На цвинтарі стояла тиша. Лише вітер шелестів листям старої берези, що росла край могили. Галина поправила вінок, свіжі хризантеми, і сіла на лавку поруч із сестрою.
Світлана мовчала. Дивилася на напис на камені: «Микола. Улюблений чоловік і батько».
— Ти знаєш, Галь, — нарешті промовила вона тихо, — мені досі здається, що він от-от прийде. З тими своїми теплими очима й посмішкою. Каже: “Світланко, я купив кави, зараз заваримо”. І все… тиша.
Галина важко зітхнула.
— Знаю, сестричко. Але ти мусиш жити далі.
Світлана гірко посміхнулася:
— Жити? Я ж усе життя ним жила. Мені всі казали — дурна. Бідно живеш, борги, діти взуття доношуєш одне за одним. Але я його любила. Не могла інакше. Я йому вірила, навіть тоді, коли він пив. А тепер нема ні його, ні тієї віри…
Галина мовчала. Погляд її ковзнув у далечінь. На ній — гарне пальто, шовкова хустка, золотий перстень. Видно, що життя її не кривдило. Але в очах — порожнеча.
— А знаєш, Світлано, — заговорила вона несподівано, — я свого Івана ніколи не любила.
Світлана здивовано повернула голову.
— Як це — ніколи?
— Так. Вийшла заміж, бо батьки сказали. Він був добрий, роботящий, хату збудував, землю купив. І що? Я жила з ним сорок років, як чужа. Іноді думала: краще б я мала твій борг і твоє кохання, ніж своє золото без любові.
Світлана довго мовчала. Потім сумно усміхнулася:
— Зате він тебе любив. Ти ж була, як королева.
— Королева без серця, — відповіла Галина. — Він мені світив, як сонце, а я стояла в тіні. Ніколи не зрадила, не скривдила, але й не любила. І що з того, що в хаті повно добра, якщо в душі пустка?
Світлана витерла очі.
— А я навпаки, — сказала тихо. — У мене нічого не було, окрім любові. Ми з Миколою жили, як могли. То грошей не вистачало, то сварились через дрібниці. Але коли він клав мені руку на плече — світ ставав добрішим. І навіть коли він спивався, я все одно бачила в ньому того хлопця, що стояв під моїм вікном з букетом польових квітів.
Галина подивилася на сестру довгим, уважним поглядом.
— Значить, любов — це справжнє багатство?
— Не знаю, Галь. Любов — то не щастя, а хрест. І не кожен його витримає. Мій хрест тяжкий був. Але я його несла з вірою. Бо я знала, що не дарма.
Старша сестра опустила голову.
— А я свій хрест теж несла. Але, може, ще важчий — без любові. Іноді лягала спати і думала: “А чи хтось мене колись обійме по-справжньому?” І відповідь — тиша.
— Івана шкода, — сказала Світлана. — Він добрий був.
— Добрий, — підтвердила Галина. — Тільки не той, що мені потрібен. І знаєш, коли його не стало, я плакала не за ним, а за тим, чого між нами не було.
Після цих слів вони довго мовчали.
Вітер обережно грався квітами на могилі. Сонце поволі сідало за обрій.
— Галь, — озвалася Світлана, — а як думаєш, хто з нас прожив краще життя?
Галина сумно усміхнулася:
— Ти. Бо ти хоч знала, що таке любити.
— А ти хоч знала, що таке бути в безпеці.
— Без любові ніяка безпека не рятує, — відповіла Галина. — Це як жити в золотій клітці. Гарно, але холодно.
Світлана поклала руку на сестрину долоню.
— Виходить, у кожної своя втрата. Ти втратила почуття, я — людину.
— Але, може, й добре, що ми різні, — задумливо сказала Галина. — Бо якби всі жили однаково, ніхто б не розумів, що справжнє щастя — не в грошах, і не лише в любові, а в тому, щоб тебе розуміли.
Світлана глянула на неї крізь сльози:
— Галь, а може, колись ти теж полюбиш… хоч після всього?
— Може, — зітхнула Галина. — Але тепер я вже інша. Я навчилась цінувати те, чого не мала. Іноді пізно, але краще, ніж ніколи.
Вони підвелися, поправили вінок і ще раз подивилися на могилу.
— Ходім, — сказала Галина. — Нам ще жити треба.
Йшли поруч, мов дві половинки однієї долі: одна — із любов’ю без добробуту, друга — з добробутом без любові.
І ніхто з них не міг сказати напевно, кому пощастило більше.
Мораль:
У кожної жінки своя ціна щастя. Одна платить бідністю за кохання, інша — самотністю за добробут. Але тільки та, хто любила, навіть у сльозах має спогад, що гріє серце. А та, що не любила, має лише порожню хату — й тишу, яку вже нічим не заповниш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
