На заробітках в Італії я була майже 15 років, і вже два роки як я вдома.
Зараз мені 65, і я вирішила виходити заміж, та мої діти проти, щоб я в такому віці влаштовувала своє особисте життя.
Тепер я стою перед вибором – слухати своїх дітей чи слухати своє серце?
Два роки тому я приїхала додому святкувати свій 65-річний ювілей, а потім все зважила, і вирішила залишитися.
Обох дочок я забезпечила квартирами, в яких вони зробили сучасний ремонт, купили всю нову техніку і нові меблі.
Свій будинок я теж гарно облаштувала, то ж захотілося трохи відпочити і пожити для себе.
А потім я зустріла Василя, який зробив мені пропозицію, і мені дуже захотілося тихого сімейного щастя, якого у мене ніколи не було.
Я вийшла заміж рано, народила двох доньок.
З чоловіком у нас відразу стосунки не складалися, але я терпіла, бо сподівалася, що якось все вляжеться, та цього не сталося, навпаки, з часом ставало лише гірше.
В 50 я розлучилася з чоловіком, до того ми вже не жили разом більше десяти років, але не наважувалися офіційно розірвати стосунки, так і жили разом, але кожен своїм життям.
На той час я працювала в школі вчителькою, отримувала невелику зарплатню, то ж моя кума, яка вже працювала в Італії, стала кликати мене до себе.
Мені було важко наважитися все залишити, але щось мені підказувало, що так буде краще.
Дві мої дочки на той час вже вийшли заміж, то ж я вирішила, що зможу їм бути більше потрібною за кордоном.
Я розлучилася з чоловіком, розрахувалася з роботи, і поїхала за кордон.
Спочатку було важко, бо все мені було незнайоме, але з часом я звикла.
Пам’ятаю, як я тримала свою першу зарплату: цю тисячу євро я довго крутила в руках і дуже пишалася собою, рахувала, скільки ж це вчительських зарплат.
Гроші я почала висилати своїм дітям, практично все їм віддавала, собі залишала якихось 50 євро на дрібні витрати.
Коли мої діти вже були забезпечені житлом, моя кума мене зупинила, сказала, щоб я трохи і про себе подумала, бо приїду додому і нікому без грошей буду непотрібна.
Тоді я стала відкладати гроші для себе, за них свій будинок довела до ладу, щоб було де жити, коли повернуся.
Дівчатам моїм дуже не сподобалася новина, коли я повідомила, що давати гроші їм більше не буду, вони навіть певний час зі мною не розмовляли.
Та потім їм трохи перейшло і ми час від часу з ними зідзвонювалися.
Зраділи доньки, коли я про свій приїзд оголосила, сказала, що ювілей хочу вдома відсвяткувати.
Вони знали, що з пустими руками я не приїду і розраховували на те, що я знов поділю між ними гроші.
Я справді привезла з собою аж 10 тисяч євро, та навіть не думала їх віддавати дочкам, бо вважаю, що вже достатньо їм допомогла.
Я попередила, що планую вже залишитися вдома і ці гроші потрібні мені самій.
Дочки настільки образилися на мене за це, що навіть на день народження не прийшли і відтоді зі мною не спілкуються.
А потім мені зустрівся Василь, він мій ровесник, вдівець, дуже хороша людина.
Ми з ним так зблизилися, що він пропонує мені зійтися і жити разом, навіть наполягає на тому, щоб ми розписалися.
Гроші у Василя є, він далеко не бідна людина, то ж звинуватити його в тому, що він повівся на мої маєтки, не можна, він і сам багато чого має.
Його єдина донька давно живе за кордоном, і не потребує допомоги батька.
Василь каже, що все у нього є, от лише душевної теплоти йому не вистачає.
Але дочки мої проти щоб я заміж виходила, прямо кажуть, що в моєму віці про таке думати соромно.
А я собі думаю – хіба я не варта щастя? Який там у мене вік?
Головне, що виглядаю я молодше своїх років, і почуваюся добре, а в паспорт не завжди треба дивитися.
Ну хіба не так?
А що б ви зробили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.