Мій брат Анатолій молодший за мене на дванадцять років, правда, у нас різні батьки. Свого батька я не знаю, він кинув нас з мамою, коли мені навіть не виповнилося і року. І більше його ніхто не бачив і не чув, він ніяк нам не допомагав матеріально.
Коли мені було десять років, мама вдруге вийшла заміж. Вітчим мене не любив, вважав тягарем і коли народився брат, мене і зовсім віддали в інтернат, і додому я приїжджала тільки на вихідні та канікули. Постійно заставала вдома лайки, вітчим любив оковиту, часто влаштовував вдома розборки.
Я завжди заступалася за маму. Одного разу він навіть вигнав мене з дому, коли я приїхала на вихідні трохи застуджена, сказав, що лікувати мене тут ніхто не збирається. Мама нічого не могла зробити і мені довелося хворою поїхати назад.
Брата я сильно любила, він мені тоді відповідав тим же. Коли Анатолію вже було років двадцять, його батько пішов до дружини свого рідного брата, яка на той час вже була вдовою і вони поїхали жити в інше місто до її дітей. Свою частину будинку він залишив моєму братові, а я вже була одружена і жила з чоловіком в іншому місті.
У нас усіх своє, доросле життя. Але два рази на рік я їжджу до них в гості, брат вже живе з сім’єю окремо, у нього трикімнатна квартира, а мама одна, в нашому будинку.
Я живу з свекрухою, її донькою і чоловіком в двокімнатній квартирі. В одній кімнаті – мама і сестра чоловіка, в іншій – ми з чоловіком і нашим дорослим сином. У маминому будинку є і моя частка і всі ці роки я намагаюся вмовити брата продати мамин будинок, купити мамі однокімнатну квартиру, а ми заберемо свої частини грошима. Він не згоден на такий варіант і говорить: «Приїжджай і живи, ніхто тебе виганяти не збирається. А раптом я розлучуся, де тоді буду жити»?
Кожен мій приїзд ми намагаємося вирішити цю проблему, але все так і триває вже майже двадцять років. Мама згодна зі мною, але коли я їду додому, вона дзвонить і каже: «Знаєш, ми тут з Толіком подумали і вирішили, що ти можеш приїжджати до мене і жити, тільки одна, без чоловіка, він тут не потрібен» .
Такого я не очікувала від них. Чоловік у мене не ангел, іноді любить випити, але ми з ним прожили тридцять два роки, у нас дорослий син. І я повинна кинути сім’ю, роботу, мені залишилося три роки до пенсії, і переїхати в маленьке містечко, щоб допомагати мамі, а потім жити там з дозволу брата. Не розумію, як таке нормальній людині могло прийти в голову.
І ось на свята я знову збираюся до мами в гості, і цього разу навіть не буду заводити розмову про свою частку спадщини, я вже змирилася, що мені там нічого не світить. Співробітниці всі говорять, що мені потрібно просто перестати спілкуватися з ними, не їздити, але я не можу, це мої найрідніші люди, хоча розумію, що і тоді я була зайва в родині і зараз я для них чужа.
Фото ілюстративне – mista.ua.
