Подруги завжди дивувалися, що Варвара знайшла у своєму хлопцеві, Павлі. На їхню думку, він був вічно похмурим, майже ніколи не посміхався і був далекий від будь-яких веселощів.
— Ти така молода, така життєрадісна, а зійшлася з цим… ну, аж надто серйозним, — якось сказала одна з подружок із неприхованою зневагою.
— Ну що ви його “старим” називаєте? — сміялася Варя, захищаючи коханого. — Паша всього на три роки старший за мене.
— А поводиться, як чоловік, якому вже за сорок, — не вгамовувалися дівчата. — Ну, ось який тобі з ним інтерес? Ми б зрозуміли, якби він був дуже заможний і возив тебе світами. А так…
— Ох, дівчатка, — хитала Варя головою з притаманною їй мудрістю, — нічого ви не розумієте. Поки ваші хлопці бігають по вечірках і витрачають час на пусте, мій, наприклад, сам робить ремонт у квартирі. Поки ваші жартують і обговорюють футбол, мій готує мені сніданок, щоб я вранці довше поспала перед роботою. Так, він не самий товариський, і жартувати не любить. Але натомість я знаю, що за ним, як за кам’яною стіною.
Подружки, через свій молодий вік і захоплення яскравими, але швидкоплинними емоціями, і справді ще не розуміли, що на одній веселощах міцну сім’ю не побудувати. Варя ж завжди була ніби старша за свій вік. Вона знала, чого хоче, і покохала Пашу глибоко і щиро. Їй здавалося, що всередині цього серйозного, трохи грізного чоловіка ховається лагідний і ніжний “котик”. І Варя знала, що цього “котика” ніхто, крім неї, не бачить.
Наближався Новий рік. Варя не тішила себе ілюзіями, вона чудово знала, що жодних романтичних, несподіваних сюрпризів від Паші чекати не варто. Він одразу запитав у неї прямо, що вона хоче у подарунок, і Варя чесно відповіла. Сама ж вирішила у Паші не питати, сказала, що буде сюрприз. Але йому, начебто, було байдуже.
За три тижні до Нового року Варя підійшла до Паші. Жили вони разом нещодавно, Варя лише місяць тому переїхала до нього. І поступово облаштовувала його холостяцьку, дуже аскетичну і стриману квартиру.
— У тебе є ялинка? — запитала вона, інтуїтивно розуміючи, що, швидше за все, почує у відповідь.
— Ялинка? Ні.
— А ти пам’ятаєш, що незабаром Новий рік? — обережно, вкрадливо спитала вона, намагаючись не наполягати.
— Пам’ятаю, — спокійно відповів він. — Я ніколи не прикрашав ялинку. Але якщо вона тобі потрібна, то купимо.
— Потрібна, — посміхнулася Варя, її серце радісно забилося.
І як дівчатка не розуміють, чому вона його кохає? Його ж навіть умовляти не довелося, не треба було наводити якихось аргументів чи влаштовувати істерик. Нехай йому самому вся ця новорічна мішура і не потрібна, але він розуміє, що це потрібно Варі. І зайвих питань не ставить.
— Тоді у вихідні поїдемо до торгового центру, — знизав він плечима.
— Потрібні ще іграшки та гірлянди, — продовжила Варя. — Я можу й сама за це заплатити, якщо ти не хочеш.
— Не вигадуй, — насупився він, але не сердито. — Ти сама вибереш, бо я не маю жодного уявлення, що там потрібно купувати.
— Добре, — погодилася Варя.
У вихідні вони вирушили до величезного торгового центру. Варя вирішила, що одразу закупить продукти, які довго зберігаються, для новорічного столу. Зелений горошок, наприклад. Про що, власне, вона Паші й повідомила, коли вони підійшли до відділу консервації.
— Чому саме горошок? — запитав він, злегка здивовано.
— Як, чому? — засміялася Варя, не думаючи, що хтось може поставити таке питання щодо новорічного столу.
Вона думала, що Паша відразу зрозуміє, але він також нерозумно дивився на неї, не розуміючи.
— Паш, ти жартуєш? Олів’є… це ж традиційний новорічний салат!
— А-а, ну гаразд, — знизав Паша плечима, витягаючи візок. — Олів’є, то Олів’є.
Варя знала, що Паша байдужий до всього новорічного антуражу, але ця розмова її трохи збентежила. Одна річ, коли тобі все одно на прикраси, інша — коли ти навіть не розумієш, про що йдеться, коли мова заходить про святкові традиції.
