Це була холодна груднева ніч. Білий автобус із табличкою «Salerno — Chernivtsi» важко дихав на черговій заправці десь на кордоні. Люба сиділа біля вікна, притиснувши до грудей сумочку з документами та грошима. Її пальці — з грубою шкірою, посіченою миючими засобами та роками важкої праці в неаполітанських будинках — мимоволі перебирали вервицю.
П’ятнадцять років. Це число звучало для неї як вирок і як гордість водночас. Вона поїхала, коли Любомирові було лише дванадцять. Тоді здавалося: «Рік-два, зароблю на ремонт і повернуся». Але життя в Італії затягувало, як болото. Спочатку ремонт, потім навчання сина в університеті, потім — велика хата, «щоб не гірша, ніж у людей», потім весілля, машина… П’ятнадцять років її життя пішли на те, щоб вимурувати стіни, які вона бачила лише на фотографіях у Вайбері.
Люба заплющила очі, згадуючи останню розмову з сином. Його голос був дивно чужим, позбавленим тієї дитячої теплоти, яку вона так берегла в пам’яті.
— Мамо, — сказав він сухо, — ти коли приїдеш, нам треба буде серйозно поговорити. Будуть великі зміни. Не бери багато речей, поговоримо на місці.
Вона тоді не запитала, що за зміни. Серце вмить стало важким, наче туди налили розплавленого свинцю. «Зміни» — це слово ніколи не віщувало нічого доброго для жінки, яка звикла тримати все під контролем через екран телефону.
Коли автобус нарешті зупинився в центрі рідного містечка, Люба відчула легке запаморочення. Повітря було іншим — гострим, вологим, рідним. Біля перону її зустріла Наталка. Невістка стояла в синьому пуховику, трохи втомлена, але з тією самою доброю посмішкою.
— Мамо! — вигукнула вона і кинулася обіймати. — Нарешті! Діти вже всі вуха прогледіли: «Коли бабця приїде? Що привезе?»
Люба пригорнула жінку до себе. Наталка пахла домашнім хлібом і чимось таким знайомим, теплим.
— А Любомир де? — запитала Люба, озираючись навколо.
Наталка на мить відвела погляд, поправляючи шарф.
— На роботі затримується, мамо. Каже, об’єкт терміновий, треба здати до свят. Не переживайте, він ввечері буде. Ходімо, машина там, за рогом.
Дорогою додому Люба дивилася у вікно. Ось нова церква, ось магазин, де вона колись купувала синові перші кросівки. А ось і їхня хата. Велика, двоповерхова, з кованим парканом і доглянутим садом. «Моя молодість у цеглу закатана», — подумала вона з гіркотою.
Вдома все було ідеально. Наталка вичистила хату до блиску. На столі вже чекала вечеря.
— Я голубці зробила, мамо, — щебетала Наталка, розставляючи тарілки. — Пам’ятаєте, як ви мене вчили по Скайпу? «Рис не доварюй, м’яса не шкодуй, капустинку тонко ріж». Я все так і зробила. Скуштуйте.
Люба їла, але їжа не йшла в горло. Вона бачила, як Наталка здригається від кожного звуку машини за вікном. Бачила її почервонілі повіки, які та старанно маскувала макіяжем.
Ближче до десятої вечора Любі подзвонила Ганна — сусідка і давня подруга.
— Любко, ти вже вдома? — голос Ганни був притишеним, змовницьким. — Слухай, я не хотіла тобі писати, щоб не засмучувати перед дорогою… Але ти гляди там. Твій Любомир зовсім з глузду з’їхав. Вже пів року за тією розлученою з аптеки бігає. Весь район знає, одна Наталка мовчить, бідна дитина. Терпить, очі виплакала, а йому — як об стіну горохом. Гроші, що ти висилаєш, туди носить…
Люба слухала мовчки, стиснувши телефон так, що побіліли кісточки пальців.
