fbpx

На весіллі єдиного сина Василині чомусь було не весело. Ярину свекруха не злюбила через її бідність. Вирішила, що розлучить молодят і написала синові анонімного листа

Не сміла Василина перечити синові, коли той узяв собі за дружину «цю злидоту», сьому дитину багатодітних Оришки й Петра. Вона ж мріяла про Катерину, дочку завідуючого сільмагом. Ото майбутнє було б у її сина. А так, нема на що й сподіватися. Весілля гуло, музики вигравали, гості гукали молодим «Гірко!» Усім було гарно й солодко, але тільки не Василині — новоспеченій свекрусі.

Молодята побралися, а через рік Ярина народила хлопчика, а Івана забрали на армійську службу. Піти до батьків не могла, тож терпіла свекрушині кпини та ще більше старалася давати лад і в оселі, і на городі, і біля дитини. Іванові ж кожного дня писала листи. Сподівалася, що коханий повернеться і все стане на свої місця. За матеріалами.

Хоч і одружився син, але Василині не давала спокою думка оженити його знову, на багачці. Тому невдовзі Іван отримав анонімне послання: мовляв, подалася твоя жіночка із села десь у світи, зв’язавшись із приїжджим чоловіком. Гуляща вона, така-сяка, одне слово… Солдат як прочитав це, то збілів, немов стіна.

А вслід цьому посланню того ж дня пошта інше принесла – від Ярини. Не хотів Іван конверта навіть відкривати, але передумав, не розірвав на дрібні клаптики. Вийняв тремтячими руками листок із таким рідним почерком… А перед очима – туман, літери розпливаються. Вчитався все ж – і віри не йме! Дружина описує сільські новини, як і що нині в городі та в дворі робили, як синочок розвивається… Дата на обох листах однакова! Та кому ж вірити? І що ж там насправді в селі й у сім’ї діється?

Командир військової частини, де служив Іван, довідавшись про випадок з листами, допоміг, щоб солдатові короткотермінову відпустку дали. Іван їхав додому – і душі не чув у собі. Поїздом, автобусом, попуткою добирався до села. Останні три кілометри до рідного села мало не біг і постукав у знайоме до болю віконце о пів на третю ночі.

Ярина охнула, кинулася відчиняти двері. Свекруха метушилася поруч, ховаючи очі. Іван зайшов до хати, поставив у куток валізу й сердито кинув на стіл конверта з анонімним листом. Процідив крізь зуби: «Як це було, Ярино?» Жінка взяла листа, почала читати, зі сну не одразу второпавши, чого хоче її чоловік і чому він такий розгніваний.

– Та це… неправда, Іванку! – прошепотіла. – Ти мої листи, які я тобі щодня писала, із собою маєш?

Іван кинув на клейонку товсту пачку. Ярина зібрала їх і показала на штемпелі на конвертах:

– Бачиш, із нашої пошти всі висилала. Дати стоять… То коли ж я втікала з чужинцем, коли? Почитай ще раз: кожен день тобі описала, який пройшов тут, у свекрухи.

Іван був приголомшений. Перебрав тремтячими руками конверти, похилив голову:

– Прости мені, Яринко. І хто ж це міг таку брехню написати?

На свекруху Ярина й не глянула, подала чоловікові їсти і повела показати синочка.

Наступні півтора року Ярина мовчки чекала чоловіка у свекрушиній хаті. А коли Іван повернувся з армії, збудував нову оселю і забрав туди з материної хати Ярину з сином і маленькою донькою.

З мамою спілкувалися, але тепер вже не дозволяли їй втручатися в їхнє життя. Наприкінці свого життя Василина нарешті зрозуміла свою помилку, покликала до себе Івана і Ярину і просила пробачити за того листа, що мало не розбив їхню сім’ю…

Галина ЯРОСЛАВЕЦЬ.

Фото ілюстративне – eg.

You cannot copy content of this page