Я з чоловіком вклала у виховання своєї доньки всю душу – і освіту ми їй хорошу дали, і коли вона закінчила навчання, квартиру для неї придбали. З житлом нам допомогли мої батьки, вони теж збирали гроші для єдиної внучки. Всі разом ми прагнули забезпечити доньці щасливе майбутнє, щоб хоч вона прожила краще, ніж ми.
Не можу нічого сказати, дочка у нас хороша – не виросла примхливою егоїсткою, але останнім часом я її зовсім не впізнаю. Росла вона практично як всі діти з невеликих містечок: садок, школа, канікули у бабусі в селі і раз в табір їздила. У школі дочка вчилася відмінно, тому без проблем поступила в університет на бюджетну форму навчання. Жила в гуртожитку, ніякого особистого життя – вся в навчанні.
І лише на останньому курсі почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на те, що буде виходити заміж. Тільки ось про весілля вона повідомила всього за два дня до торжества. Сказала, що це весілля не має значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять.
До речі, її наречений – наш земляк, він теж з нашого обласного міста. Він працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад. Ми зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру, заодно і весілля зіграємо всі разом. Все це було минулого літа. Та все вийшло трохи не так, як я планувала.
Першою повернулася моя донька, прийшла до нас за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться. На рахунок весілля сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, мовляв їм цього не треба. Краще за ці гроші їй допомогти облаштувати квартиру, від такої допомоги вона не відмовляється.
У нас було ще трохи часу до приїзду зятя, тому ми з чоловіком їздили на квартиру доньки, допомагали і з ремонтом, і з покупкою меблів. Я все питала: а чому свати не з’являються, ми б познайомилися. Але вони були у відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так. На питання: хто вони, дочка відповідала, що це люди творчі, богемні, аристократичні. З ними не так-то просто, але вона їх поважає і навіть десь боїться, так як вони такі – типу з вищого світу.
Як і було сказано, наречений приїхав восени. Ми з нетерпінням чекали на знайомство, але нас не кликали, все якісь причини знаходилися. До нас молода пара теж не приїжджала. На новорічні свята дочка приїжджала одна. Нас вже це обурило: «Доню, ти нареченого хоч покажи, привези! А то ми вже маємо сумніви, чи він взагалі існує».
Натомість донька показала нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання для нас там не було. Зате які там батьки: сваха вся така вишукана, витончена. Сват – з модною борідкою, теж весь такий аристократ. Я зрозуміла – дочка нас соромиться, тому що ми не такі.
Я не витримала, і прямо у неї запитала: – Доню, ти соромишся нас? Вона спробувала ухилитися від відповіді і зам’яла розмову. Проте я впевнена, що це так. Ми з чоловіком – прості люди, наша відпустка – це батьківське село. Наші свята проходять при застіллях. Чоловік працює в майстерні по ремонту побутової техніки, а я – кухарем в їдальні. У нас нічого в житті особливого немає, але і немає нічого такого, щоб нас соромитися.
На Великдень дочка не приїхала і нас не покликала, святкувала зі своєю богемою. А ми вже й не кличемо, спілкуємося з нею тільки по відеозв’язку. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вдає, що нічого не розуміє. Ми до них в гості не напрошуємося, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує, хоча живе в квартирі, купленій за наші гроші.
Прикро нам через усе це, від дітей ми не дочекалися ніякої подяки! Я боюся, що коли у нас з’являться внуки, у них до нас буде таке ж ставлення через нашу простоту. А що зараз можна зробити, ми ж не змінимося, щоб лише відповідати стандартам, нам з чоловіком і так добре жити. Прикро, що тільки донька і зять так не вважають.
Фото ілюстративне – Wday.