Грудень у столиці того року видався справді казковим. Після довгих тижнів сірої мряки нарешті вдарили легкі морози, і Київ вкрився пухкою білою ковдрою. Олена стояла біля вікна їхньої затишної квартири на Позняках, спостерігаючи, як вечірні вогні міста відбиваються у крижаних візерунках на склі. Вона щойно закінчила поратися на кухні — аромат домашнього узвару та запеченої з яблуками качки вже розпливався по кімнатах, створюючи те саме відчуття дому, яке вона так плекала.

Олена завжди була людиною спокійної вдачі. Вона любила прості речі: теплий светр, цікаву книжку, довгі прогулянки парком «Наталка» та ту особливу тишу, що панує в домі, коли за вікном кружляє сніг.

Двері передпокою відчинилися, впустивши до квартири потік морозного повітря та бадьорий шум міста. Повернувся Артем.

— Оленко, люба, іди швидше сюди! Я привіз дещо особливе! — його голос звучав збуджено, майже по-дитячому захоплено.

Олена усміхнулася. Артем часто робив їй маленькі приємності без приводу, але такий тон обіцяв щось вагоміше. Вона вийшла в коридор, витираючи руки об рушник. Чоловік стояв посеред кімнати, тримаючи в руках великий, солідний чохол.

— Закрий очі! — скомандував він.

Коли вона розплющила їх, перед нею вигравала в променях люстри розкішна білосніжна шуба. Хутро було настільки густим і м’яким на вигляд, що здавалося, ніби це справжня хмара, яку якимось дивом впіймали й перетворили на одяг.

— Артеме… — Олена мимоволі прикрила рота долонею. — Це ж… це неймовірно. Але навіщо? Це ж дуже дорого!

— Приміряй, — він обережно накинув річ їй на плечі. — Я хочу побачити, як вона на тобі сидітиме. Ти ж у мене справжня красуня, Оленко. Як королева з казки. Тобі подобається?

Олена підійшла до дзеркала. Відображення було вражаючим, але десь глибоко всередині кольнуло почуття дискомфорту. Вона завжди була прихильницею практичності та етичності.

— Вона прекрасна, Артеме, справді. Робота майстра неймовірна. Але ти ж знаєш… я віддаю перевагу сучасним пуховикам. Вони легкі, зручні, і головне — жодна жива істота не постраждала заради мого тепла. Зараз еко-хутро роблять так, що воно нічим не поступається натуральному… Мені важко носити на собі таку відповідальність, навіть якщо це виглядає розкішно.

Вона говорила м’яко, намагаючись не образити його почуття, адже бачила, як він старався. Але реакція Артема була несподіваною. Його обличчя вмить змінилося, захоплення зникло, поступившись місцем якійсь дивній, майже діловій зосередженості.

— Звісно, я знаю твої переконання, — спокійно відповів він. — Власне, я вже побачив те, що хотів. Тепер знімай її, будь ласка. Обережно, щоб не прим’яти хутро.

Олена застигла. — Знімати? Тобто як? Хіба це не…

— Це подарунок для мами на Новий рік, — Артем почав акуратно пакувати річ назад у чохол. — Ви з нею приблизно одного зросту, от я і вирішив перевірити, як модель виглядатиме «вживу». Біле хутро дуже делікатне, мамі воно точно пасуватиме до її сивини. Вона все життя про таку мріяла, от я і вирішив здійснити її бажання. А на тобі я просто хотів побачити реакцію… ну, знаєш, як жінки реагують на такі речі.

Олена відчула, як у горлі з’явився клубок. Справа була зовсім не в шубі — вона справді її не хотіла. Її зачепило щось інше. Те, як легко він перетворив її на манекен для примірки. Те, як він спостерігав за її емоціями, наче проводив якийсь психологічний дослід.

— Можна було просто сказати, Артеме, — тихо промовила вона. — Я б з радістю допомогла тобі обрати подарунок для Марії Іванівни.

— Я хотів зробити сюрприз для всіх, — відмахнувся він, прямуючи до кабінету. — Вечеря вже готова? Я страшенно зголоднів.

Вечеря пройшла в дивній напрузі. Олена намагалася підтримувати розмову про справи в офісі, про підготовку до свят, але думки постійно поверталися до того епізоду в передпокої. Вона згадала маму Артема. Марія Іванівна була жінкою хоч і статною, але значно повнішою за Олену. Шуба, яка ідеально сіла на тонку фігуру дружини, була б мамі просто затісною.

«Навіщо він каже неправду?» — промайнуло в голові. Вона знала свого чоловіка шість років, і він завжди був втіленням чесності. Вони будували свій дім на довірі, на спільних мріях про майбутнє.

В нічній тиші, коли Артем уже міцно спав, Олена лежала, дивлячись на тіні від дерев на стелі. У голову лізли тривожні припущення. Невже він знайшов когось іншу? Невже ця дорога річ призначена тій, про кого вона не знає? Але ж Артем щовечора вдома, він ділиться планами, він турботливий…

Вона гнала ці думки геть. Ревнощі — це отрута, яка руйнує все. «Я вірю йому», — повторювала вона собі, наче мантру. Але осад на душі залишався, мов тонка паморозь на вікні.

