fbpx
Життєві історії
На заробітках в Римі я вже 20 років, і повірте, дітей своїх я не обділила. А тепер виявилося, що я їм замало дала, тому повинна поступитися своєю квартирою. Коли вони зрозуміли, що останню велику квартиру я купила для себе, я збираюсь там жити одна, то вони перестали зі мною спілкуватися

Почну з того, що я не раз чула історії про невдячних дітей, але навіть і подумати не могла б, що сама незабаром опинюся в такій ситуації.

Просто я жила за принципом – спочатку допоможу дітям, а поті подумаю про себе, тому була впевнена, що всі задоволені.

На заробітках в Римі я вже 20 років, і повірте, дітей своїх я не обділила. А тепер виявилося, що я їм замало дала, тому повинна поступитися своєю квартирою.

Мені 60 років, я давно вдова, маю двох дорослих дітей – старший син і молодша дочка.

Я дуже не хотіла, щоб вони повторили мою долю, тому першою причиною, чого я на заробітки подалася, було те, що дітям хотілося допомогти.

У мене самої життя було несолодким, мене після весілля чоловік до свекрухи привів, тому я добре і назавжди засвоїла урок, що краще мати свій куток і жити окремо.

В хаті свекрухи я ніколи не була повноправною господинею, тому весь цей час я мріяла лише про одне – мати свій куточок, нехай маленький, але свій.

А от у мого чоловіка такої мрії ніколи не було, йому подобалося жити з мамою, і він все мене картав за те, що я невдячна, не вмію цінувати те, що у мене є.

Чоловіка мого не стало, коли мені було 40 років. Жити з свекрухою я не хотіла, а до батьків повернутися не могла, бо там давно господарював брат з невісткою.

Єдиним виходом для себе я бачила їхати на заробітки і таким чином подбати і про себе, і про дітей.

А тоді якраз жіночки з нашого села вже починали виїжджати в Італію, і я подумала, що це мій шанс змінити життя.

На той час діти вже вчилися в університеті, то ж я за них не дуже хвилювалася.

До того ж, я знала, що бабуся, моя свекруха, їх дуже любить, і завжди пригляне та допоможе.

В мене було завдання спочатку купити дітям по квартирі, а потім придбати житло і собі.

Я так і зробила – спочатку купила доньці однокімнатну квартиру, а потім – синові таку саму. До того ж, весь цей час я допомагала їм і грошима, і продуктами.

Додому я не приїжджала, безвилазно сиділа в Італії, і наступною моєю покупкою була квартира для себе – велика, трикімнатна, з гарним ремонтом і дорогими меблями.

Я багато років працювала, і вважаю, що заслужила на таку покупку.

Та мої діти це не оцінили. І син, і дочка сподівалися, що я когось з них впущу в свою квартиру.

Вони вже обзавелись сім’ями, мають дітей, і їм тісно в однокімнатних квартирах. Вони чекали, що я їм з розширенням теж допоможу, а я їх розчарувала – вирішила нарешті подумати про себе.

Я їх розумію, одна кімната – це справді замало для сім’ї, але хто їм заважав заробляти на більше житло?

До чого тут я? Я їм на старт дала, а далі нехай самі працюють! Ну хіба не так?

Коли вони зрозуміли, що останню велику квартиру я купила для себе, я збираюсь там жити одна, то вони перестали зі мною спілкуватися взагалі.

Таку вдячність від дітей я отримала за все добре, що я для них зробила.

На даний момент моя квартира стоїть закрита, а я продовжую працювати в Італії.

Діти мені не телефонують, навіть з днем народження не привітали.

Може я і справді недобре зробила, що купила собі таку велику квартиру?

Якщо діти мене не пробачать, то хто в старості мене догляне?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page