Але невдовзі Варя про все забула, бо потрапила до справжньої казки. Безліч прикрас, гірлянд, ялинки — такі різні та красиві!
Дівчина одразу вибачилася перед Пашею.
— Вибач, але ми тут надовго. Якщо тобі не хочеться зі мною ходити, то ти можеш почекати в машині, а коли я зберу кошик, я подзвоню, і ти мені допоможеш із покупками.
— Та ну, кинь. Піду з тобою, — відмахнувся він.
У Вариній родині ялинка завжди прикрашалася хаотично. Усі іграшки, які були в сім’ї, діставалися з коробки і вішалися на неї. Вона виходила дуже строкатою і милою. Але Варя мріяла прикрасити свою першу спільну ялинку в одному стилі, як на красивих картинках з журналів.
Тому вона й справді підбирала довго. Але Паша не скаржився, стійко й терпляче чекав, доки його кохана із захопленням усе розгляне і доторкнеться.
Вони ледве дотягли все до машини, враховуючи, що ще й величезна штучна ялинка в коробці була.
Коли повернулися додому, Паша одразу завалився на диван. Було видно, як сильно він утомився від усіх цих довгих походів і скупчення людей. А ось Варя, навпаки, була у радісному передчутті.
— Я хочу сьогодні нарядити ялинку! — вигукнула вона, повна енергії.
— Господи, звідки ти береш сили? — пробубонів Паша, вмикаючи фільм.
— Так на ту справу, яка тобі дуже подобається, завжди є сили. Ти ж маєш сили, щоб телевізор дивитися? — заперечила Варя.
— Так, бо рухатися не треба, — хмикнув чоловік.
Варя лише усміхнулася. Поки Паша дивився фільм, вона ставила і прикрашала ялинку. Вона бачила, що Паша періодично скоса поглядає на неї, поки вона вдає, що цього не помічає. І Варя вирішила спробувати його залучити.
— Не хочеш мені допомогти? — запитала вона, тримаючи в руці сріблясту гірлянду.
— Ти й сама чудово впораєшся, — відповів він, не відриваючись від екрана.
Варя посміхнулася, але знову сіла поруч.
— Паш, прикрашання ялинки — це не робота. Це традиція, сімейна справа, яка посилює передчуття свята. У твоїй родині ви не прикрашали разом ялинку?
— У моїй сім’ї ми її взагалі не прикрашали, — промовив він, і його голос став глухим.
Варина рука із золотою кулькою зависла в повітрі.
— Як так? — тихо спитала вона.
— Ну, так, — знизав він плечима.
Варя прибрала кульку назад у коробку і сіла поряд із Пашею, вимикаючи телевізор.
— А що ви робили на Новий рік?
Паша важко зітхнув.
— Та нічого, все було, як завжди. Ти ж знаєш, що мама виховувала мене сама. Грошей страшенно не вистачало, і зазвичай вона брала зміну новорічної ночі, бо за неї більше платили. Жили ми у кімнаті в комунальній квартирі. Там навіть не було куди ялинку ставити, та й мамі було не до цього.
— Ну, а подарунки? — ще тихіше запитала дівчина.
— Які подарунки, Вар? — хмикнув Паша. — Бувало, щоправда, що мама приносила якусь шоколадку з роботи, яку їй там подарують. Мені її віддавала. Це було подарунком.
— І що, навіть не було столу? З олів’є і мандаринами?
— Ні. Добре, якщо грошей вистачало на звичайну їжу. А ти про мандарини кажеш…
— І що, навіть коли ти став старшим, нічого не змінилося?
— Мама померла, коли мені було чотирнадцять. Мене бабуся взяла до себе. У неї була ялинка, та ось грошей теж не вистачало. Та й у чотирнадцять я вже з пацанами гуляти йшов, петарди підривати, — хмикнув він. — На феєрверки, звісно, нам грошей не вистачало, а ось на петарди назбирали.
— А як же Дід Мороз? — Варя мало не плакала. — Невже, у дитинстві він не приносив тобі подарунка?
Паша гірко засміявся.
— Сподіваюся, ти розумієш, що Діда Мороза не існує?
— Для дитини він існує! І не важливо, хто виступає у його ролі.
