Я завжди була улюбленою донькою у своїх батьків, і, до речі, єдиною. Моя мама завжди повторює, що щоб не сталося, я можу розраховувати на їз підтримку. От зараз, коли у мене життя не складається, я думаю переїхати з дітьми до своїх батьків, але мій чоловік проти. Він мене від себе не відпускає, хоча і сімейного життя, як такого, у нас теж немає.
Заміжня я вже 5 років. Після весілля чоловік забрав мене жити до себе. У нас є двоє дітей – хлопчик 4 років і дівчинка 1,5 рочки. Спочатку все було добре, але після народження дітей все дуже змінилося. Відносини з чоловіком у нас останнім часом все гірше, і гірше. Шлюб розвалюється на очах. Зникла любов і взаєморозуміння. Все більше накопичується роздратування і претензій один до одного.
Що б я не зробила, чоловікові все не так. Колись він мріяв про велику, дружну родину, говорив що зробить заради мене що завгодно, умовляв завести дітей, а тепер поводиться так, ніби я – приживалка якась. Звичайно, якби він був таким завжди, то я б від нього не народжувала. Але до появи доньки він прикидався люблячим чоловіком, а потім виявилося, що я йому більше не потрібна. При цьому дітей наших любить, і все їм дозволяє. З роллю батька справляється добре. Діти до нього дуже прив’язані.
Через тривалий декрет, я зараз повністю залежу від чоловіка. Не встигла я вийти з першого декрету, як пішла в другий. Потім вирішила зовсім з роботи звільнитися. Я навіть старшого досі не можу в садок прилаштувати, змушена постійно перебувати поруч з ними. На нянь у нас грошей немає, а батьки допомагають дуже рідко, бо живуть далеко від нас. Діти повністю на мені, і мені доводиться їх розважати і догоджати цілими днями безперервно.
На зимові свята до нас в гості приїхали мої батьки. Мама подивилася на все, що відбувається, і порадила мені розлучатися. Сказала, що вона прийме мене з дітьми до себе, і навіть звільниться з роботи заради онуків, а мені дасть шанс повернутися на роботу і влаштовувати своє особисте життя. Мама все це висловила моєму чоловікові, але його відповідь була короткою, мовляв, не втручайтеся, ми дорослі, самі розберемося.
Чоловік не поспішає мені допомагати, тому я намагаюся зайвий раз не просити його про допомогу, так як він все робить через палицю. Ми з ним живемо під одним дахом як чужі люди. У чоловіка своє життя, у мене своє. Я йому не зраджую, а на рахунок нього – не впевнена. Я неодноразово намагалася поговорити з ним про те, що наші відносини мене не влаштовують, і що нам потрібно прийняти рішення: або йти до сімейного психолога, і намагатися якось воскресити наш шлюб , або розлучатися, і дати один одному жити нормальним життям.
На розлучення він згоден, так як визнає, що більше мене не любить, але роз’їжджатися категорично відмовляється. На його думку те, що ми вже не любимо один одного, не повинно затьмарювати дитинства наших малюків, і ми зобов’язані продовжувати жити разом заради них.
Мені здається те, що він пропонує – це неправильно. Мені ж лише 28 років. Пропозиція мами мені значно більше подобається. Загалом, я не знаю, що робити. Як будувати своє подальше життя? На мій погляд, ми з чоловіком повинні або жити нормальним сім’єю, або остаточно відпустити один одного, і роз’їхатися.
Фото ілюстративне – Jooinn.
