fbpx
Життєві історії
На Святий вечір, 6 січня, моя подруга з чоловіком приїхала з Польщі. Вони давно там на заробітках, вже мають своє житло. До нас в село вони батьків приїжджають провідати і до нас завжди прибігають. Я так стараюся приготувати щось смачненьке, накрити багатий стіл. Вікторія вже, як пані, коли вони з чоловіком йдуть додому від нас, я завжди засмучуюся, бо ми ж разом починали, але я й досі в селі

Подруга моя вікторія нещодавно з Польщі приїхала до батьків своїх зі всією своєю сім’єю.

Хоча я довго таки не бачилася з Вікторією, але, щиро кажучи, не дуже люблю, коли ми з нею, коли вона приїжджає додому, разом зустрічаємося.

Ні, звісно, я нічого недоброго сказати не хочу зовсім, вона не погана людина, справа, швидше за все, в іншому.

Справа вся в тому, що у моєї подруги Вікторії в житті все досить таки легко склалося.

Ми з нею обоє народилися та виросли в нашому невеличкому в селі. Все дитинство провели разом, адже наші сім’ї дуже близько жили одне від одного.

До школи разом ходили з Вікторією, можна сказати, що й юність наша разом з нею пройшла, ми гарно ладнали, дружили, багато є гарних моментів, які й досі згадуються мені.

А потім ще й так склалося, що ми ще й в один період і разом заміж вийшли.

Жилося і нашій сім’ї і сім’ї Вікторії досить таки непросто, нажаль, в ті часи. Зрозуміло, що в селі роботи мало, в основному на сезон лише, сільське господарство, а взимку роботи немає.

Вікторія з чоловіком поїхали в Польщу, у пошуках кращого життя, хотіли досягти кращого майбутнього.

Подруга з чоловіком, свого часу, таки наважилися залишити дітей на своїх батьків та шукали там роботу.

Спочатку їм було там непросто, я це добре розумію, вони постійно скаржилися не раз, коли приїжджали додому з заробітків, а потім минуло трохи часу і все налагодилося.

Згодом Вікторія з чоловіком забрали туди дітей навчатися, вже й своє житло мають, досить таки непогане, хоча ще виплачують за нього кредит, нещодавно і автомобіль власний Вікторії придбали.

Подруга моя, коли приїжджає приїжджає, привозить багато гостинців, дітям солодощі і постійно вихваляється своїм життям.

Вікторія стала такою поважною пані. Вихваляється, що вони там те, вони се, їх поважають, багато друзів мають. Розповідають про усе, що досягли там.

Я спочатку спокійно до всього ставилася, з захопленням слухала усі їх розповіді з чоловіком. Але зараз вона хвалиться з такою гордістю усім, от прямо вона королева, а я відчуваю на фоні цього себе якоюсь простою нікому не цікавою сільською жінкою.

А в нас життя з чоловіком склалося зовсім не так, як хотілося б, як жили раніше, так і зараз живемо в селі: чоловік трактористом працює, а я на ферму до місцевого фермера ходжу. Двоє дітей маємо, старша в місті навчається.

Коли Вікторія приїжджає, щоразу до нас забігає з чоловіком, я намагаюся, щось смачне приготувати, але це й близько не стоїть з тим, що вона звикла їсти.

Вона прямо й каже мені, що смак, як з дитинства, її бабуся ще таке готувала, вона не любить цього. Дістає якісь свої наїдки, мовляв, скуштуйте нормальної їжі.

Вікторія дуже доглянута, нафарбована, має гарну зачіску, вона так гарно одягається, що я захоплююся нею.

Хоча ми з моєю подругою ровесниці, але я виглядаю старішою за неї, як мінімум, на років 10.

Ми говоримо, подруга дякує і йде додому, а в мене на душі залишається порожнеча ще довго, ну чому нам так не пощастило в житті.

Мені зараз 49 років, чоловікові – 52, вже й сама думаю їхати десь за кордон на заробітки. Але чи ще не пізно? Не знаю чи вдасться нам влаштуватися там в такому віці.

Як зважитися на такі зміни і поїхати жити за кордон у пошуках кращого життя? І чи потрібно мені це вже у моєму віці?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page