П’ятнадцять років на чужині… І кожен із цих днів я починала з підрахунку: скільки ще залишилося до кінця контракту, скільки я сьогодні заробила і скільки з цього можна відправити додому. В Італії час вимірюється не сезонами, а банківськими переказами. Коли я тільки-но виходила з автобуса в передмісті Неаполя, мені було сорок п’ять. Тепер мені шістдесят, і я відчуваю кожен із цих років у своїх колінах, які крутить на дощ, і в спині, яка більше не розгинається до кінця.

Моя історія почалася так само як у тисяч інших. Раннє заміжжя — мені дев’ятнадцять, Віктору двадцять один. Кохання було справжнім, а от усе інше — ніби тимчасовим. Ми оселилися в хаті моїх батьків — старій, мазаній, із низькими стелями, де взимку кутки цвіли від вогкості. Ми вірили, що це ненадовго. Народилася Оксана, за два роки — Андрій, а потім ще й Катруся. Хата ставала все тіснішою, а грошей, які ми заробляли на місцевій фабриці та в полі, ледь вистачало на їжу та найпростіший одяг.

Віктор завжди казав: «Олю, от піднімемо дітей, тоді й за ремонт візьмемося». Не встигли. У сорок дев’ять він просто не прокинувся зранку. Серце. Я залишилася вдовою в хаті, яка розвалювалася на очах, із трьома дітьми, яким треба було давати освіту й житло.

Пам’ятаю ту ніч після сороковин. Я сиділа на кухні, дивилася на тріщину в стіні й розуміла: якщо я не поїду, мої діти повторять мою долю. Вони будуть так само тулитися в цих сирих кімнатах, доношувати речі одне за одним і мріяти про власну ванну кімнату. Сусідка Галина, яка вже рік працювала «баданте», якраз приїхала у відпустку. Вона й допомогла: позичила гроші на дорогу, знайшла першу роботу в родині старого професора.

Перші три роки в Італії я пам’ятаю як суцільний туман із хлорки, запаху ліків та чужої мови. Я доглядала за лежачим хворим, який вночі часто кричав, бо не впізнавав власних дітей. Я мила підлогу, готувала пасту, яку сама спочатку не могла їсти, і плакала в подушку кожної неділі, коли виходила в парк до інших українок. Ми сиділи на лавках, розкладали домашню ковбасу на газетках і мірялися тим, хто скільки доларів передав «бусом» цього тижня.

Я була гордою. За перші п’ять років я повністю перебудувала нашу хату. Стару мазанку знесли, а на її місці виріс сучасний двоповерховий будинок із цегли, з великими вікнами та індивідуальним опаленням. Я купувала найкращі матеріали, італійську плитку, дорогі меблі. Мені здавалося, що кожна нова плитка на підлозі — це моя компенсація дітям за те, що мене немає поруч.

Потім прийшла черга доньок. Коли Оксана зібралася заміж, я вже мала суму на однокімнатну квартиру. «Мамо, це найкращий подарунок у житті!» — кричала вона в слухавку, і я була щаслива. За кілька років підійшла черга Катрусі. Там було складніше, ціни виросли, але ми зі сватами скинулися і купили їм двокімнатну в новобудові. Я вважала, що свій обов’язок виконала. Хата — синові, квартири — донькам. Я забезпечила їм старт, про який ми з Віктором навіть мріяти не могли.

І ось, шістдесят років. Я вирішила, що цього разу приїду надовго. Може, навіть назовсім. У мене є заощадження, є дім, є діти й онуки. Я уявляла собі це Різдво тисячу разів: як я буду накривати великий стіл на дванадцять страв, як пахнутиме кутею та грибами, як ми будемо згадувати тата.

Але реальність почалася з порогу. Андрій зустрів мене на вокзалі, забрав сумки, але в машині ми майже мовчали. Будинок зустрів мене тишею. Він був гарним, але все в ньому було чужим. Невістка Ірина зустріла мене з ввічливою, але холодною посмішкою.

— Олено Михайлівно, ви переодягайтеся. Ми вам у тій кімнаті, що в кінці коридору, ліжко застелили, — сказала вона, не відриваючись від телефону.

Ця кімната колись планувалася як комора для консервації, але потім там зробили маленьку гостьову. Там ледь помістилося ліжко і стара тумбочка. Мої речі так і залишилися у валізі, бо місця в шафах для них не знайшлося. «У дітей багато іграшок, у нас зимові речі, ви ж розумієте», — пояснила Ірина. Я зрозуміла. Я зрозуміла, що в домі, який я будувала кожною своєю безсонною ніччю, мені виділили шість квадратних метрів.

Наступні два тижні стали для мене школою виживання. Я намагалася бути корисною. Зранку підхоплювалася, щоб приготувати сніданок, але Ірина лише морщилася: — Мамо, ми не їмо таку жирну їжу. Дітям треба каша без молока, а Андрію — тільки тости. Не чіпайте нічого на кухні, ви мені все переставляєте. У мене тут свій порядок.

Андрій приходив з роботи пізно, втомлений. Він швидко вечеряв, цілував дітей і сідав за комп’ютер. Коли я намагалася розповісти йому щось про Італію чи запитати про його справи, він відповідав односкладно: «Угу», «Нормально», «Мам, давай завтра, я зайнятий». Він дивився крізь мене. Я була для нього не мамою, яка повернулася, а якоюсь дальньою родичкою, яка тимчасово займає комірчину.