Наступні кілька днів Артем поводився дивно. Він ніби приглядався до неї, ловив кожен погляд, кожне слово. Олена відчувала, що він чекає на якусь емоційну реакцію, можливо, на допит чи скандал. Але вона мовчала. Вона продовжувала готувати сніданки, прасувати його сорочки та прикрашати дім до свята, вирішивши, що правда все одно випливе на поверхню.

Наближався Святвечір і Новий рік. У ці дні родини традиційно об’єднуються, і Олена з Артемом не були винятком. Вони планували зустріти свято вдвох, а вже першого січня поїхати до батьків Артема. Мама та бабуся Олени жили далеко, на заході країни, тому їх планували привітати по відеозв’язку, а навесні — обов’язково навідати.

У квартирі панувала святкова атмосфера. Ялинка, вбрана у золотисті та солом’яні іграшки ручної роботи, випромінювала тепле світло гірлянд. На столі з’явилася нова вишита скатертина — подарунок від свекрухи.

— Оленко, — покликав Артем за годину до півночі. — Ти знаєш, я не хочу чекати бою курантів. Давай обміняємося подарунками зараз. Мені кортить побачити твій сюрприз.

Олена усміхнулася. Вона підготувала для нього справді особливу річ. Артем давно мріяв про колекційний годинник — механіку з відкритим механізмом, витвір інженерного мистецтва. Вона збирала кошти на нього майже пів року, відкладаючи з кожної зарплати та премій. Їй хотілося показати йому, як сильно вона цінує його прагнення та його час.

— Звісно, — вона дістала з шафи елегантну оксамитову коробочку. — З прийдешнім тебе, коханий. Нехай кожна секунда нового року буде для тебе щасливою.

Артем відкрив коробку. Його очі розширилися. Він довго розглядав хід шестерень, приміряв годинник на руку. Було видно, що він вражений — і якістю речі, і тим, що вона запам’ятала його випадкову фразу про цю модель.

— Дякую, Оленко… Це… це неймовірно.

Він підвівся і виніс із передпокою яскравий паперовий пакет. — А це тобі. Не так розкішно, як подарунок для мами, але сподіваюся, тобі сподобається.

Всередині лежав кашеміровий палантин ніжного бузкового кольору. Він був приємним на дотик, якісним, але це була досить проста річ порівняно з тими сумами, які вони зазвичай витрачали на свята, і тим паче порівняно з її подарунком чи тією білою шубою.

Олена з щирим задоволенням накинула його на плечі. — Яка краса! Артеме, колір просто ідеальний. Ти ж знаєш, як я люблю лавандові відтінки. Він такий теплий, якраз для наших зимових вечорів. Дякую тобі!

Вона поцілувала його в щоку, але помітила, що Артем не розслабився. Навпаки, він дивився на неї з якимось сум’яттям і навіть розчаруванням.

— І все? — запитав він. — Ти справді рада? Ти не вважаєш, що цей подарунок занадто… скромний? Ну, після тієї білої речі, яку я показував раніше?

Олена поставила келих з соком на стіл і уважно подивилася чоловікові в очі. — Артеме, хіба кохання вимірюється ціною речей? Ми з тобою разом пройшли через різні часи. Були місяці, коли ми рахували кожну гривню, і були часи, коли могли дозволити собі все. Але я ніколи не любила тебе за гаманець. Мені дорожче те, що ти пам’ятаєш мій улюблений колір, ніж будь-яка коштовна річ, подарована «для галочки». Головне — твоя увага.

Вона помітила, як він відвів очі. Йому раптом стало дуже цікаво розглядати візерунок на скатертині.

По телевізору почалося привітання президента. Вони мовчки слухали слова про силу, стійкість та єдність, які за останні роки стали для кожного українця не просто словами, а сенсом життя. Пролунав гімн. За вікном де-не-де спалахували вогні — не гучні феєрверки, а тихі святкові вогники надій.

— Знаєш, — сказав Артем, коли перша година нового року вже вступила у свої права. — Давай прогуляємося. Сніг такий гарний. І мені треба дещо забрати з машини на підземному паркінгу.

Олена погодилася. Вона накинула своє тепле пальто, обмотала шию новим бузковим палантином, і вони вийшли до ліфта.

У кабіні ліфта панувала тиша, але Артем раптом знову заговорив про те саме: — Ти все-таки на мене образилася, так? За той випадок з шубою. За те, що мамі — дороге, а тобі — ні.

Олена зітхнула. Їй хотілося просто насолоджуватися моментом, а не повертатися до тієї дивної розмови. — Я не образилася через ціну, Артеме. Я вже казала. Але мене засмутила твоя поведінка. Останні дні ти наче випробовуєш мене. Питаєш, чи я зла, чи я заздрю. Якщо ти розлюбив мене і шукаєш привід для сварки, щоб піти — просто скажи. Я витримаю правду. Але ці натяки і перевірки… вони ранять сильніше за будь-яку відсутність подарунків. Я просто хочу знати: ми все ще «ми»?

