, як виграш у лотерею.
Ми не шкодували ні часу, ні грошей. Усе заради неї. І ось, коли вже всі іспити були позаду, залишався лише випускний вечір. Ми з донькою вирушили до міста шукати сукню — особливу, святкову, таку, щоб запам’яталася на все життя. Вона приміряла десятки варіантів, а я милувалася нею, думаючи: «Господи, як швидко пролетіло дитинство…»
І раптом… В одному з магазинів я побачила знайомий силует. Стояв мій чоловік — Святослав — біля вітрини ювелірного магазину. Біля нього — молода дівчина, років двадцяти п’яти, може, трохи більше. Вона сміялася, а він дивився на неї так, як колись — на мене.
Я застигла, як укопана.
— Мам, — прошепотіла донька, — це ж тато?
— Так… — ледве вимовила я.
Ми підійшли ближче, щоб упевнитися. Вони стояли біля прилавка, обговорювали щось. Продавчиня винесла коробочку, там блиснула каблучка. Дівчина приміряла її, а Святослав усміхнувся й щось ніжно сказав.
Я зробила крок уперед, але донька взяла мене за руку.
— Не треба зараз. Подивимось, — тихо сказала вона, хоча очі в неї блищали від образи.
Ми спостерігали, як він розраховується, обіймає ту дівчину за плечі, і вони виходять із магазину, не помітивши нас.
Вибір сукні вже втратив сенс. Ми поверталися додому мовчки. Вона не плакала — лише стиснула губи. А я відчувала, як усередині мене щось ламається.
В той вечір чоловік прийшов додому пізно, запах чужих парфумів ще довго стояв у повітрі. Донька зачинилася у своїй кімнаті, а я сиділа на кухні й чекала. Коли він увійшов, я сказала спокійно:
— Ти нічого мені не хочеш сказати?
Він здригнувся.
— А що я маю казати?
— Я сьогодні бачила тебе. З нею.
Спочатку він відпирався, потім зітхнув і сказав:
— Так, я зустрічаюся з іншою. Вона молодша. Я її кохаю. І я йду до неї.
Мені тоді було важко навіть дихати. Двадцять років разом. Дитина, дім, плани. І все зруйнувалося в одну мить.
— І що ж, — прошепотіла я, — ти кидаєш нас?
— Я залишаю вам квартиру, — сухо відповів він. — Але машину я заберу.
Пішов. Просто так. Без сліз, без вибачень.
Донька пережила це тяжко. Вона мовчала, але я бачила, як ночами сидить біля вікна. Потім наче оговталася — вступила до столиці, навчалася добре. Я працювала, підтримувала її, намагалася не думати про нього.
Минуло п’ять років. Донька вже закінчувала університет, уже мала гарну роботу. Ми зібрали гроші й нарешті вирішили поїхати на море — у Єгипет, удвох, як мати й донька. Хотілося відпочити, перезавантажитися.
І ось у день, коли я пакувала валізи, задзвонив телефон. Номер невідомий.
— Це ви — дружина Святослава? — жіночий голос був холодний.
— Колишня. А що сталося?
— Його привезли в лікарню. Інсульт. Лежить нерухомий. І, чесно кажучи, мені він не потрібен. Заберіть його, бо я не збираюся доглядати за ним, я ще надто молода, щоб завʼязати собі з ним світ.
Я не повірила.
— Ви ж його дружина?
— Була. Тепер — ні. Розлучаюсь. Він уже мені не чоловік.
Поклала слухавку. Сиджу, тримаю телефон, а серце стискається. Перед очима все — як він ішов, як я плакала ночами, як донька мене заспокоювала: «Мамо, не плач».
Донька увійшла до кімнати й побачила мене бліду, як стіна.
— Що сталося?
— Це… твій тато. Інсульт.
Вона знітилася, потім стиснула кулаки:
— Не смій навіть думати про те, щоб їхати до нього! Мамо, він нас кинув, принизив, зрадив. Він не заслуговує на жодне твоє слово, тим більше — на твою турботу.
Я мовчала. А в душі боролися дві половини — та, що пам’ятає біль, і та, що пам’ятає колишнього чоловіка, батька моєї дитини.
Ми все-таки полетіли в Єгипет. Дочка наполягла. «Мамо, ти теж людина, ти маєш право на спокій». Але там, серед теплих хвиль і яскравого сонця, я не могла відпочивати. Щодня дзвонила його коханка — плакала, казала, що він у тяжкому стані, що лікарі не дають прогнозів. Дочка роздратовано сказала:
— Заблокуй її. Не слухай. Вона ж сама його вигнала, хай тепер сама думає.
Я заблокувала, але думки не відпускали.
Коли ми повернулися, мені стало зовсім неспокійно. Я поїхала в лікарню. Не могла не поїхати. У палаті він лежав худий, посивілий, очі вглиб голови, права рука — нерухома. Побачив мене — і в його очах блиснули сльози.
— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів.
Я стояла, мов німий свідок минулого. Хтось у мені кричав: «Іди звідси, він не вартий твоєї жалості!», а інший голос казав: «Це ж людина, яку ти колись любила. Це батько твоєї дитини».
Я сіла поруч. Взяла його холодну руку. Сльози самі покотилися. Бо життя вже все розставило на свої місця.
Тепер він живе у маленькій квартирі, яку ми для нього зняли. Я найняла доглядальниця.
Донька довго не могла пробачити, але одного дня сказала:
— Мам, я не для нього, а для тебе. Якщо тобі спокійніше, хай буде.
Я допомагаю йому — не з любові, а з людяності. Він дивиться на мене вдячно, мовчить. Іноді каже:
— Я все зіпсував.
Я відповідаю спокійно:
— Головне — зрозумів.
Ми більше не подружжя, але я вже не тримаю зла. Бо коли людина падає, важливо не пройти повз. Не для неї — для себе. Бо справжня сила не в тому, щоб мстити, а в тому, щоб мати серце, яке вміє прощати.
Бо життя, як ті хвилі: б’ється, зникає, знов повертається — і вчить нас бути людяними навіть тоді, коли це здається неможливим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