— Дякую, Ганнусю. Я розберуся, — відповіла вона і поклала слухавку.
Любомир прийшов за північ. Люба не спала. Вона сиділа у вітальні в кріслі, не вмикаючи світла. Коли в замку повернувся ключ, вона просто сказала:
— Сину, це ти?
Він здригнувся, вмикаючи світло.
— О, мамо… Ви чого не спите? Дорога ж важка.
Він виглядав добре. Навіть занадто добре. Дороге пальто, доглянуте обличчя. У ньому не було тієї втоми, яка читалася на обличчі Наталки. Він підійшов, поцілував її в щоку. Від нього пахло дорогим парфумом і чужим жіночим духом — солодким, нудотним ароматом лілій.
— Завтра поговоримо, мамо. Я дуже втомлений, — кинув він і швидко пішов нагору.
Наступного ранку на кухні запанувала важка тиша. Наталка швидко нагодувала дітей і повела їх у садочок, ніби відчуваючи, що зараз почнеться буря. Люба повільно налила собі каву. Любомир сидів навпроти, гортаючи щось у телефоні.
— Ну, розповідай про свої «зміни», — сказала вона, не відводячи погляду від сина.
Любомир відклав телефон. Він глибоко зітхнув, ніби готувався до стрибка в холодну воду.
— Мамо, я не буду крутити. Ми з Наталкою розлучаємося. Це рішення остаточне. Я зустрів жінку, свою долю. Я її люблю так, як нікого ніколи не любив. Я хочу жити по-справжньому, а не просто існувати.
Люба мовчала. Вона чекала, що буде далі.
— Наталка — хороша жінка, я нічого не кажу, — продовжував він, дедалі впевненіше. — Але в нас давно все не так. Я вже все придумав. Я звернувся до адвоката. Хата ця велика, нам з Наталкою її не поділити. Але оскільки ти її будувала, я думав… коротше, я попрошу Наталку виїхати. Вона може повернутися до своєї матері в село або знайти квартиру. А я тут лишуся з Іриною. Вона теж має сина, йому потрібен простір. Ти ж мені допоможеш? Треба Наталці пояснити, щоб вона не робила сцен. Ти для неї авторитет. Допоможи їй зняти житло на перший час, ти ж там непогано заробляєш…
Люба повільно поставила чашку на стіл.
— То ти хочеш вигнати жінку, яка десять років берегла твій тил, твоїх дітей і цю хату, поки я гнула спину в Італії? Ти хочеш виставити її на вулицю, щоб привести сюди іншу?
— Мамо, ну не будь такою старомодною! — він роздратовано махнув рукою. — Це життя. Навіщо мучити одне одного? Хата записана на мене, ти сама так хотіла, щоб мені було легше.
— Так, сину. Записана на тебе. Але збудована вона моїми руками, які щоранку відмивали унітази в неаполітанських синьйорів. Моїми ногами, на яких вже вен не видно від варикозу. Моєю старістю, якої в мене не було.
Вона встала і підійшла до вікна, дивлячись на засніжений двір.
— Слухай мене уважно, Любомире. Наталка нікуди не піде.
— Що значить «не піде»? — він теж підхопився.
— А те й значить. У цій хаті житиме Наталка і мої онуки. До повноліття дітей — точно. А ти, раз уже такий великий «коханець» і знайшов свою долю, — збирай речі. Прямо зараз. Іди до своєї Ірини. Знімай квартиру, будуй нову хату, заробляй на машину. Починай з нуля. Як я колись починала в Італії з однією валізою і нулем у кишені.
Любомир остовпів. Його обличчя почало вкриватися червоними плямами.
— Ти що, мамо?! Ти рідного сина на вулицю виганяєш заради чужої людини? Це ж я твій рідний син! Ти мені маєш допомагати, а не їй!
