Після того, що зробив Ігор, Світлана зареклася ніколи більше з ним не бачитися, щоб не ятрити собі душу. Так минали роки, кожен з них жив собі своїм життям.

Ні Світлана, ні Ігор ніколи не приїжджали на зустрічі з випускниками. Ні після десяти років закінчення школи, ні після двадцяти. Вона не хотіла його бачити, бо досі не простила. Все пережила і майже забула, а пробачити не змогла. Він не знав, як має їй глянути у вічі. Всі ці роки йому не давала спокою його совість, почувався винним перед жінкою, котра була його першим і, схоже, єдиним коханням. За матеріалами.

А кілька років тому однокласник Юрій, організовуючи зустріч випускників із нагоди тридцятиріччя закінчення школи, зателефонував Ігорю і сказав: «Я знаю, що ти не приїжджаєш через Світлану, але її не буде. Не виходить. Тож ми чекаємо тебе».

Зі Світланою говорив так само: «Досить уникати зустрічей із нами через Ігоря. Він жодного разу не приїжджав і тепер відмовився. Сказав, що летить за кордон відпочивати. Вже має квитки. Тож чекаємо тебе».

Колишні однокласники саме збиралися на подвір’ї школи. Такий гамір зчинили, наче їм було по сімнадцять. «О, Ігорко! Невже? — вигукнула жартунка Леся. — Тридцять років не бачились! Якби не фейсбук, ми забули б, який ти на вигляд». Ігор підійшов до гурту, привітався. Упізнав тих, кого не бачив у соцмережах. Бо роки змінювали вроду, але не впливали на очі. Погляди товаришів сяяли юністю…

Раптом хтось сказав: «Дивіться, хто йде!» Ігор озирнувся — і обімлів. Це була Світлана. Коли вона впізнала в гурті однокласників його — посмішка миттю зникла з її вуст. Очі спохмурніли. Ігор і Світлана майже одночасно зиркнули на Юрія. Він лише знизав плечима і розвів руками. Так, мовляв, сталося. А про себе подумав: «Може, нарешті помиряться».

Увійшли до школи, до свого класу. Хтось запропонував сісти за парти з тими, з ким сиділи колись. Ігор зі Світланою попрямували до третьої парти в середньому ряду. Мовчки зайняли свої місця. Класна керівничка, 78-річна Лідія Василівна, «опитувала » всіх за списком. Кожен розповідав про головне, що трапилося з ним за тридцять років.

Дійшла черга до Світлани. Про неї всі знали небагато, бо ж вступила після закінчення школи до Львівського університету й у Львові залишилася. До мами, коли та ще жила, приїжджала рідко, а останні п’ятнадцять років — лише на місце спочинку, на провідну неділю. Всі знали тільки те, що заміжня, має двох дітей.

«Я, як ви знаєте, у Львові, — сказала Світлана. — Працюю вчителькою української мови в гімназії. Синові двадцять п’ять, він уже одружений, скоро я стану бабусею. Дочка ще студентка, їй двадцять. А наш пес, лабрадор, уже старий. Йому одинадцять…»

Леся, жартівливу вдачу котрої життя нітрохи не змінило, спитала: «А якої породи твій чоловік?».

«Я розлучена», — відповіла Світлана. Після цих слів Ігор більше нікого не слухав. Думав, як заговорити зі Світланою, як вимолити її пробачення. Лідії Василівні довелося двічі повторити його прізвище, запрошуючи до слова.

«Ви всі знаєте, що я — інженер. Працюю в будівельній компанії у Харкові. Маю одного сина, одну невістку і одну внучку. Дружини не стало».

Найперші класні пліткарки почали перешіптуватися. Ніхто ж не знав, що Світлана розлучена й Ігор удівець. Вочевидь, це сталося недавно. Чи давно? Хтозна. Батьки Ігоря вже багато років тому переїхали до дочки в інше місто. Тож на батьківщині він давно не бував. І родичів тут не мав. Ні в кого було про нього розпитати.

Уже під час застілля в кафе Ігор, набравшись сміливості, запросив Світлану до танцю. Мовчання важко опустилося їм на плечі. «Пробач мені», — мовив. «Давно пробачила», — збрехала. «Нам треба поговорити». — «Поговоримо…»

Увесь вечір він спостерігав за Світланою і дослухався до того, що діялося в його душі. Він давно зрозумів, що все життя кохав тільки її, але водночас усвідомлював: до стосунків, які сам зруйнував, не може бути вороття. Світлана не простить зради. А нині, побачивши цю жінку вперше за двадцять вісім років та ще й довідавшись, що вона сама, вирішив бодай спробувати виправити ситуацію. Хтозна, чи матиме ще таку нагоду.

