Моїй свекрусі 82 роки, живе вона окремо, але справлятися з домашніми справами їй уже дуже важко, тому ми щодня їздимо до неї. Але родичі чоловіка тепер почали говорити про те, щоб ми забрали маму до себе.
– Ви б маму до себе забрали, – почала говорити кілька років тому племінниця свекрухи. – Твій Олег у неї єдиний син.
Так, мій чоловік – єдиний син Галини Вікторівни, і свекруха останні кілька років не покидає меж своєї квартири, але забрати її не так просто. Почалася наша історія багато років тому, коли мама чоловіка була в тому віці, в якому я зараз. Вона відразу мене не злюбила.
Свекруха тоді жила в невеликому, але заможному селищі, в своєму величезному будинку: чоловік був при хорошій посаді, так що навіть після того, як його не стало, свекруха жила добре.
Ми одружилися, потім довго збирали на своє житло, мама чоловіка ні копійкою не допомогла. Потім чоловік почав їздити на заробітки, я його не бачила по пів року, зате ми купили квартиру, яку через кілька років продали, щоб добудувати наш власний будинок.
В гості до Галини Вікторівни ми приїжджали рідко, стосунки між нами так і не склалися. Вона всім знайомим розповідала про те, що син б їй і допомагав, але невістка не дозволяє.
А як не допомагали? Захотіла мама в місто до сина перебратися, а грошей від продажу будинку не вистачає (і добре так не вистачає):
– Дайте, – каже, – я ж знаю, у вас є, а я на внука квартиру запишу!
Ну логічно ж, ми даємо левову частку суми, син і онук у Галини Вікторівни єдиний. Але в останній момент від своїх слів свекруха відмовилася.
– Ні, – раптом говорить у нотаріуса, – я не згодна! На мене треба писати.
Було це 18 років тому. Записали квартиру на маму. Вона поспішала в’їхати, ремонт всюди закінчити ми навіть не встигли. А через місяць почалося: плитка у ванній відлітає, паркет скрипить, скління на лоджії старе! А що поробиш? Сина не було, невістка спеціально вибирала мені такий варіант.
Скільки всього було – не розкажеш. До нашого сина Галина Вікторівна відносилася байдуже: немов його і немає.
Так воно і було. А п’ять років тому свекруха злягла можна сказати, з квартири майже не виходить. Ще через рік постало питання, що добре б Галину Вікторівну взяти до нас: будинок великий, за нею догляд потрібен і спеціальна дієта. Чоловік мене попросив, заради нього, мати ж.
– Добре, – кажу при Галині Вікторівні, – у мене всього дві умови: на кухні у своєму будинку готую тільки я, ніяких пирогів, сметани з салом та іншого. І друге: ніякої племінниці Світлани в моєму домі!
– І на кухню не можна, і Світланці до мене в гості не прийти? Ні, так я не згодна!
Свекруха залишилася у себе, чоловік їздив на заробітки, я до неї ходила: прибирала, готувала, ночувала з нею. Світланка в основному тільки по телефону проявляє участь у долі улюбленої тітоньки.
Одного разу такий дзвінок був при мені:
– Ланцюжок з хрестиком пропав, – повідомляла племінниці свекруха, – ну, а хто? Ти була і невістка. Хто ще візьме. Я завжди їх на тумбочці тримала, а сьогодні – немає. Дочекатися невістка не може, коли все і так їй дістанеться.
Мовчки ставлю перед свекрухою їжу, нахиляюся і поруч з тумбочкою піднімаю ланцюжок з хрестиком.
От як після всього цього взяти її до себе? Так, чоловікові вона мати, але я їй нічим не зобов’язана. Я дізнавалася: при монастирі є притулок платний, умови хороші, догляд там дуже якісний.
Чоловік мене зрозумів. До місця, де доведеться жити мамі чоловіка від нас набагато ближче, ніж від нашого будинку до її квартири. І нехай мене засуджують все. Не можу і не хочу. Зрештою, нехай Світланка за нею доглядає, говорила ж Галина Вікторівна, що квартиру залишить тому, хто за нею буде доглядати. Мені давно цієї квартири не треба.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
