Ще з народження я росла в сім’ї, в якій всі любили та поважали одне одного, так само я виховувала і свою власну донечку Іринку.
І зовсім нічого не віщувало нам тоді якихось неприємностей, у нас була повна хороша сім’я, донька не знала відмови ні в чому, ні від мене, ні від чоловіка. Розумниця, красуня, одна з кращих учениць свого вищого навчального закладу на яку всі заглядалися та, якою усі захоплювалися, вона була нашої гордістю і нашим захопленням, нідією на краще майбутнє і спокійну старість.
Все було у нас добре, поки мого чоловіка не стало, на жаль. Але не дарма люди придумали приказку про те, що неприємність не ходить одна, а за нею слід чекати іншу.
Як тільки чоловіка не стало, я так сумувала, що не відразу помітила, як у дочки увійшло в звичку не ночувати вдома, вона зустрічалася з одним хлопцем, по навчанню з’їхала і взагалі якось поступово порядком віддалилася від мене.
Моя Іринка дуже змінилася, стала холодною, десь зникла у неї доброта і розуміння мене.
Згодом донька стала жити з тим чоловіком на орендованій квартирі, а потім, з часом, він залишився без роботи і вона привела його до мене додому.
Він мені дуже не сподобався, як на мене, така неприємна людина, я просила свою доньку залишити цю людину і знайти для себе гідного та хорошого чоловіка, адже цей навіть не зможе її забезпечити нормальне життя, який зробить її щасливою, в нього грошей навіть на хлібину немає. Я, як кожна мама, хотіла для своєї доньки кращого майбутнього.
В той вечір моя дочка дійсно покинула мій будинок, як я тоді думала, ненадовго. Але все виявилося інакше.
Сама до кінця не розумію, як так вийшло, але наша суперечка з дочкою затягнулася на десять років. Спочатку я намагалася помиритися з Іриною, але вона всіляко уникала будь-якого спілкування зі мною, а пізніше вийшла заміж за того чоловіка.
На моєї рідної єдиної доньки весілля мене ніхто не покликав. Я дізнавалася через знайомих як у дочки справи, як у неї справи. Моя донька прийшла до мене тільки через сім років, з проханням зайняти немаленьку суму грошей. Стільки років не розмовляли, і замість всіх невимовних теплих слів ми знову посперечалися.
Після того Ірина знову пішла. Як пізніше виявилося, тоді вона чекала дитину. Але я про це не знала, хоча якби і знала, навряд чи змогла б так відразу пробачити їй семирічну відсутність.
Нещодавно я вийшла на пенсію і стала часто гуляти в парку. І ось, через десять років з нашого непорозуміння, я зустріла дочку на вулиці – вона гуляла з сином, моїм внуком.
Це вперше я побачила його так близько. На мене нахлинула така хвиля почуттів, що я була не в силах стримувати себе: підбігла і, взявши доньку за руки, щиро просила Ірину не відмовлятися мене і дати спілкуватися з онуком.
З того дня я, нарешті, знову повернула свою дочку, ми стали бувати один у одного в гостях. Я могла визнати, що тоді була не права: зять виявився непоганою людиною. Діти жили в облаштованому будинку, онук дуже прив’язаний до батька, та й дочка виглядає щасливою.
У наших стосунках зараз настала гармонія, але ось тільки онука дочка мені не довіряє. Не дозволяє забирати до себе з ночівлею свою дитину. На канікули не привозить, та й у себе надовго мене не затримують. Невже моя дівчинка так і не змогла мене пробачити? Як ще мені довести, що я щиро каюсь і усвідомила, що була не права?
Я дуже їх люблю і хочу їм добра, але як помиритися з сім’єю своєї доньки я не знаю. Що мені ще зробити?
Фото ілюстративне.
