Зимові сутінки повільно огортали село, накриваючи білою ковдрою похилені паркани та сонні садки.
У вікні невеликої, але добротної хати горіло тьмяне світло.
Тут мешкала Анна Степанівна — жінка, чиє життя останнім часом нагадувало тихий шелест сухого листя.
Ця оселя колись була наповнена сміхом, тупотом дитячих ніжок та впевненим голосом її чоловіка, якого не стало давно, який будував цей дім як фортецю для цілого роду.
Але зараз стіни, здавалося, стали холоднішими, а стеля — вищою.
На Святвечір стіл Анни Степанівни виглядав незвично скромно.
Вона завжди славилася своїми пирогами та щедрими застіллями, проте сьогодні в центрі стола самотньо тулилася глиняна миска з кутею.
Поруч стояло кілька вареників із залишками капусти, тарілочка з домашніми огірками, які вона закрутила ще влітку, та кілька картоплин у мундирах.
Причина такої скромності була прихована в її безмежній материнській любові та старій борговій книжці сусідки.
Ще в серпні, коли до неї на кілька днів заїхали онуки, Анна відчула нестерпне бажання хоч трохи полегшити життя своїм дітям.
Вона знала, як важко їм у великому місті, де кожен крок коштує грошей.
Позичивши чималу суму в сусідки, вона роздала все до останньої копійки: дітям на морозиво та нові зошити, а решту — синові в кишеню, попри його слабкі заперечення.
З того часу кожна її пенсія ділилася на крихітні частини.
Більшу половину вона справно віддавала, а на залишок намагалася якось триматися сама.
Останній внесок вона зробила саме перед Різдвом.
«Краще бути з порожніми кишенями, але з чистою совістю перед святами», — думала жінка, рахуючи останні копійки, що залишилися в гаманці.
Поки Анна Степанівна працювала в місцевій школі, самотність не так сильно стискала її душу.
Щодня вона була серед людей, чула дитячий гамір, розв’язувала чиїсь проблеми.
Але з виходом на пенсію тиша стала її постійною супутницею. Дім, який колись здавався затишним гніздечком, тепер перетворився на пустку.
Діти телефонували рідко.
Вона не звинувачувала їх — місто диктувало свій шалений ритм.
Там, за обрієм, вони постійно кудись бігли, заробляли, вирішували проблеми, про які вона в селі навіть не здогадувалася.
Проте в душі жеврів біль: невже вона стала лише сторінкою в їхньому минулому, про яку згадують лише у свята?
Анна запалила свічку, поставила її на підвіконня і сіла до столу.
Склавши руки в молитві, вона дякувала Господу за те, що діти живі й здорові
Вона ледь піднесла першу ложку куті до рота, як тишу передпокою розірвав різкий, несподіваний стукіт у двері.
Серце жінки тьохнуло. Хто б це міг бути в такий час? Може, колядники?
Анна Степанівна, накинувши стару хустку, поспішила до сіней.
Коли важкі двері відчинилися, морозне повітря увірвалося в хату, а разом із ним — найбільше щастя в її житті.
На порозі, припорошені снігом, стояли Микола з Оксаною.
За їхніми спинами, смішно шморгаючи носами, ховалися онуки.
На дорозі, поблизу воріт, тьмяно світилися фари їхньої машини.
— Мамо, ми приїхали, — тихо промовив син.
Жінка не могла вимовити ні слова. Сльози радості миттєво заслали очі.
Вона лише ширше відчинила двері, запрошуючи рідних у тепло.
В одну мить хата ожила.
Почалася метушня, онуки одразу залізли на піч, Оксана почала допомагати розкладати сумки, а Микола мовчки обійняв матір.
Анна Степанівна викладала на стіл усе, що мала.
Вона дістала останню жменю цукерок, яку берегла саме на такий випадок, і розсипала їх перед дітьми.
Їй було байдуже, що стіл був скромним — головним було те, що він перестав бути самотнім.
Після вечері, коли перша радість зустрічі трохи вщухла, Микола опустив очі.
Його обличчя виглядало втомленим, а в погляді читалася тривога, яку він більше не міг приховувати.
— Мамо, ми маємо серйозно поговорити, — почав він, крутячи в руках порожню чашку. — Я вже три місяці як без роботи. Фірма закрилася, а знайти щось нове з такою оплатою, щоб покрити оренду квартири та садок, просто неможливо. Гроші, що ми відкладали, закінчилися повністю.
Він розповів про довгі безсонні ночі, про смуток перед дружиною та страх перед майбутнім.
Оксана лише мовчки кивала, поклавши руку чоловікові на плече.
— Ми довго думали, як бути, — продовжив Микола. — І в нас є пропозиція. Чи дозволиш ти нам переїхати сюди? Назовсім. Квартиру в місті ми зможемо здавати — цих грошей нам вистачить на перший час. А тут я піду до місцевого фермера, він давно кликав людей на весну. В селі є і школа, і садок. Дітям тут буде краще — чисте повітря, природа.
Анна Степанівна слухала сина, і в її душі відбувалася справжня буря.
З одного боку, їй було боляче за їхні негаразди, за те, що життя так випробувало їх на міцність.
Але з іншого — глибоко всередині — розквітала неймовірна квітка надії.
Тепер вона не буде одна. Тепер її хата знову стане справжньою домівкою для її родини.
— Звісно, синку, — голос матері тремтів. — Це ж і ваша хата теж. Батько її для того й будував, щоб тут завжди було місце для кожного з вас.
Вона вже малювала в уяві, як навесні вони разом засадять город. Як заведуть господарство, як на подвір’ї знову буде чути дитячий сміх.
Вона знала, що разом вони впораються з будь-якими труднощами. Її самотність закінчилася цієї святої ночі.
Стелючи постіль для онуків, Анна Степанівна дивилася на зірки крізь розмальоване морозом вікно.
Вона відчувала, що цей Святвечір був особливим. Це не просто свято — це був момент переродження їхньої сім’ї.
Бог почув її молитви, хоча й послав відповідь у такий несподіваний спосіб.
Тепер у великій хаті панував спокій. Діти заснули, а Марія ще довго сиділа біля ікони, шепочучи слова подяки.
Вона знала: попереду важка праця, але коли родина тримається вкупі, будь-яке горе стає лише сходинкою до щастя.
Велика сім’я, великі плани й безмежна любов — ось що подарувало їй це Різдво. Тепер вони справді будуть щасливими.
Але чи мав би бути тут привід для радості матері, коли в дітей такі проблеми в сім’ї?
Чи не краще молодій сім’ї жити в місті, де кращі перспективи для дітей і онуків її?
Фото ілюстративне.
