Почну з того, що моє сімейне життя зовсім не склалося.
Мій чоловік просто залишив мене, а я залишилася сама з двома малими дітьми.
Він просто, як виявилося, зустрів іншу та вирішив шукати своє щастя вже з нею.
Я вже тоді добре розуміла, що тепер наш з дітьми добробут залежить виключно від мене одної і моїх дій, тому дуже старалася як могла, щоб дати їм краще життя, ніж бачила сама.
Але в селі роботи хорошої немає, гроші заробити тут дуже непросто, підробітки не так просто знайти, а зарплати зовсім маленькі, це якщо пощастить знайти роботу на місці, щоб не їздити далеко у місто.
Діти мої росли, тому потрібно було щось змінювати, швидко вирішувати щось.
Я, перш за все, дуже хотіла забезпечити дітям своїм хороше майбутнє.
Тому, коли подруга моя приїхала в наше село, я вирішила з нею просто поговорити.
Моя подруга Поліна вже багато років працювала в Італії.
Виїхала вона туди дуже давно і залишилася там жити, там у неї все добре склалося, є сім’я.
Подруга мені сказала, що допоможе мені знайти роботу, доглядати за літніми людьми.
Діти мої вже підросли, навчалися, тому у мене була можливість поїхати та залишити їх самих.
Робити в рідній країні не було чого, а заробити хотілося грошей для сім’ї.
Моя старша донька вийшла заміж кілька років тому.
На весілля для неї я купила для них з зятем автомобіль, оскільки в нареченого вже було своє житло і молоді вирішили, що вони житимуть там.
На весілля я не змогла приїхати, так склалися обставини, не могла залишити роботу в Італії.
А для себе я ще добре знала, що потрібно ще молодшій доньці допомогти.
Ольга була трішки неспокійною дівчиною.
Не думала зовсім сама про своє майбутнє.
А рік тому так прямо і сказала мені, що хоче свою квартиру в місті, бо вона не може орендувати житло, їй не вистачає своєї зарплати.
Але це все при тому, що я кожного місяця висилаю для неї немаленьку суму грошей на життя, щоб вона ні в чому не мала потреби.
Ольга завжди скаржилася мені, наче тримала образу на мене, що колись вона жила наче бідна людина і доношувала речі своєї старшої сестри.
Хоча я пояснювала їй, що я давала їй лише гарний одяг сестри, в доброму стані, так як я працювала одна і не могла завжди купувати їм новий одяг, хоча й так дуже економила на собі.
Мені, правду кажучи, було зовсім не приємно чути подібні слова від своєї дитини, адже я старалася для дітей дати все найкраще і розуміла, що Ольга говорить це і рахує винною мене, що я не могла їй забезпечити багате дитинство.
Але я була тоді зовсім одна, мені ніхто не допомагав, прикро, що донька не розуміє, як я багато робила для них.
Ольга постійно скаржилася мені, я почувала себе винною, що моя донька не мала щасливого дитинства і має так багато недобрих спогадів.
Тому я погодилася на покупку квартири для неї.
Ольга у мене дуже просила двокімнатну квартиру.
Я вирішила, що донька подорослішала, стала розумнішою і теж буде відкладати собі на житло, але вона вирішила, що це я повинна для неї купити квартиру сама, лише за свої гроші.
Вона навіть не запитала мене чи я зможу сама відкласти таку велику суму грошей, була впевнена, що я на заробітках саме для того, щоб забезпечити їм з сестрою гарне життя.
В Італії я вже сім років працюю, за цей час я вивчила їх мову.
Люди тут дуже хороші, мені подобається їх культура, менталітет, вони мені допомогли, я їм безмежно вдячна.
Цього року я попросила на роботі відпустку, адже у травні в мене день народження, та й вдома я давно не була, і мені її погодили.
Мені вже дуже хотілося додому я дуже скучила за дітьми та рідною землею, за своєю Батьківщиною.
Та коли я сказала своїм двом донечкам, що приїду додому і свій день народження хочу з ними зустріти, Ольга відразу стала відмовляти мене повертатися саме зараз.
Мені дуже прикро було від її слів.
Вона мене не бачила стільки часу і каже, щоб я і далі не приїжджала, а працювала поки є робота, адже часи непрості і вона дуже розраховує на мене, так як в країні ситуація непроста, заробляє вона мало і квартири їй без мене ніколи не придбати самій.
Донька моя пояснювала це тим, що зараз такі непрості у світі часи і я не зможу потім повернутися назад, а ще гроші на квартиру заробити потрібно.
Ось така подяка дитини, для якої стараєшся зробити життя кращим.
Тепер навіть не знаю чи варто залишатися тут і заробляти гроші для неї.
Яке рішення буде правильним?
Зізнаюся вам, що я не хочу вже заробляти тут гроші навіть для власної дитини.
Можливо, недобре так казати. Але яку подяку я бачу? Чи подбає колись про мене вона, якщо я й зараз їй така байдужа?
Фото ілюстративне.