— У садку був Дід Мороз, він нам якусь цукерку видавав. А вдома мама мені одразу сказала, що його не існує. — Варя насупилася. — Та не зі зла вона, Варю, а щоб я дива не чекав і не розчаровувався. Ми й справді дуже бідно жили. Пам’ятаю, що ми на вечерю могли ділити одну сосиску на двох. А суп ївся тиждень, причому м’яса в ньому не було, бо з м’яса готувалася інша страва. Мамі важко було, не було в нашому житті чаклунства. Батько нашу квартиру пропив, усі речі. Нам довелося в комуналку з’їжджати і намагатися якось вижити. Не до Діда Мороза у такій ситуації, розумієш?
Варя довго не могла заснути. Вона уявила маленького, серйозного хлопчика, який чекає дива, але ніколи його не отримує. Це відчуття порожнечі у його дитинстві було причиною його теперішньої похмурості.
На ранок вона вирушила до магазину.
Вона купила величезний, гарно оформлений солодкий подарунок. А потім, добре подумавши, взяла машинку на пульті управління. Не від себе, а від Діда Мороза. Хлопчаки й у дорослому віці залишаються хлопчиками, та й Дід Мороз Паші, як вирішила Варя, сильно заборгував.
Новий рік вони відзначали вдвох. Зустріли його під бій курантів, а потім обмінялися подарунками. Варя отримала те, що й хотіла — новий, якісний гаманець. А Паші вона подарувала рюкзак, його старий виглядав дуже зношеним. І Паша був у захваті від його практичності.
Звісно, Варя накрила стіл. Приготувала всі традиційні страви, включно з Олів’є і холодцем, щоб Паша насолодився тим Новим роком, який, як думала Варя, був у кожного в дитинстві.
Варя бачила, що її чоловік і справді насолоджується. Навіть на його вічно серйозному обличчі раз у раз з’являлася посмішка. Та й ялинка йому подобалася, і гірлянда на вікні, хоч він цього й не визнавав. Варя бачила, як він довго дивиться на неї, думаючи, що вона цього не помічає.
Лягли вони не пізно. І Паша майже одразу заснув, а ось Варі спати було не можна. Вона тихенько підвелася, а потім поклала подарунки від Діда Мороза під ялинку. На великій коробці було написано маркером:
«Паші від Діда Мороза. Вибач, що так довго не міг тебе привітати! З Новим роком! Будь щасливий!»
Варя лягла з посмішкою на обличчі. Вона не знала, як Паша до всього цього поставиться, але вона, у будь-якому разі, спробувала додати дива до його такого складного життя.
Паша прокинувся раніше. Він потягнувся, підвівся і поплентався на кухню. Зробивши собі каву та бутерброд з ікрою (хоч він уже давно заробляє нормально, ікру вперше спробував лише на цей Новий рік), він вирушив до вітальні. Сів на диван і кинув погляд на ялинку, не розуміючи, чому вона так заворожує. А потім завмер.
Відставивши чашку та відклавши бутерброд, Паша підійшов ближче. Він прочитав напис на коробці, а потім озирнувся. Варі не було, вона ще спала.
Поруч із коробкою стояв величезний, яскравий солодкий подарунок. Мимоволі чоловік згадав, як, будучи маленьким, розглядав ці подарунки в магазинах, знаючи, що у мами на таке просто немає грошей.
Він розкрив його і на його обличчі з’явилася щира, рідкісна посмішка. Стільки цукерок!
Але він вирішив, що спробує згодом. Його найбільше зацікавила коробка, на якій стояв підпис.
Варя застала Пашу у вітальні за кілька хвилин. Він сидів на підлозі, тримаючи машинку на пульті управління в руках і тихо, по-чоловічому плакав. Він не видавав гучних звуків, але сльози текли по його щоках, змиваючи багаторічний біль.
Варя нічого не стала говорити, просто сіла поряд, м’яко обійнявши його за плечі.
— Дякую, — прошепотів він, притискаючись до неї.
— А що ти мені дякуєш? — усміхнулася Варя. — Це не я, це Дід Мороз. Бачиш, він таки дійшов до тебе. Нарешті його лист тобі доставили.
Паша обійняв свою дівчину. Він і раніше знав, що дуже її любить. Але він не розумів, що вона знайшла в ньому. Така гарна, така добра. Він навіть боявся, що Варя не любить його всерйоз, боявся, що вона може втекти до когось веселішого.
А сьогодні він усвідомив, як сильно вона його кохає. Тому що тільки для коханих можна створити чудо. Тільки коханим можна повернути віру у диво і зцілити дитячі рани. А сьогодні Паша вірив. Вірив, що до нього приходив Дід Мороз. І що його найбільший подарунок — це його Варя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