Вистежив Світлану, коли вона стояла на терасі сама й розмовляла телефоном. Тихенько підійшов зі спини й накинув їй на плечі свій піджак. Завершивши розмову із сином, Світлана сказала: «Невістка ось-ось має народжувати. Переживаю…». «Усе буде добре, — заспокоїв і взяв за руку. — Ходімо. Пройдемося стежками нашого дитинства».

Теплий липневий вечір спонукав до відвертості. Коли Ігор почав пояснювати, чому тоді так раптово зник, Світлана його перебила: «Я все знаю. Шкода, що не від тебе. Але сталося так, як мало статися». Їй раптом стало холодно і неприємно від згадки про зраду коханого. Той, кого вона любила так, як більше нікого в житті, припинив їй писати. А невдовзі його мама, ховаючи від сорому очі, пояснила: «Ігор одружується, Світланко. Ні про що не питай, бо сама нічого не знаю. Знаю тільки, що та дівчина чекає дитину…».

Незадовго Світлана теж вийшла заміж. Чоловік її був непоганим, але падким до інших жінок. Прощала, бо не любила. Та коли діти виросли, а він далі волочився з іншими жінками їхнього віку — написала заяву на розлучення. Він і не опирався. Вони спілкуються, зустрічаються на свята, але жити разом більше не планують.

Ігор, слухаючи Світлану, гірко посміхнувся. У нього теж було багато жінок. І його Валя теж йому їх прощала. Вона все життя почувалася винною, що звабила його, знаючи, що він має наречену. Не мала щодо нього жодних серйозних намірів, та коли зрозуміла, що чекає дитину, то зробила все, щоб її дитина мала батька. І в деканат ходила, і своїх батьків привезла на виховну бесіду з майбутнім зятем.

А Ігор і не опирався. Він не міг собі дозволити, щоб його дитина зростала без тата. Розписався з Валею. Прокидаючись щоранку, уявляв: ось зараз розплющить очі, а поряд — Світлана. І шукав розради й забуття в обіймах інших жінок.

Валентина жила своїм життям. І лиш тільки тоді, коли вона важко захворіла, Ігор зрозумів: не така вже й погана в нього дружина, просто вона — не його жінка, він не зміг зробити її щасливою. Вочевидь, вони обоє покарані долею. Він — за те, що зрадив кохану дівчину. Вона — за те, що звабила чужого нареченого.

«Пробач, — укотре повторив, намагаючись зазирнути Світлані в очі.

— Що б ти не казала, я відчуваю, що ти досі тримаєш на мене образу. Пробачила б, якби стала щасливою з іншим. Я щиро цього тобі бажав. Ти заслуговуєш щастя». «У мене прекрасні діти, — відповіла. — Хіба це не щастя? Це найбільше жіноче щастя. Ходімо. Нас, певно, вже шукають…».

Повернули до кафе, хоча обом не дуже хотілося туди повертатися. Спогади роз’ятрили минуле. Вистояна ніжність поволі витісняла з душі Світлани образу. Їй навіть шкода стало Ігоря. А він боявся ще щось говорити, аби не злякати кохану. Радів, що вона не висмикує руки з його долоні. Цього було достатньо, щоби зігріти надію.

«О! А ми саме про вас говоримо! — вигукнув Юрій, щойно Світлана з Ігорем увійшли до банкетної зали. — Сідайте, наливайте. У мене є тост. Я… навмисне сказав телефоном кожному з вас те, що сказав. Мені дуже хотілося вас помирити — і все. Та коли ми дізналися про вас… Одне слово, тепер нам усім дуже хочеться вас іще й одружити! Ура!»

Усі почали аплодувати. Хтось гукнув «Гірко!» Світлана знітилася.

«Не можна було залишати вас без нагляду», — пожартував Ігор. «Це тебе не можна було без нагляду залишати, — кольнула Леся і додала не характерним для неї серйозним тоном: — Ми ще в школі розуміли, що ви створені одне для одного, а ти… Ех ти. Час виправляти помилки».

* * *

Уже два роки Ігор і Світлана одружені. Він переїхав до Львова. Прокидаючись щоранку, досі боїться розплющити очі, бо раптом не побачить поруч коханої. Раптом щастя йому просто наснилося…

Ліля Костишин.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.