З України я поїхала в Італію однією з перших, тому про життя заробітчанок знаю чимало.
Мені, можна сказати, пощастило, бо зараз я і сама осіла в Італії, і дітей забрала. А от моя сестра – теж заробітчанка, зробила не так, і дуже себе за це картає.
Поїхала я, бо вибору у мене не було. Жили ми бідно, з чоловіком я розлучилася, а на двох наших синів він навіть аліменти мені не платив.
В схожій ситуації опинилася і моя рідна сестра, тільки у неї був один син.
Ми собі порадилися, що треба їхати, щоб дітей якось піднімати.
Хлопців своїх усіх трьох ми нашій мамі залишили, вона погодилася дивитися за ними.
Сестрі пощастило відразу знайти роботу, а я ще кілька тижнів жила практично на вулиці, добре, що то хоч літо було.
Одного разу я сиділа на лавочці, дуже хотіла їсти, і від того розплакалася. Та так щиро, що навіть не помітила, як до мене почав говорити італієць.
Італійською я не знала тоді жодного слова, але розуміла, що незнайомець мене питає, чого я плачу і чим він може мені допомогти.
Пояснити я йому нічого не змогла, просто ще сильніше розплакалася.
Після чого він взяв мене за руку і кудись повів. Потім я зрозуміла, що прийшли ми до нього додому.
Я чомусь йому довірилася, бо він був не один, а з двома чудовими донечками, приблизно 8 і 10 років.
В домі цього італійського синьйора я затрималася на багато років, я стала для них практично членом сім’ї.
У Адріано, як з’ясувалося, була хвора дружина. Синьйора була лежачою, і я стала її доглядати.
А ще, дівчаткам потрібна була мама, і я намагалася її замінити.
Адріано виявився дуже хорошою людиною, він був дуже вдячним і щедрим до мене, платив мені практично подвійну зарплатню, адже все в домі я тримала на собі.
Мову я вивчила доволі швидко, все – завдяки дітям, то ж з часом спілкуватися нам стало простіше.
В домі у Адріано мені було дуже добре, до мене гарно ставилися, і я непогано заробляла.
Єдине, за що я хвилювалася, це – за своїх дітей, адже хлопці росли без мене.
Я знала, що мама за ними добре доглядає, але – це хлопці, і я розуміла, що було б краще, якби я була поряд.
Своїми переживаннями я якось поділилася з Адріано, і він пообіцяв мені, що допоможе забрати дітей в Італію.
Своє слово він дотримав, і протягом наступного року мої хлопці були зі мною в Римі.
Адріано виділив для них в своєму домі окрему кімнату, і влаштував їх в школу.
Мої сини виросли чудовими людьми, старший став дизайнером, а молодший – футболістом.
Вони давно живуть окремо, і тепер вже мені можуть допомагати. Кажуть, щоб я вже не працювала.
Але я не можу, я досі працюю в Адріано, не можу я його залишити, його донечки роз’їхалися, а він з своєю дружиною стали моєю сім’єю.
Коли я забирала синів в Італію, я пропонувала сестрі, щоб і вона забрала сина сюди.
Але вона не захотіла, сказала, що то буде занадто багато мороки.
Сестра просто висилала гроші додому: спочатку мамі, щоб вона забезпечувала хлопця усім необхідним, а потім, коли син підріс, то сестра вже давала гроші йому напряму.
Племінник має квартиру, машину, дорогі гаджети, і при цьому ніде не працював жодного дня.
Він звик до того, що мама має вислати йому 800 євро в місяць, а він вже ними розпоряджався на свій розсуд.
Сестра сліпо вірила йому, аж поки не зрозуміла, що у сина проблеми, і то дуже серйозні.
Він набрав кредитів в різних банках, так, що сестра не встигає їх повертати, а також має проблеми з оковитою.
Квартиру і машину, яку сестра йому купила, він вже пустив по вітру.
Тепер сестра визнає, що недобре зробила, коли залишила його самого.
Картає себе, що не забрала його, як я своїх синів.
Вона просто у відчаї, не знає, що робити, адже виходить так, що до нічого суттєвого вона і не доробилася.
Сестра просить поради, а я не знаю, як їй допомогти в цій ситуації.
Я навіть, в якійсь мірі, почуваюся винною через це, бо виходить, що в мене все добре, а в сестри – погано.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- Я стала помічати, що моїй невістці хтось часто телефонує. Вона виходить з кімнати і йде розмовляти, щоб ніхто не чув. Потім одягається, виходить з дому, а повертається дуже щасливою і з гарним настроєм. Одного разу я таки наважилася і прямо запитала Олену в чому причина таких походеньок
- Два місяці тому я на пенсію вийшла. Так зраділа тому, думала відпочину. Та чоловіка мого наче хтось підмінив. Важко мені з ним, хоч бери й розлучайся на старості років
- Нещодавно нам з Італії прийшла звістка, що мама чоловіка там в лікарню потрапила, і треба, щоб хтось туди поїхав до неї. Зовиця ще рік тому виїхала з дітьми в Канаду, тому вона зразу сказала, що зараз поїхати в Італію їй не вийде. Мій чоловік теж не зможе виїхати, а інших родичів у свекрухи просто немає. Я зразу зрозуміла, що ця особлива місія – догляд за свекрухою, випаде на мене, бо просто більше нікому
- Сусідка мені розповіла, що Степан хлопець хороший, і батько у нього людина справедлива, але от мама нам життя не дасть, такий от у неї характер, її всі люди в селі стороною обходять. Але Степан обіцяв, що з часом ми побудуємо свою хату і переїдемо, тому з батьками ми будемо жити недовго. Я вийшла заміж, але пошкодувала про це
- Донька моя довго не могла няню для дитини знайти, а дуже спішила вийти на роботу після декрету, бо у неї висока зарплата. Пошуки няні затягнулися і зять запропонував мені тимчасово посидіти з їх дитиною, поки вони когось знайдуть. Я, звісно, погодилася, але тоді ще не знала, як обернеться це все