У Михайла защеміло серце, коли він побачив Оксану на вокзалі. Він винувато глянув на доньку, і запитав:
— Чув, донечко, що у тебе скоро весілля, може, запросиш батька?
Донька обвела його зверхнім поглядом:
— Нізащо, — сказала вона. — Та й який ти мені батько, коли я все життя росла без тебе?
Михайло не мав що відповісти їй, лише винувато схилив голову.
Весілля було через тиждень. Оксана вийшла заміж, усі гості були у захваті від її весільної сукні. Вона щиро усім зізналася, що весільне вбрання подарував їй вітчим. Свято було наповнене радістю і щастям. Проголошували тости за здоров’я молодих, кричали “гірко”.
А тим часом Михайло не мав спокою — ходив кругами навколо їдальні, у якій кипіла весела забава.
Гості виходили на вулицю і бачили, як він мучиться. Шкода їм було чоловіка, але чим вони могли зарадити? Усі люди в селі знали цю історію з самого початку.
Галина та Михайло познайомилися більше двадцяти років тому. Гарна була пара. Ходили по селі, як лебідь з лебідкою. Галина була впевнена, що знайшла своє справжнє кохання. Чоловік теж мав серйозні наміри щодо неї, тому незабаром запропонував одружитися. Але сімейне життя молодих почалося з сварок і негараздів. Виявилося, що одного кохання для Галини замало, потрібні були ще й гроші. Але Михайло заробляв не багато, і ніяких шляхів підзаробити не шукав. Вчитися теж не хотів.
Незабаром Галина зрозуміла, що чекає дитину. Тоді Михайло і вирішив, що пора щось міняти. Хлопець заради коханої дружини погодився вступити до київського університету. Галина була щаслива.
Незабаром вона народила гарненьку дівчинку з татовими очима та маминим носиком. Щасливий новоспечений батько зі столиці приїхав з подарунками. Ледве дотягнув валізи. Чого тільки не було там для маленької донечки — повзуни і брязкальця, маленькі сукні, ляльки.
***
Йшов час, донечка підростала, Михайло мусив їздити на сесії. Галина ростила дитину і чекала чоловіка.
— Ой, щаслива ти, Галино, — заздрила подруга. — Ще пів року і твій Михайло диплом отримає, на добру роботу влаштується, то вже й заживете собі.
Але події розгорнулися зовсім по-іншому. Одного разу Михайло приїхав додому і почав збирати речі. Зібравши валізи, він поцілував донечку і сказав:
— Галино, я йду від тебе, назавжди. Я іншу жінку покохав. Ти сильна, я знаю, витримаєш усе…
“Назавжди” — це слово звучало у її вухах, як вирок.
Згодом Галина дізналася, що її чоловік вже давно водився із жінкою років на десять старшою за нього. Така собі світська дама відбила у неї чоловіка, не замислюючись над тим, що у нього є донька. Мало того, вже через рік вона, вдосталь набавившись, кинула його.
В село повернувся Михайло, як у воду опущений. Жив деякий час сам. А потім пішов до дружини миритися. Він з’явився і на порозі в Галини зі словами:
— Пробач мене, якщо зможеш, — попросив він колишню дружину.
Але Галина зради не пробачила:
— Нізащо, — відповіла вона і зачинила перед ним двері.
З того часу колишній чоловік Галини почав самотньо жити у селі. Різні чутки про нього ходили та у кожній з них була своя правда — за двома зайцями погнався, жодного не впіймав.
Галина тим часом розгледіла кохання в очах вірного друга. Він завжди був поруч і ні на що не претендував — допомагав, не давав порад, але і не нав’язувався. Просто кохав без пам’яті свою колишню однокласницю. Втім за два роки вони побралися і народили синочка.
Вітчим став для доньки Галини прикладом справжнього тата — люблячого, доброго, уважного, такого, якого у неї не було.
Оксана бачила рідного батька часто, та жодного разу за ці п’ятнадцять років він до неї не заговорив. Спочатку її серце стискалося від болю, а потім минулося. Не лишилося жодних почуттів — лише пустка. То ж дівчина щиро вважала, що цій людині не місце на її весіллі. Музика грала, а Михайло лив щирі сльози жалю за марно прожитим життям.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