— Наталка мені не чужа баба. Вона — моя родина. Вона берегла цей дім, поки тебе носило по коханках. Вона жодного разу не поскаржилася мені в Італію, щоб я не плакала там ночами. А ти… ти виявився слабким, сину. І я не дозволю тобі будувати своє «щастя» на сльозах дітей і на руїнах того, що я будувала п’ятнадцять років.
— Тоді знай: я з тобою більше знатися не хочу! — закричав він, грюкнувши кулаком по столу. — Живи зі своєю невісткою, раз вона тобі дорожча за сина!
Він вибіг з кухні, кинувся нагору, почувся гуркіт валізи. За десять хвилин двері хати здригнулися від потужного удару — Любомир пішов.
Люба сиділа на кухні, дивлячись на дві чашки кави. Одна була недопита, інша — зовсім холодна. Сльози прийшли пізніше. Вони текли повільно, обпікаючи щоки. Вона плакала не за стінами, не за грошима. Вона плакала за тим малим хлопчиком з білим чубчиком, який колись обіймав її за шию і шепотів: «Мамусю, я ніколи тебе не ображу». Куди він подівся? Коли вона пропустила той момент, коли він став цим егоїстичним чужинцем?
Увечері повернулася Наталка з дітьми. Побачивши валізу Любомира, яка так і лишилася стояти біля порога (він забув її в істериці, забравши лише дрібні речі), вона все зрозуміла.
— Мамо… — тихо сказала вона, притискаючи до себе дітей. — Ви що, посварилися? Через мене?
Люба підійшла і міцно обійняла невістку.
— Не через тебе, доню. Через правду. Ти лишаєшся тут. Це твій дім. І мій дім. А він… нехай навчиться бути чоловіком.
Через два дні Люба почала знову збирати свої сумки.
— Куди ви, мамо? — плакала Наталка. — Лишайтеся! Ми якось проживемо. Я піду на роботу, діти вже великі.
— Ні, Наталко. Треба ще трохи попрацювати. Треба дітям на навчання відкласти, та й тобі підтримка потрібна буде. В Італії мене чекають, мій контракт ще не закінчився. Я буду дзвонити. А ти тримайся. Не дзвони йому першою. Не проси. Чоловік має відчути ціну того, що він втратив.
Люба поїхала. Знову той самий білий автобус, знову ті самі ями на дорогах. Тільки тепер на серці було дивно легко. Вона зробила те, що мала зробити.
Минуло чотири місяці. Люба була в Салерно, готувала обід для своєї підопічної синьйори Анни. Телефон задзвонив — повідомлення від Ганни-сусідки.
«Любко, не повіриш! Твій повернувся. Вчора бачила, як він паркан фарбував. А ввечері з Наталкою і дітьми на річку ходили. Виглядає, як шовковий. Кажуть, та його «любов» швидко закінчилася, як тільки він без машини і маминих грошей лишився. Наталка прийняла, але тримає його в їжакових рукавицях. Хату почав до ладу приводити, на роботу другу влаштувався».
Люба прочитала повідомлення тричі. Вона підійшла до вікна, звідки було видно Тірренське море. Вона вперше за багато років відчула, що її праця не була марною.
Вона не забрала в сина хату. Вона зробила набагато більше — вона повернула йому совість. Іноді любов матері — це не цукерка і не гроші в конверті. Іноді це гіркий лік, який рятує душу від остаточного гниття.
Того вечора Люба вперше за п’ятнадцять років не перераховувала зароблені євро. Вона просто відкрила вікно, впустила солоний морський бриз і заснула з посмішкою. Вона знала: вдома, в далекій Україні, у великій хаті, нарешті запанував справжній мир. Бо мир можливий лише там, де є правда.
А Любомир… він ще напише. Вона знала це. Напише просто: «Мамо, пробач». І тоді вона нарешті повернеться назовсім. Не до стін, не до цегли, а до родини, яку вона змогла врятувати навіть на відстані тисяч кілометрів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