На Святвечір я готувалася особливо. Купила найкращих грибів, домашнього маку. Хотіла наліпити вареників. — Іро, я сьогодні вечерю приготую, — сказала я за сніданком. — Давайте дівчат покличемо з зятями, онуків. Сядемо всі разом.

Ірина відклала ложку й подивилася на мене так, ніби я запропонувала щось непристойне. — Мамо, ми на Святвечір їдемо до моїх батьків у село. У нас така домовленість уже п’ять років. Там збирається вся родина, свати чекають. — А як же я? — вирвалося в мене. — Ну… ви ж можете вдома залишитися, відпочити. Андрій казав, ви в Італії дуже втомлювалися. Ось і виспіться.

Я подивилася на сина. Він не піднімав очей від тарілки. — Андрію, сину, то ви мене саму лишите на Різдво? Я ж тільки заради цього і приїхала… — Мам, ну не починай, — роздратовано кинув він. — Ірина вже пообіцяла батькам. Ми не можемо в останній момент усе міняти. Посидьте вдома, подивіться телевізор. Чого ви ображаєтеся?

Вони поїхали о другій годині дня. Завантажили в машину пакунки з подарунками, галасливих дітей і поїхали. Хата стала такою великою і такою холодною, що я не знала, куди себе подіти. Я набрала Оксану. — Оксаночко, доню, що ви робите? Може, я до вас приїду на вечір? — Ой, мамусю, ми з Ігорем уже до друзів зібралися. Там ціла компанія, ми кутю вже вчора з’їли. Ти вибач, нам треба бігти, таксі під’їхало.

Молодша Катя навіть не взяла слухавку, лише написала коротке повідомлення: «Мам, ми в кіно, потім до свекрухи. Зі святом!».

Я сіла на кухні. Тій самій кухні, де плитка коштувала мені трьох місяців миття чужого старого чоловіка, який плював мені в обличчя, коли я намагалася його погодувати. Я дивилася на свої руки — порепані, зі слідами від мийних засобів, які не виводяться жодним кремом. Ці руки збудували ці стіни. Ці руки купили ці квартири. Але ці руки виявилися порожніми.

Раптом я зрозуміла страшну річ. П’ятнадцять років я була для них не мамою, а далеким, надійним банкоматом. Вантажною машиною, яка регулярно привозила гроші, коробки з одягом, солодощі та гаджети. Вони любили не мене — вони любили мої перекази. Поки я була там, я була важливою. Моє «алло» чекали, бо після нього зазвичай приходило сповіщення про грошове зарахування. А тепер, коли я приїхала як людина — стара, втомлена, зі своїми спогадами й потребою в теплі — я стала незручною. Я стала зайвим меблями в ідеально відремонтованому домі.

Я згадала свою маму. Вона нікуди не їздила. Вона працювала на фермі, заробляла копійки, і ми з Віктором жили в її сирій хаті. Але як ми її любили! Ми бігли до неї з кожною бідою, ми ділили з нею останній шматок хліба, і на Різдво вона завжди була в центрі столу. Вона нічого не дала нам матеріального, крім своєї любові, і ми цінували її понад усе. А я дала своїм дітям усе: стіни, дах, майбутнє. Але я забула дати їм себе. Вірніше, я думала, що гроші — це і є моя присутність.

У вікно стукав холодний січневий вітер. Я пішла у свою комірчину і вперше за багато років відчула не фізичну втому, а таку порожнечу всередині, ніби з мене викачали все повітря. Мені шістдесят. У мене є три успішні дитини, великий будинок і дві квартири в місті. І я абсолютно самотня на Різдво.

Найгірше — це страх майбутнього. Якщо зараз, поки я ще маю сили і можу знову поїхати в Італію, щоб привезти ще грошей, вони зі мною так поводяться… то що буде за десять років? Коли я стану немічною і в мене не буде жодного «євро» за душею? Чи знайдуть вони для мене місце хоча б у цій комірчині, чи я стану занадто великим тягарем для їхнього «ідеального порядку»?

Я відкрила валізу, витягла подарунки, які везла з такою надією. Італійська панеттоне, дорогі парфуми для доньок, іграшки. Все це здавалося тепер якимось сміттям. Я зрозуміла: побудувати дім набагато легше, ніж зберегти в ньому своє місце. Я купила їм незалежність від себе, і вони нею скористалися.

Завтра я піду на вокзал. Не для того, щоб їхати в Італію відразу, а щоб просто купити квиток назад на кінець січня. Я зрозуміла, що вдома в мене немає. Дім — це там, де на тебе чекають. А в цьому красивому будинку чекають лише на наступний банківський переказ.

Я вимкнула світло і лягла на вузьке ліжко. У темряві будинок здавався особливо чужим. Я закрила очі й почала рахувати. Тепер я рахувала не дні до від’їзду, а те, скільки ще я зможу працювати, щоб забезпечити собі таку старість, де мені не доведеться просити дозволу помити тарілку на власній кухні. Виявилося, що самотність в Італії була куди чеснішою, ніж самотність у колі власної родини.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.