Артем нічого не відповів. Коли ліфт зупинився на поверсі паркінгу, він взяв її за руку. Його долоня була вологою від хвилювання.

Вони пройшли повз ряди автомобілів. Біля їхнього звичного місця стояла машина, накрита сріблястим чохлом, а зверху був прикріплений величезний бант, який неможливо було не помітити навіть у напівтемряві паркінгу.

Артем зупинився. — Це твій справжній подарунок, Оленко.

Він натиснув на кнопку брелка, і чохол плавно сповз, відкриваючи новенький кросовер — безпечний, сучасний, саме такий, про який Олена мріяла, коли вони обговорювали майбутні подорожі до Карпат.

Олена застигла. Вона дивилася на автомобіль, потім на ключі, які Артем вклав їй у руку, а потім знову на чоловіка. В її очах замість радості з’явилися сльози.

— Артеме… як це? Це ж величезні кошти. Ти ж казав, що ми поки не можемо собі цього дозволити…

— Мені прийшла велика страхова виплата за ту стару ділянку, яку ми довго не могли продати, — тихо сказав він. — Плюс мої заощадження, про які я не казав. Оленко, я мушу перед тобою вибачитися.

Він підійшов ближче, обійняв її за плечі, і його голос затремтів. — Розумієш, мої друзі… Вітя, Сергій… вони постійно підколювали мене. Казали, що жінки зараз щирі лише тоді, коли все добре. Що як тільки з’являться гроші і ти почнеш ділити їх не на користь дружини, вона покаже своє справжнє обличчя. Вони запевняли, що ти закотиш істерику через шубу, що ти вимагатимеш такого ж дорогого подарунка, як у матері. І я… я по дурості вирішив перевірити.

Він зробив паузу, і Олена відчула, як йому важко даються ці слова. — Я купив ту шубу мамі — вона справді її отримає завтра. Але я хотів побачити, чи почнеш ти порівнювати ціни, чи станеш дорікати мені. І знаєш що? Мені стало соромно вже в ту хвилину, коли ти приміряла її і заговорила про тварин, про свої цінності. Ти не про гроші думала, а про світ. А коли ти подарувала мені той годинник, вклавши в нього всю себе, і так щиро зраділа простому шарфу… я відчув себе останнім покидьком.

Олена слухала його, і всередині неї боровся гнів із полегшенням. Гнів — через те, що її коханий чоловік дозволив чужим цинічним думкам отруїти їхню близькість. Полегшення — бо він нарешті відкрився.

— Знаєш, Артеме, — сказала вона, відсторонюючись. — Машина — це чудово. Це комфорт, це наші поїздки до мами, це безпека. Але це лише залізо. А от те, що ти влаштував цей «іспит»… це була дуже погана ідея. Стосунки — це не лабораторія, де можна проводити експерименти на витривалість. Ми або довіряємо одне одному беззастережно, або ми чужі люди.

— Я знаю, — Артем опустив голову. — Я зрозумів це. Твоя доброта і твоя щирість — це найкращий урок, який я коли-небудь отримував. Я не прошу тебе забути це прямо зараз, але обіцяю: більше ніколи жодних «перевірок». Тільки правда. Яка б вона не була.

Олена подивилася на машину, потім на бузковий палантин, який все ще грів її шию. — Знаєш, цей палантин мені все одно дуже подобається. Бо я думала, що ти вибирав його з любов’ю.

— Я справді вибирав його з любов’ю! — гаряче вигукнув Артем. — Я три години шукав саме той відтінок, який ти любиш.

Олена нарешті ледь помітно посміхнулася. — Ну, тоді я, можливо, подумаю над твоїм прощенням. Але на килимку в коридорі ти сьогодні все-таки не спатимеш — Новий рік все ж таки. Але сніданок завтра на тобі. І миття посуду після святкової вечері — теж.

Артем полегшено засміявся і міцно притиснув дружину до себе. — Я згоден на все! Хоч цілий рік митиму посуд.

Вони сіли в нову машину. У салоні ще пахло новим пластиком та шкірою. Олена поклала руки на кермо, відчуваючи його тепло.

— Вона гарна, — прошепотіла вона. — Але наступного разу, якщо засумніваєшся — просто поговори зі мною. Добре? Ми ж українці, ми вміємо вистояти проти будь-якого ворога, то невже не впораємося з сумнівами всередині своєї сім’ї?

— Обіцяю, — прошепотів Артем, цілуючи її в лоб.

Вони повернулися в квартиру, де все ще миготіла вогниками ялинка. У вікно було видно, як над містом повільно встає перший ранок нового року — чистий, як свіжовипавший сніг, і сповнений надії на те, що справжні почуття завжди сильніші за будь-які випробування. Олена знала, що цей урок зробив їх міцнішими. А біла шуба… що ж, вона обов’язково зігріє Марію Іванівну, і та буде дуже пишатися своїм сином. А Олена матиме свій бузковий палантин і віру в те, що серце її чоловіка нарешті позбулося тіней минулих сумнівів.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.