Я все життя жила заради дітей, а тепер, нарешті, вирішила трохи для себе пожити. Думала, син з дочкою мене в цьому підтримають, порадіють за мене, але все сталося зовсім не так.
Мені 60 років, і я останніх 20 років працюю в Італії. Коли я їхала, то основною метою у мене було допомогти дітям, бо жили ми тоді так бідно, що якби не наші домашні продукти, то навіть не знаю, як би ми взагалі вижили.
Чоловіка мого питання про забезпечення дітей ніколи особливо не хвилювало. Він вважав, що нам батьки нічого не дали, і тому ми теж не зобов’язані щось давати своїм дітям.
А мені ця думка спокою не давала. Дочка підростає, і син за нею, треба ж і про освіту подбати, і про житло.
Єдиним виходом з цієї ситуації я бачила їхати на заробітки і таким чином подбати про майбутнє дітей.
Чоловік був проти того, щоб я кудись їхала, навіть казав, що якщо я поїду, то він зі мною розлучиться.
Я ледве його переконала, що мої заробітки підуть лише всім на благо. І він мене відпустив.
Дітям вдалося поступити в університет на державну форму, то хоч на навчання витрачатися не довелося.
Таким чином я відразу почала складати гроші на житло, хотілося швиденько виконати свою місію, і повернутися додому, бо весь цей час мій чоловік говорив мені, що без мене довго не зможе.
І таки не зміг, бо спочатку завів собі кoханку, а потім сказав, що розлучається зі мною.
Оскільки ми жили в його хаті, то після розлучення мені повертатися було просто нікуди.
Я кинулася в роботу, спочатку купила квартиру дочці, а потім і сину.
Обом взяла по однокімнатній, зате в новобудові. Вважаю, що для початку цього досить, а далі якщо хочуть, нехай самі заробляють.
Наступні роки я додому майже не приїжджала, бо розуміла, що навіть не маю де зупинитися.
Я безвилазно сиділа в Італії і складала гроші. В мене був грандіозний план – збудувати шикарний будинок поряд з хатою свого колишнього чоловіка, щоб він побачив, що я без нього не пропала, а навпаки – багато чого досягла.
Коли я назбирала необхідну суму, то будинок збудувався дуже швидко. Потім мені ще був потрібен час, щоб зробити ремонт і купити меблі, і ось, нарешті, все готово, і я вирішила приїхати додому і відсвяткувати новосілля.
Покликала я сина з невісткою, і дочку з зятем, думала, вони за мене порадіють.
А вони так скривилися, що дивитися на них було сумно.
Коли я їх запитала – що не так, вони прямо сказали, що мені одній такого великого будинку не треба, в той час, як вони з дітьми тісняться в однокімнатних квартирах.
Я їм кажу – а хто вам забороняв їхати і заробляти на більше?
Та вони мене не чують, бо образилися сильно. Діти вважають, що любляча мама так би не поступила.
А я себе винною не почуваю, я сама заробила собі на цей будинок, нічого ні в кого не просила.
Я вважаю, що маю право на щастя, адже мені лише 60 років. Якщо пощастить, може я ще й заміж вийду.
А діти нехай вибачають, я свій материнський обов’язок виконала.
Ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
